Ганна РучайСмугастий мов життя
Роман
Частина перша
Відкіля беруться погані хлопчики
Коли навчишся бачити, як твій шлях збігає за обрій, як бринить на вітрі сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвість, мов сонну осінню кузьку, знизу, з пітьми, підіймають зміїні голови кровожерні спогади.
Ти ще не боїшся їх, ти спокійний і свідомий скорого завершення земних мандрів. Хтось із нас уже бреде собі неквапно узбіччям, залишаючи невиразні сліди на куряві, та з нещирою іронією поглядає на інших, тобто на такі самі роздовбані «жигулята» й «тракторці», що торохтять ледь попереду, а хтось іще зухвало, не озираючись, крокує білою смугою й тільки ледь здригається від гарячого подиху, коли чужі долі з гулом і свистом переганяють його на іномарках. Але й до того, й до іншого спогади однаково невблаганні. Що далі ти йдеш, то ближче вони підкрадаються. І коли нарешті обступлять так, що ні дихнути, ні поворухнутися в щільному колі образів минулого, здавалося, забутого, починаєш упізнавати голоси ЗВІДТИ в кожній випадковій фразі, у кожнім вигуку серед юрби.
І мимоволі сходиш з узбіччя в гарячий курний бурян, аби зірвати двійко здичавілих яблук у нічийому нині, а колись колгоспному саду
Виявляється, ти просто сидиш на високій межі, по коліна в ще доволі свіжій і по-літньому запашній траві. Тільки й хотілосявловити запах дитинства, сонячної волі без тягаря чужих провин на власному сумлінні.
А ці набридливі голоси рвуться і рвуться у твою, здавалося б, сьогодні таку порожню, таку сонячну свідомість:
Нє, ну ви подивіться на них! Хіба ж це діти?! Та тут через одноготюрма плаче
«Тюрма не плаче, жінко, тюрма сміється і співа», сказати б їй, так який сенс? Хіба вона зміниться від чиїхось там слів?
Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всі гарні вчителі схожі один на одного, а кожен поганийпоганий по-своєму». І все-таки не смішно.
Хлопчики, напевне, десь класі в сьомому
Саме таким він і починав
А ці діти тільки й того, що яблуками кидаються. Ні щоб акуратно складати в дбайливо розставлені на траві ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного і строгого барабанщика, гідного путівки в Артек, яким був Геник до приїзду в це трикляте місто!
Він плакав цілу дорогу, як ніколи в житті. Такі великі сльози, такими рясними потоками ніколи раніше не лилися по його щоках. Ніякий біль ні раніше, ні згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли він побачив місто свого нового життя
Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у світі. Там жили герої. Не ті, що їх показували в кіно, не командири й чекістиінші, про кого сусіди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геників батько казав, що ті дядьки «пройшли табори». Це були суворі чоловіки, синьо поплямовані рясним татуюванням, часто й зі шрамами, всі як один просмажені чи то сонцем, чи пекучими вітрами, посічені зморшками, в які повїдалася чорна або червоняста пилюга ближніх і дальніх шахт, ніби з пекла вирвалися. Змалечку Геник відчував побожний жах перед ними.
Вони говорили власною, хоч і мало зрозумілою дітям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людині незмивне тавро. І головнеГеників батько був для них «своїм», бо десь-то й колись вони всі працювали пліч-о-пліч«вольний» і «хімік». І було в цьому похмурому братерстві для Геника щось вище за звичнепіонерське й комсомольське А признатися в цьому він не мав права.
Років із шести брат Вовка брав малого з собою на вечірні «проходки». На хлопчину ніхто з братових товаришів не звертав уваги, і він міг скільки завгодно в захваті витріщатися на молодих «вольноотпущенних», із якими Вовка вітався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настільки чорні й посічені, як старі батькові знайомі, але з ними можна було нічого не боятися. Навпакийого брата боялись усі його однокласникисаме тому, що він так відверто знається З ТИМИ.
Геник жадібно ловив незрозумілі фрази, подумки повторював і заучував, сам собі «в умі» пояснюючи по-своєму їхні страшні слова, чвиркнуті разом зі слиною через губу, й усім серцем прагнув теж стати такимнічним жахом усіх «слабаків».
