Вони легко зіскакували з паркана, хапали сумку з підвіконня і миттєво зникали.
Жодного разу за весь час, поки хлопчиська займалися ризикованим промислом, не знайшлося сміливця, який би наважився пірнути слідом за ними в пітьму за якимись підозрілими халабудами та гаражами.
Тоді Геник і навчився винаходити щодня новий спосіб «розбагатіти» за чужий кошт. Це була захоплива гра: сьогодні ліньки було ворушити мізками, то просто перейняли на розі «синка» та відняли все, що мама дала на шкільний сніданок, а завтра, коли опанує натхнення, підемо на ринок, та, глузуючи, відверто грабуватимемо бабусь, які торгують насінням А коли не ліньки було й хотілося розмаїття вражень, гостроти відчуттів, переслідувань і ризикуГеник умів знаходити такі місця для «полювання», в яких ніхто б не додумався запідозрити злодюжку.
Нахабству його не було межі. Міг просто, проминаючи прилавок, простягти руку й згребти жменю дріб'язку під самим носом у продавщині. І робилося це легкона одному подиху, тим більше що й брав Геник небагато.
Але з деякого часу він почав виходити на промисел наодинці.
Чомусь постійно так збігалося: варто було йому зявитись у базарному ряду в пошуках здобичі,як у наступному починали миготіти серед юрби обличчя Вітькових однокласників. Після декількох подібних «збігів» Геник зрозумів, що Вітько просто виказує іншим способи добування грошей, які Геник вважав власним винаходом. Більше тогонезабаром виявилося, що Вітько ще й хвалився, буцімто саме він учив Геника так легко, артистично «працювати» в юрбі
Власне, Геникові й не шкода було, часом навіть лестило, що його практика пішла в маси й користується такою популярністю. Він був багатий на подібні вигадки й кидав їх «із панського плеча» в юрбу однолітків, не дорікаючи Вітькові за хлоп'ячу непорядність.
Інших друзів, іншої «розради» серед шкільної туги та цілковитої відсутності родинного тепла в Геника не було. Саме в той час навчився він цінувати все, що дарувала не надто щедра доля
Спорт звичайний і нетрадиційний
Коли життя так широко посміхається тобі, варто, мабуть, і замислитися: чи щира ця білозуба посмішка?
На Уралі промайнула та щаслива пора, коли його знали й поважали, але тільки тому, що знали й поважали його батька і брата. Чому з батьком, таким завжди «правильним», любили товаришувати ті, хто «сидів», ті, кого інші всі обходили стороною, Геник тоді не розумів.
Батько ніколи не обминав «хазяйських»так називали чоловіків із тюремним минулим і, цілком вірогідно, таким само найближчим майбутнім. Він навпакиніби їх притягував. Коли мати намагалася дорікнути небезпечними «пивними» знайомствами: «У тебе ж діти!»батько у відповідь кидав різко: «Не суди!». На цьому розмова закінчувалася. У родині панував патріархат.
Тому й у брата завелося стільки друзів серед «вільновідпущених». Завдяки цьому ореолові якоїсь сили, вищої за людський суд, що його створив над їхньою родиною батько, й Геник отримав свій авторитет на вулиці ніби в готовому вигляді.
А в цьому чужому й нудному містечку, що його він дедалі більше ненавидів, мусив стверджуватисящоразу по-новому. Що далі Геник дорослішав, то більше часу віддавав вулиці, поки остаточно не «перебрався» туди жити. І з новим життям прийшло розуміння, що самих лише бійцівських навичок мало, щоби панувати в своєму районі. А менше тепер йому не підходило.
Геник дізнався, де в місті є секція боротьби, й одного разу став на порозі сумовитого, колись білого та ошатного, а нині обдертого, вкритого мокрими сірими плямами храму на центральній площі. Храм цей стояв не в їхньому мікрорайоні, а в так званому центрі, Геник бував там рідко, тому ніколи не думав, що бажаний спортзал може квартирувати саме в цьому приміщенні, від якого за версту тхнуло цвіллю. Здавалося, величезні, важкі, вкритою іржею поверх кутих візерунків двері й відчинитися не зможуть.
А двері навіть не зарипіли, пропускаючи його всередину. Хлопчина опинився у величезній, холодній і лункій залі. Для нього, зрослого під низькою стелею двокімнатної «хрущівки», незвичним, навіть якось незрозуміло страшним виявилося склепіння над головою. Воно було вкрите лише тонким шаром недокраденого ремонтниками вапна, й абияк забілені лики святих перемежовувалися там із курними відбитками м'ячів.
