Здогадуючись, що на всіх сиріт батьків не вистачить, Маряночка з усіх сил доводила гостям, яка вона гарна і слухняна. Хапала їх цупко за руки, вела до кімнати, показувала пальчиком на своє акуратно застелене ліжечко, демонструвала їм, як вона добре вміє робити все те, чого її навчили в інтернаті: виконувати команди «Сидіти!», «Лежати!», «Стояти!», марширувати і співати пісню прикордонників «Стій, хто іде!?» Правда, дівчинка ще не наловчилася вимовляти слова як слід, а природа не обдарувала її музичним слухом, і через те вона просто гучала щось на зразок «І, о, е!» Проте вона цілком зачаровувала візитерів, що прийшли на оглядини. Якби не офіційні формальності, то ті тут же би й понесли додому цього смаглявого гучка. Настільки розчулювали можливих татусів та мамунь скорботно-прохальні оченята маленької раби, її крихітний носик, тиха хода ніжок, що ледве виднілися з-під довгої, аж до підлоги, єдвабної льолі. А розповідь Уляни Петрівни про злигодні цієї гарнюні сповнювали людей рішучістюне гаючи часу, розпочати визвольну операцію.
Любовно вщипнувши Маряну за пругку щічку, майбутні батьки обіцяли приїхати до неї ще. Але на подвірї щасливих дядечка й тітоньку перехоплювала Мирослава Йосипівна.
Стійте, маю вам щось сказати, шепотіла до них вихователька. Я вам би не радила брати у свою домівку цю екзотичну штучку!
Чому? дивувалися гості.
Ця Чолка, вонадонька душогубів! Так-так, її тато, щоб ви знали, спершу людину кинджалом заколював, а вже тоді цікавився її прізвищем. А мама Чолкидітовбивця: заманювала дитятко на безлюдне місце та й розсипала по землі цукерки. І коли жертва згиналась, щоби їх позбирати, і в неї оголювалася шийка, Марянчина мама встромляла у неї ніж! Безумовно, діти не повинні відповідати за вчинки батьків, але де гарантія, що Марянка не відчує голосу крові своїх предків і одного дня вас не заріже?
Але ж ця дівчинкатака мила, така безпосередня й неконфліктна! не йняли віри майбутні таточко і мамця.
Це на перший погляд, а насправді у неї вже проявляються неприглядні риси, переконувала їх вихователька. Ця «мила» істота, щоб ви знали, вже кількох дітей на смерть загризла. А я щоночі, лягаючи спати, тремчу за своє життя і не знаю, чи доживу до ранку!
Але ж, даруйте, ваша колега запевняла нас, що Маряночкаце просто ангел, стояли на своєму відвідувачі.
Вона таке казала? на мить торопіла Мирослава Йосипівна, але швидко викручувалася. А ви хочете, щоби вона розповіла вам правду? Хто ж тоді зважиться таке гадюченя ввести в сімю? Тому Уляна Петрівна Чолку розхвалює і найгарніше одягає, що просто мріє збути це лихо з нашого закладу. Але мені совість не дозволяє мовчки спостерігати, як вас обдурюють, ще завзятіше траскотіла Мирослава Йосипівна, аби позбавити відвідувачів можливості розтулити рот. Краще візьміть Тетянку. Вона хоча й не така цікава, зате ви зможете спати спокійно. Бо ця дитиначесного роду: зявилася, прошу вас, у нормальній сімї пияків.