У каламутну пору свого життя йому належало тільки з чуток дізнатися, що місто мрії Свердловськ перейменували «назад»на Єкатеринбург, що там колись відбулася звіряча розправа над царською сімєю, але це вже для Геника нічого не змінило. Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим і захаращеним заводськими складами містом «вольнооппущених» і «хіміків», раєм для того, хто мріє прожити справжнє «чоловіче» життяяк батько, Цар і Бог малого Геника.
Батько любив, здавалося тільки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означає те слово, бо мав набагато більший клопітсилкувався збагнути, що єднає батька зі світом «лагерних», але так і не впорався з цим.
У тепер уже легендарному для Геника Свердловську він, відмінник і шкільний барабанщик, залюбки вивчав абетку двірських і вуличних правил, опановував науку протистояння робітничих районів, складав іспити поки що більше для характеру, ніж для кулаків.
І після всього цьогов сонне царство, у застояне болото
Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо
Там він устиг завоювати право ні перед ким не схиляти голови, жорстко відстоювати своє «я» і домагатися вільного існування в такому вигляді, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.
А тут належало все починати з нуля.
Завойовувати двір.
Завойовувати вулицю.
Завойовувати клас
Але спочаткузавойовувати себеправо гаркавити, вимовляти власне прізвище на розкотистий французький манірґрасируючи, як сказали б тепер.
Відтепер він не Геник, а Чужий, Гаркавий
«Дурненький»
Коли в тебе є все, що потрібно, не замислюуєшся, звідки це береться. Воно є і буде завжди, як сонце в небі. Так, напевно, думають усі діти. Єтому, що так має бути.
Ідеальна картинка кінця 60-х, чорно-біла, намальована для підручника з англійської мови. Зашторене вікно, настільна лампа освітлює клаптик стіни зі шпалерами в квіточки і круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навіть, здається, чути розміряне цокання. Затишно, чисто, всі речі на давно визначених місцях, тільки чомусь трішечки тривожно. Вечір, а ти сам удома. Так у «правильних» книжках «правильні» хлопчики роблять уроки.
«Правильні» хлопчикице хлопчики з порядних робітничих родин, трішки шибайголови, трішки верховоди у вуличних витівках, але загаломцілком благополучні. Особливо ті, у кого є старші брати, що дають «правильні» установки: нормальний пацан повинен уміти битися, алетільки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на свої літаі поготів
Брата Вовку цієї осені провели до армії, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким. Ось чого Вовка не вчив молодшого братато це марнувати дорогоцінне здоров'я на такі дрібниці, як шкільне навчання. Читати-писати вмієш? І добре! А далітаксі доправить!
Геник не зовсім розумів, як це можнабути «розумним» на вулиці й настільки дурним у житті. Але вуличне життяжиття загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настільки ж і привабливе
Годинник знає свою справу. Працюй чи мрій, а вже не багато й не малопів на сьому. Час для міжсезоння не ранній. Коли за вікном вітер і дощ, о цій порі всі давно вже вдома.
Навіть якось псує вечірній затишок неприродна тиша в квартирі
Не дивно, що на пронизливий дзвінок хлопчина кинувся з радістю. Звичайно, це батько!
У півмороці коридору (світла в поспіху не ввімкнув) розгледів лише постать у звичному батьківському півпальті.
Геник прожогом кинувся в кімнату, схопив зі столу зошита, щоб продемонструвати свої успіхи й почути трішки неуважне, трішки стомлене, але таке важливе в цей незрозуміло-тривожний вечір: «Добре, синку Давай-но вечеряти».
І тільки коли вже стояв на порозі, стискаючи зошит у руці, розгледів, що ввійшов зовсім не батько! Тільки півпальто і схоже.
Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кімнати.
А мати де? не дочекався відповіді й сам собі пояснив:
Ну, певне ж, із роботи не прийшла ще
Далі розвернувся та мовчки вийшов. Двері за ним голосно ляснули.
Зі стану заціпеніння Геника висмикнув телефонний дзвінок. Він не відразу підійшовпісля дивного візиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив і дзвонив, тож Геник нарешті підніс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.