Під склепінням витав запах поту. І в різних кутках зали відбувалися різні подіїГеник ще дужче розгубився, не знаючи, за чим спостерігати: очі розбігалися. На килимі за виступом стіни з прозоро-розмитою постаттю святого на коні й зі списом, обіймаючись, перекидалися хлопчисько, вдвічі нижчий, але набагато кремезніший за Геника, й доволі поважний дядечко.
У протилежному кутку, під ледь означеним крізь сірувате вапно силуетом матері з немовлям, на благенькому помості з гуркотом шпурляли штангу ще якісь перетягнуті пасками недомірки, червоні від натуги; ліворуч, на імпровізованому рингу, гамселили один одного хлопчиська в рукавицях, доволі схожі на Геника.
Саме туди він зважився нарешті податись. А тим часом на килимі все вже скінчилося. Дядечко досхочу покачав хлопчиська, так що Генику навіть шкода його стало.
Старанно приховуючи несміливість, яка не знати звідки взялася, він упевненою ходою рушив до того невисокого чоловіка, що спокійно облишив розпашілого переможеного учня й умостився за столик у глибині зали, де колись, напевне, були ікони й поставці зі свічками для схилених бабусь.
Я хочу займатися боротьбою, сказав Геник і відкашлявся тихенько.
Скільки років?
Дядечко ще здаля встиг обвести постать новачка швидким, доволі критичним поглядом.
Тринадцять.
Тренер підняв брову.
Давай подивимося, що ти можеш, він схилив голову до плеча й примруженим поглядом пошукав когось серед вихованців, які збилися в купку та витріщались на «новенького». Он із тим спробуй і показав на одного низенького й кремезного.
У першій своїй пробі Геник не виграв бою, але продемонстрував силу й власні бійцівські правила, вироблені вулицею, від яких тренер усі наступні роки намагався його відучити. Але про той перший, пробний двобій хлопець згадувати не любив. Все одно боротьбанавіть із такими правиламиприпала йому по смаку. Три роки з того дня ходив у храм-спортзал, як у рідний дім, і все тут було рідне, все до снаги
До шістнадцяти років довготелесий упертюх устиг стати чемпіоном серед юніорів у вазі до 81-го кілограма не тільки області, але і всієї України. Про нього як одного з кращих вихованців борцівської секції навіть писали в місцевій газетці. Геник пишався тим, що не курить і не куштує спиртногоце робило його ніби ще вищим за однолітків. А фізично він їх давно перегнав за всіма параметрами. Тільки цього й домагався Геник. Він тепер жив на повну силу й усе навколо тішило, переповнюючи енергією.
Траплялося, щоправда, куштувати сухе вино, однак Геник чув від хлопців, що його у виноробних районах п'ють навіть малі діти, тому й сам пив як воду, для втамування спраги. Адже траплялося виїжджати на збори в різні міста. Але найприємнішим у цих поїздках було те, що Геника, гордість спортивної громадськості міста, легко звільняли від занять у школі й оцінки ставили не за відповіді біля дошки, не за контрольні, а швидше за спортивні досягнення.
Тоді ще не знали кіношних Шварценеггерів і Рембобули живі хлопчиська з красивими біцепсами, на яких задивлялися й однокласниці, й старші дівчата Кому б таке голови не запаморочило?
Однак по приїзді в чуже місто, де хлопчакам належало прожити півтора-два місяці, їх теж приводили в школу, але полегшувало таке горе-навчання ще й відчуття тимчасовості.
Вони вчилися ніби не по-справжньомуну що взяти з них, із цих пустоголових спортсменів? Нікого не обходило, що Геник і не виявився б пустоголовим, якби вчителю не ліньки було спитати. Навчання хлопцеві завжди легко давалася, захотів бивідмінником був, тільки навіщо?
Зате він навчився цінувати ефект, який справляла на чужий клас юрба з п'яти-семи міцних, мускулястих підлітків. Хлопчиків домашніх, яким був Геник років із п'ять тому, маминих доньок, у котрих від вигляду цих мускулів очиці самі закочувалися, він вдостоював іронічної посмішки, почувався велетнем серед юрби ліліпутів, пожинав плоди захопленого замилування, дівочого обожнюванняжиття посміхалося найширшою своєю посмішкою.
Коли життя так широко посміхається тобі, варто, мабуть, і замислитися: чи щира ця білозуба посмішка?