Бездітна пара, повіривши виховательці, втікала без оглядки. А коли знову відважувалася відвідати малят «Щасливого дитинства», то намагалася Маряночку не помічати. Чоловік і жінка із жахом відмахувалися від смаглочолої сиротинки, яка, упізнавши їх, починала збуджено підстрибувати, нарізати довкола них круги, щасливо хекаючи. Не вірячи в те, що дядечко й тітонька могли від неї відмовитися, Маряночка бігла за ними слідком із простягнутими рученятами і розпачливо лепетала: «Я чема Че-е-е-е-е-ема!» Однак дорослі, проігнорувавши індіаночку, завязували знайомство з іншою дитинкою і починали гладити її голівку. Покинута Чолка спершу спантеличено спостерігала цю ласку. Тоді починала ображено сопіти, супила брівки, підходила ближче до зрадливих людців і смикала їх за одяг. А коли вони й надалі вдавали, що не знають Марянки, тоді губки в скривдженої дівчинки зловісно вигиналися, а шкіра на голівці починала ворушитися. Доведена до відчаю, Чолка звалювала на підлогу щасливу конкурентку, шарпала зубами вухо, а з її горла линуло таке зловісне хрипіння, що приїжджі кивали одне до одного: «Таки має рацію оця Мирослава Йосипівна». Погана ж вихователька тріумфувала: «Хіба я неправду казала?» За кару вона в обідню пору відібрала в Маряни ложку, а тарілку поставила в куток на підлогу, і дівчинка мусила їжу хлебтати, наче собачатко
Якщо раніше довкілля та оточуючі викликали в Маряночки цікавість, то тепер, особливо після кількох невдалих «сватань»настороженість. Чолка пронизливо вдивлялася в кожного нового дорослого, який випадково опинявся біля неї. І намагалася збагнути, чого від нього чекати? Може, він хоче вдарити її? Або вкусити? Або відібрати в Марянки щось таке, про що вона навіть не здогадується? Переконавшись, що страхи були даремними, втрачала до нього інтерес. Якщо якийсь добрий дядечко чи тітка, бувало, почастує її яблучком чи пиріжком, то вона мусила дочекатися, коли добродійник піде геть або хоча б відвернеться від неї. Тоді тільки бралася до гостинця, хутко заковтуючи його і нервово озираючись. Коли хтось простягав руку до Марянки, аби погладити на її голівці міцні, короткі й густі волоски, то вона недовірливо стежила за цією рукою. Може, пятірня незнайомця замість приголубити боляче потягне її за чубчик? І кусала дядечка за палець. При цьому з її чорних очей тягнуло таким протягом, що чоловікові ставало моторошно: дівчинка не так боїться його, як ненавидить. Якби її воля, то горло перегризла б. І якщо вона цього не робить, то тільки тому, що в неї на це просто сили не має.
Декого з дітей доброчинці не всиновлювали, а просто запрошували до себе погостити на вихідні. Таке гостювання для цих безталанних було наче мандрівкою на іншу планету! Вони ж багато чого не знали і не бачили. Слухаючи від виховательки казочку про чарівний перстень із золота, думали, що золотоце покришки із фольги на пляшках із кефіром та молоком. Адже вони так гарно блищать на сонці у ящиках, коли їх щоранку вивантажують з машини до їдальні!. І побувавши в різних домівках, сирітки були вражені домашнім затишком. А дехто зі сміливіших розпитував у виховательки: чому у них, в інтернаті немає кришталю, ні меблевої стінки, ні магнітофона? Чому вони всі носять однакові пальта й халати? Чому діти, у яких є тато й мама, в коштовних сережках, на гарних каблуках, а з інтернатників дехто навіть взимку ходить по вулиці в кедах? (Що стосується Маряни, то вона ніколи не носила мештів на свою ногу. Їй завжди діставалися шлапаки на розмір або й два більші!) І чому ті всілякі смакотишоколадні цукерки, борщі, ковбаска й шинка, які є в помешканнях людей, чому вони не поспішають до столу дітей в інтернаті? Тут навіть чаю нормального нема, сечата й та буває яскравіша!
Вихователька знала, що в таких випадках відповідати.
Ті люди, у яких усе є,пояснювала Мирослава Йосипівна, це несвідомі особи, злодії та всілякі трутні. Вони живуть у статках, бо крадуть. І тому через них ми не можемо дійти до комунізму.
То при комунізмі усі носитимуть такі тапки, як ми? допитувалися дітки.
Авжеж, усі житимуть однаково, погоджувалася Мирослава Йосипівна.
Ну, тоді хай краще той комунізм ніколи не настане, вирішили вихованці.
Вихователька злякалася і попередила: хто буде повторювати такі нісенітниці, то того кинуть за грати.
А це за що? розгубилися діточки. За те, що хочемо гарно жити?