У тебе більше немає татка, Генику, хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.
А далісамі гудки.
Батько працював бригадиром мулярів.
Він приїхав у це українське містечко на велике «всесоюзне» будівництво грандіозного й славетного в майбутньому монстра пятирічокШинного комбінату. Комсомолець-доброволець, згодомкомуніст, із тих, що завжди «вперьод!»він із 16-ти літ мандрував такими «передовими стройками». Знаходив там вірних комсомольських подругі їхав далі. Подруги залишалися. Тільки Геникова мама, зустрінута на попередньому великому будівництві в Свердловську, покинула все та подалася за чоловіком. Може, й тому, шепотілися свердловські сусідки, що мала вже старшого, «нагуляного» від якогось таємничого «хіміка». Не схотіла ще й молодшого залишати без батька. Чи передчувала, що це будівництво для її суворого й невгамовного друга вже останнє?
Того чорно пам'ятного дня раптом завалилася плита перекриття, причавила батька та його товариша, який випадково опинився поряд. Усіх дивувало, як бригадир не просто зумів вибратися самще в гарячці й керував робітниками, котрі похапцем розгрібали завал, щоб витягти іншого потерпілого. Та коли все-таки розтягнули уламкивін раптом упав і вже не зміг підвестися. В лікарні його не стало.
Геник довідався про все це набагато пізніше. Тобто, можливо, він і знав з самого початкуадже обов'язково хтось повинен був йому розповісти! Але хлопець не зрозумів, не запам'ятав, не усвідомив. Ніяк не міг збагнути: батька більше нема, ніколи не буде. Геник так напружено боровся з цією думкою, що зовнішній світ прослизав крізь нього, не зачіпаючи свідомості. Тому й здавалося, що про обставини батькової загибелі довідався значно пізніше Напевне, через кілька років Або століть Після всіх цих вінків, юрби в темному одязі та масках вдаваної скорботи
Чомусь виразно запам'яталися Геникові тільки обличчя однокласників. Власне, однокласниками він ще їх і не вважав. Чи вважавформально, та не до кінця.
З цими дітьми після переїзду зі Свердловська Геник устиг провчитися лише півроку.
А поки що нові однокласники стояли біля труни його батька. Вони прийшли, бо їм пояснили: так треба, це ваш товариш, ви повинні йому співчувати. У ті часи всі й кожен були комусь щось повинніце нікого не дивувало.
І діти чесно, як справжні піонери, виконували свій обовязок перед однокласникомхто як умів. Але були ще настільки юними, що вміли дуже мало. Тому гримаси вдаваної скорботи на їхніх дитячих личках мали ще страшніший вигляд, ніж удавані сльози старших.
Звідки Геник знав, що вдавані? Але ж умерла не їхня найрідніша людина?!
Навряд чи це відчуття фальшу, яке свербіло тоді в ньому, було родимим. Принаймні до цього фантастично страшного дня він такого не відчував.
Можливо, надмірна напруга спричинилася до такого похмурого «відкриття». Але саме воно, певне, й відіграло фатальну рольГеник не вірив людям. Ніколи не вірив. Він чомусь перейнявся думкою, що тільки він щирийадже горе тільки в нього! Всі інші брешуть і вдають кожен щось своє
Напевне, це була просто дитяча істерикаале так, як він реготав тоді, дивлячись на ці обличчя, на цю іграшкову скорботу, Геник досі не сміявся.
Та й у подальшому житті не міг пригадати настільки великої радості, що могла б викликати щось більше за скупу посмішку на його обличчі, так само, як і настільки великого горя, щоб потекли сльози.
Відсміявся раз і назавжди того чорного дня (хоча так і не заплакав!) та ніби на всю решту життя забув, що таке сміх і що таке сльози.
Не звертайте уваги, сказала мама шокованим дорослим. Дитина, дурненькещо воно розуміє!
Складно бути Чужим
Але хто мусить за це відповідати? Він сам, тільки він сам. Адже той, хто не пробачив, є не пробаченим
Братова жалобна відпустка скінчилася, й він знову поїхав у свою частину.