Чи не криються в сліпучому блиску порцелянових зубок закривавлені ікла?
Хто вміє замислюватися про це в свої золоті шістнадцять?
Сутичка за місце під сонцем і за зграйку симпатичних самичок завжди була короткою і рішучою, приносила тільки задоволення. Ніякого болю, один лише ривок з метою демонстрації молодої силиі все, чого ти хочеш, належить тобі й тільки тобі. Коли, в який із цих п'янких моментів торжества Геник втратив закладений предками інстинкт, що нагадує кожному з нас про потребу бути обережними, дбати про власні скарби, не розмінюючи їх на дріб'язок, нашіптує, що проти кожної сили є ще більша? Навіщо тепер ворожити, та й чи є сенс?
Найбільш дивним здається нині те, що був він у ті незабутні роки таким само «хлопчиком-мізинчиком», як і 56 років тому, так само вмів поєднувати ще дитячий максималізм, юнацьке пуританство з темним розгулом пристрастей, які бушували в глибині його власного незбагненного єства.
Геник тільки зворушливо дружив із дівчатками в той час, як товариші по секції вже на повен голос вихвалялися сексуальними подвигами. Слово «секс» тоді не ходило в народі, навіть у хлопчачому товаристві розмови «про це» не були настільки цинічними та відвертими, як нині. Але Геника вже й тоді змушували морщитися «правдиві» розповіді друзів про так звані чоловічі перемоги.
Щиро кажучи, він не вірив цим вихвалянням, знаючи, наскільки важливо 16-річному «ствердитися» серед однолітків саме в такий спосіб. Те ж саме, в принципі, що й закурити в 12.
Геник ніколи не намагався ствердитись таким чиномвін шокував, раз і назавжди. Але самому поки вистачало поцілунків і «затискань» у під'їзді. Нічого схожого на закоханість, тим більше, на «перше кохання», що оспівувалося під гітару в підворіттях, досі не відчував. Його цілком влаштовували загальне дівоче поклоніння протягом цих півтора-двох місяців і можливість обирати щасливу, котра вдостоїться царственного поцілунку. А далі Геник просто забував її ім'я. До тих, хто колекціонує перемоги, а тим паче хвалиться ними, він теж, як виявилося, не належав. Завжди хлопця нудило від зайвої балаканини, тим більшена такі теми.
Давно забулося дитяче лихоскладнощі з вимовлянням звуку «р», через що мусив привчитися ковтати і «л», щоб не так різала вухо гаркавість. Тепер цей уже майже непомітний дефект додавав його скупим висловлюванням особливої чарівності, навіть таємничості. А весь вигляд юного чемпіонависокий зріст, розвинута мускулатура, мужнє просте обличчя з трішки випнутою щелепоюмало на собі ледь помітний відбиток ніби якогось демонічного начала І це зробило з Геника справжнього героя шкільних романів і дівочих снів Для декого ж із представників молоді чоловічої статій чудовиськом із нічних кошмарів.
Побожний острах, який він навчився викликати в оточення, виявився навіть солодшим за скороминущу жіночу прихильність. У її швидкоплинності Геник не сумнівався ні на мить. Зате він твердо знав: якщо ти вселяєш страхнічого сам не боїшся. Ось це й вважав своїм досягненням, винагородою за сміливість. І вона вже належала Геникові.
Справжня проба
Простіше взяти самому, ніж попросити, простіше забути, ніж пробачити, простіше відмовитися, ніж принизитись
Поки Геник насолоджувався перемогами на всіх фронтах, відбулись і деякі зміни в родині найкращого друга Вітька.
Старший Вітьків брат вступив до Саратовського військового морехідного училища, й цим відтепер довгі роки могла пишатися родина. Хлопець він був не дурнийтак, відчуваючи цілковиту безкарність у школі дурня клеїв. Це Геник знав і не дивувався з несподіваного успіху того, на кому вчителі «хрест поставили». Однак чого б то самому Вітькові настільки носа дертивторопати не міг. Знав же цього хлопця як облупленого, у вокзальних і вуличних подвигах той завжди залишався далеко позаду, а тут
На сімейних зборах обговорили Вітькове майбутнє та ухвалили, що найкраще відправити його до успішного брата, щоб у тому самому місті вступив до ПТУподалі від «згубного впливу» шалапута й дрібного крадія Геника, що завжди підбивав тихенького Вітю на різні дурощі та заважав гарно вчитись і мати в школі зразкову поведінку Куди й поділося миттю антирадянське «вільнодумство» пяненького татуся! Виявилося, ганебне Вітькове минуле цілком лежить на совісті шибайголови сусіда. Годі! сказали обурені батьки. Негоже хлопчикові, в якого такий розумний старший брат, валандатися з абиким!