Вихователька відразу ж наказала вивованцям навіть забути таке слово як «гарне життя» і яке вимовляють хіба що ледарі і взагалі не наші люди. Бо мати багато грошей і носити модний одягце ганебно, так живуть лише ті, у кого нечисте сумління: всілякі спекулянти, злодії, той, хто торгує з-під прилавка та з-під поли. Тим-то вони смачно їдять та одягаються ошатно, розтлумачувала сиротам керівниця, що обманюють державу. Але рано чи пізно потраплять на лаву підсудних.
Ви навіть не уявляєте, яке це щастянічого не мати: спиш спокійно, знаючи, що ніхто на тебе не нападе, бо ж нічого вкрасти! Зате як батьки ваших товаришів-однокласників переживають за свої кришталеві люстри, килими, асигнації у панчосі, які вони нажили нечесним шляхом і які так полюбляє їсти міль! Свої скарби переховують уночі щоразу в інше місце, навіть забувають, куди поклали
Не дивно, що в Маряни та й у інших вихідців із інтернату виробилася звичка постійно виправдовуватися, коли хтось похвалить обновку: «Я цю сукню позичила в сусідки і їй багато літ», «Ці чобітки лише виглядають шкіряними, а насправді вониз дерматину і весь час протікають»
2
Маряна зростала в інтернаті до пятнадцяти літ, аж поки не вступила до медичного училища, щоб вивчитися на фельдшерку. Тож як усі сироти, вона спершу не знала, звідки беруться окріп, чистий посуд і випрасувана білизна, не була навчена ощадності і не вміла відкладати копійчину на чорний день: жила з переконанням, що грошівже майже пережиток. Вважала, що дівчина цілком може обійтися двома комплектами шмаття на рік, і мріяла про речі дуже приземлені, наприклад, вдосталь нарешті попоїсти картоплі з рибкою пряного посолу. Маряну не розчулювали, як її ровесниць, букети квітів, вона не знаходила нічого пікантного в ароматі троянд: для неї найбожественнішим був запах, що ішов від супу із томатною пастою, та квашених зелених помідорів, які в інтернаті подавали на обід із гречаною кашею.
Її в дитинстві, як і решту мешканців пристановиська «Щасливе дитинство», дорослі, залякуючи атомною війною, привчали жити сьогоднішнім днем. Під недремних оком наставників Маряна з іншими сиротами підписувала до американського президента листівки «Нівійні!», «Містер Картер, якщо ви проти миру, значить, ви не любите дітей!» і її душа страждала. Бо дехто з товаришів вважав, що господар з Білого дому цих послань читати не захоче, а почепить їх у клозеті і ніколи не довідається, як слізно його благають дітки не губити їх, і отже, бути війні. Інші ж, навпаки, потішаючи Маряну, висловлювали сумнів, що тридцять девятий президент Сполучених Штатів Америки відважиться використати для особистого вжитку листівки з такого цупкого паперу («Задницю собі подряпає!»), а отже, він уважно прочитає їхні протести і, ймовірно, послухається миротворчого голосу радянських діток. Проте наставники запевняли вихованців, що цим капіталістам не можна вірити, а тому декілька разів на тиждень тренували їх жити у військових умовах, щоб бути готовими до несподіваних бомбардувань.
Чолці не вдавалося відразу як слід застебнути бюстгальтер і вона так і не навчилась вправно накручувати бігуді (через що носила хлопчачу стрижку), проте в одяганні протигаза могла б утерти носа навіть найкращому новобранцю після тримісячної служби в війську. А коли в інтернаті оголошували бойову тривогу, то Чолка так швиденько опинялася у сховищі, що їй би позаздрив бігун-спринтер Борзов! «Хто знає,міркувала сирітка, інстинктивно прикриваючи стрижену голівку руками і без оглядки спускаючись східцями до підземелля, може, це вже й не навчання, а справжня війна!? А раптом зараз ці американці кинуть на наш будинок таку бомбу, як колись на Хіросіму й Нагасакі!»
Примечания
1
Китайський чиновник
2
Лікарські препарати, які знімають нервове збудження.
3
Ідеться про картину австрійського живописця Трогера (16981762) «Невинність карає Амура», яка зберігається у Львівській картинній галереї.