Мати без кінця бігала по якихось закладах, оформляючи пенсію в зв'язку з втратою годувальника. Їй постійно було ніколи, вона нервувала і гнівалася не знати на що, без кінця збираючи якісь довідки, щоразу нові. На Геника часу не лишалося.
Єдині фрази, якими вони тепер обмінювались іноді, були:
«Мамо, мені потрібно»
«Грошей нема!»
Геник не розумів: чому зі смертю батька в дім прийшли злидні? Адже й мати працювала, і їм платили пенсію. Чому такими вбогими стали сніданки й обіди, чому мама поставила латку на його старі штани замість того, щоб купити нові?
Геник був переконаний: вона має гроші, вона просто збожеволіла та ховає їх на якийсь міфічний чорний день. Які ще чорні дні чекають на них? Хіба не все чорне вже сталося в Гениковім житті?
Але як добре вихований хлопчик, він не міг сперечатися з матір'ю, чогось вимагати. Просто відмовився йти до школи в залатаних штанях. І день, і другий, і третій
Валандався вулицями та мріяв утекти назад у Свердловськде всі його знають, де він перший шкільний барабанщик і водночасверховода й неперевершений вуличний боєць свого району Це був рай. Це були казкові сниназбирати грошей на квиток і сісти на потяг
А ввечері мати, викликана в школу, де їй повідомили про синові прогули, взялася до паска.
Геник вирішив діяти інакшепо-чоловічому.
Наступного ранку сам пішов до директора і сказав:
Вибачите мене за прогули. Я не міг іти в школу, тому що Бачите, яка латка на коліні? У мене інших штанів нема, в класі будуть сміятись Я ж новенький, до мене ще не звикли
Іди на урок, сухо кинув директор, не підіймаючи голови від паперів, розкладених на широкому столі.Йди, я сказав! Я передам учителям твоє прохання не викликати тебе до дошки
Геник увійшов до класу, прикриваючи коліно портфелем, пробрався за свою парту і не вставав би з-за неї до кінця уроків, якби на географії все-таки не викликали.
Можна з місця? запитав він.
Чого це? обурився вчитель. Ти в нас особливий, чи що?
А гаркаві в нас до дощки не ходять! заіржали веселуни на задніх партах.
Замість того, щоб іти відповідати, Геник прожогом вискочив із класу.
Наступного ранку мати приготувала йому нові штани, але пожбурила ледь не в обличчятак, немовби Геник жадав від неї неможливого.
«Більше ніколи»подумав він, зціплюючи зуби.
Надягнув старі, залатані, й подався в школу.
Не ховаючись, пройшов на своє місце. З так само зціпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроці. Нарешті на останньому, котрий вела класна керівниця, увійшов директор. Звелів усім сісти й почав:
На жаль, поки ще не всі учні нашої школи живуть у достатку. Є багато родин, яким не вистачає на їжу та одяг. Це здебільшого неповні родини, ті, в яких немає батька Ми зобов'язані піклуватися про своїх учнів, які терплять нестатки. І ви, діти, маєте завжди пам'ятати, що у вашому класі є хлопчик, родина якого долає великі труднощі, й розуміти його. Ось бачите, школа поклопоталася про те, щоб йому виділили 40 карбованців на нову шкільну форму. Беріть приклад зі старших і завжди допомагайте тим, хто потрапив у скрутне становище. Геннадію, будь ласка, вийди і візьми гроші, за які твоя мама зможе купити тобі новий одяг.
Це було перше справжнє приниження. Його Геник не пробачив світові дотепер. Але хто мусить за це відповідати? Він сам, тільки він сам. Адже той, хто не пробачив, є не пробаченим
Він знову (вкотре!) стиснув зуби до болю й узяв ті гроші, щоб удома кинути в обличчя матері, як вона йому ранішенові штани.
А потім попросився в нову школу. І хоч скільки вправлявся перед дзеркалом, вимовляючи своє лунке прізвище за методом Цицерона, з ліщиновими горіхами в роті, майже не гаркавлячи, все одно школи в його житті мінялися ледь не кожного нового навчального року