Так Геник втратив того, кого вважав другом з 12-ти років.
Чи було це зрадництвом?
У книжках подібне саме так і називалося. Але вже набагато пізніше Геникові належало зрозуміти: для типової радянської родини подібна зміна «пріоритетів» така сама природна, як дихання.
Мало знати, що в цьому світі кожен за себене слід забувати й іншого: люди ніколи не пам'ятатимуть про тебе нічого доброго. Для твого оточенняти тільки потенційне зло, хоч би як старався довести протилежне. Нікого не переконаєш, що тебе не обдарувано милістю товаришування чи бодай спілкуватиння з тобою. Бо природного як дихання спілкування не існуєвоно завжди потреба, тому завжди нещире. Так для себе постановив Геник, спостерігаючи за Вітьковою «оновленою» сімєю.
Люди тобі ніколи не пробачать близькості, дружби з собою, спільних провин, дурниць і навіть злочинів, припишуть усі свої підлі думки тобі, обвинуватять у всіх своїх гріхах тебе, назвуть тебе причиною власних нещасть і мститимутьсявсе життя жорстоко й нещадно мститимуться за те, що колись добровільно вивернули при тобі своє гниле нутро
Найстрашнішими ворогами виявляютьсяс ті, кого ти вважав найближчими.
І все одно Геник із його завзятою, упертою, заклятою наївністю й далі вважав, що не повинен, не може, не сміє чинити з іншими так, як вони з ним! Що більше людина стикається в житті з підлістю, то наївнішою стає. Тоді Геник ще не знав: наївністьне завада мудрості.
Вдарити у вилицю за брутальне словотак; плюнути в пику за боягузтвосвята справа; відвернутися за зрадництво, зневажати за непорядістьприродно! Тільки самому не впасти до такого рівня, тільки не уподібнюватися до дрібноти, не закалятися
За це доля карає ще жорстокіше, адже тих, чиї голови підносяться над юрбою, здаля видно. Навіть коли Геник довідається про цеповодитись інакше не зуміє, не зможе. Не його воно. Простіше взяти самому, ніж попросити, простіше забути, ніж пробачити, простіше відмовитися, ніж принизитись Життя за таким законами завжди страшне. І той, хто приречений так жити, страшний подвійно, бо ні перед чим не зупиниться. І не пошкодуєв першу чергу себе
Вітя розповідав йому про своє нове життя, тупо розглядаючи носки власних черевиків.
Геник навіть не відчував злості, образитільки безмежний, неймовірний подив. Ще якийсь місяць тому вони навперебій проклинали цей світ брехунів і лицемірів, на повен голос висловлювали презирство, присягалися, що ніколи не житимуть, як дрібні, жалюгідні людці, запевняли, що вониз іншого тіста, що рівних за силою духу їм нема І що ж тепер? Син п'яниці та вокзальної злодійки читає йому, Геникові, проповіді про те, що варто зробитися поміркованим, забути шкільні витівки, взятися до роботи над собою, замислитися про власне майбутнє, вступити в комсомол, бо без нього тепернікуди
Вітько ніби вже бачив своє прекрасне майбутнєбратову кар'єру флотського інтенданта з безстроковим і неподільним допуском до жаданої для всіх «гомо совєтикусів» безкоштовної, узаконено-злодійської годівниці, можливість прилаштувати Вітька з його «престижним» свідоцтвом зварювальника якогось там розряду на кораблебудівний завод, та не просто на завод, а на таємне виробництво не абичого, а підвідних човнів! Та тут тобі всім годівницям годівниця! Рай земний! Що перед цим якась там дитяча двірська дружба? Не бачили тоді засліплені веселковими перспективами Вітькові очі єдиного: свого майбутнього повернення в місто юності після розвалу Союзу і втрати «золотого дна» в Саратові, своїх спроб спіймати Геників погляд, марних спроб. Зараз він дивився на носаки своїх черевиків, не зважуючись підняти очей, котрі почали б тоді розгублено бігати. Минуть рокий Геник дивитиметься крізь нього, прямо та спокійно, пронизуючи поглядом бліду тінь друга свого дитинства. Вітько не міг цього бачити, а Геникбачив уже тої хвилини, коли вислуховував слова, які були для нього зреченням.