Ви зустрілися з нею в іншому світі?
І тепер уже не розлучаємося.
Я також буду з вами?
Обовязково! Але колись Значно пізніше Коли станеш такою сивою, як я А зараз поспи, поспи, моя Невеличко!
2
Такого спекотного літа Староліси не памятали. Запилюжене листя на деревах пришерхло, поскручувалося і набуло дивного сіруватого кольору. Садовина ніби спряжилася під палючим сонцемсливи поопадали, так і не налиті соками, яблука і груші дозрівали, але залишалися дрібними і терпкими, як лісові дички. Городина вяла, хоч господарі щовечора поливали їїносили і навіть возили воду з обмілілої річки, бо всі калабані на лугах пересохли, а в криницях води аби для себе та для худоби вистачило. Навіть небо вицвіло, вилиняло, втратило свою блакитну барвуздавалося, над селом хтось напнув величезну, добре накрохмалену і ледь-ледь підсинену дрібочкою аквамарину скатертину, краї якої опущені десь аж ген там, за обрієм.
Але течія життя не міліла від тієї спеки. Вона прямувала собі звичним руслом, сповіщаючи село про нові події то голосним переможним криком новонароджених, то мелодіями церковних дзвонів, то затятими сварками сусідівз прокльонами і погрозами, то їхніми спільними піснями та жартами за святковими столами. Під кінець Петрівки тільки й мови, що про одруження Марини Вишнецької з якимось вельми поважним паном з міста. Чутки вже кількома колами пройшлися селом, щоразу набираючи нових обертів, подробиць і домислів. Не обминали язикаті плетухи і хату Черкасів. Та що тамне обминали? Якраз сюди вони найперше й зліталися, як серпневі мухи на мед.
Черкасито по-вуличному. Про прізвище Ярич, що трансформувалося з козацького прізвиська Ярий, у Старолісах давно забули. Як і про те, що предок Сяньканетутешній. Прибув він сюди ще за Хмельниччини, після якогось запеклого бою, мічений ворожою шаблюкою і поцілений у саме серце синіми очима місцевої красуні, пустив тут коріння і став своїм. Козаків тоді називали черкасами, тож він і став Черкасом. Нащадки його чомусь вибирали собі за жінок світлокосих і світлооких поліщучок, але всі діти їхні дивилися на світ чорнющими із синюватим полиском, як сливки-тернівки, очима. Такий і Сянько Черкас. І хоч смоляний його чуб уже щедро притрушений сивиною та й ґандж у чоловіка єнакульгує він після поранення на війні, з якої повернувся георгіївським кавалером, сільські молодухи і досі задивляються на нього та зітхають, хто таємно, а хто й неприховано.
Воно й не дивно. «Бабське село наше», сказала якось Химка Сирена.
Бабським воно стало після великої війни. Викосила вона чи не дві третини чоловіків у Старолісах. Тепер уже підросли хлопці, народжені після тієї страшної світової бійні, але то вже наречені для дівчат-політок. Серед молодої чоловічої парослі чимало тільки мамчиних синів. Іван Катеринин, Василь Василинин, Матвій Парасчин, Андрій Степанчин Спраглі за чоловічою ласкою вдови раді були хоч краденому на кілька ночей щастю. Обласкані ними чоловіки, кожен з яких почувався, може, й не пупом землі, але, принаймні, пупом села, не вважали за великий гріх скочити у гречку. Заодно й вирішували демографічну проблему підкошених за воєнне лихоліття Старолісів. Тільки Сянько Черкас нікого не бачив, крім своєї Оляни. Навіть після того, як її не стало.
Вчора прибігала Катерина Грабариха. Левко бачив, як вона кілька разів прошпацірувала туди-сюди біля їхніх воріт, скоса поглядаючи на подвіря. Тільки-но втомлений після спекотного дня батько прийшов з порожніми відрами з городу, хутко обсмикнула спідницю, поправила запаску, підслинила руденькі бровиі шурх через перелаз.
А ви-те, Сяньку, вже виділи того старого лисого ропуха, що до панни Марини посватався? Та що то я питаю? Та як же то ви-те могли його не бачити? Авжеж, бачили. Він же давно в нашому селі ошивається, не один рік до Вишнецьких вудочку закидає. Закинеі жде, закинеі жде. От і діждався, зловив-таки свою золоту рибку. Йому б пані Ольга скорше підійшла, а він до її дочки молодюсінької. Таж тая Марилька коло него, як ружа коло сухого будяка.
Батьконі пари з вуст, тільки головою хитнув: ні, мовляв, нічого він не чув, нічого не бачив, нічого не знає. А Катерину вже не зупинити.
Кажуть, у тих гонорових Вишнецьких боргівяк у собаки бліх. Бачите, який маєток собі виладнали, ще й муром обгородили. І все теза позичені пеньонзи. А як не віддадуть, то скоро не те що без маєтку, а й без сподніх можуть зостатися і будуть своїм гонором срамотне місце прикривати. Вся надія у них на старшу доню. А вона ж така покірниця, така слухняниця, нігди й слова проти не скаже. Та що я вам, Сяню, розказую. Хіба ж ви-те Марильку не знаєте? Вона ж вам уже, щитайте, давно за свою була. Вже, певно, й невісточкою називали. Ні хіба? А чого то ви, Сяню, як води в рот набрали? Роботи, кажете, вельми багато? Ну, то бувайте, бо мою за мене теж ніхто не зробить. Коби був чоловік, то воно б, може, вдвох легше. А то все на мої бідні бабські плечі звалилося.
Не встигла за Грабарихою стежка схолонути, як уже Химка Сирена вискочила з-за садка, як Пилип з конопель, і сагонить на їхнє подвіря. Голос у неї такий, що Левкові хочеться вуха затулити. От уже справжня сирена!
А що то вам, Сяньку, тая ропуха про Вишнецьких сабанила? Ябедина то про борги, їйбо, ябедина. Не вірте отим плетухам, отим тарабанькам язикатим. Ніц нікому Вишнецькі не винні. Ви-те й самі добре знаєте. Землю панові Міхалові дали тоді, як осадники селилися. Маєток він за свої кревні звів. Немолодий уже був, як почав тутечки обживатися, мав часу пеньонзів на господарку зібрати. А тоді й молоденьку Ольку з Ружища привіз і шляхтянкою зробив. З неї така шляхтянка, як з мене генерал! Дуже вже вони уподобали оцю місцину під горою, за річкою. Ніхто на неї не зазіхав, бо ж по цей бік річки, на рівнині, і земля краща, і вітри так не дують, бо гора їх зупиняє. А пани взяли та й купили.
Левко сидить за кущем жовтої акації, слухає і дивується. Чого ж це й справді раніш ніхто не зазіхав на це місце? Йому воно здається найкращим. Особливо гора, така загадкова, таємнича Вона так і називаєтьсягора. Мабуть, через те, що єдина на цій рівнині посеред лісів та боліт і тому іншого назвиська й не потребує. Власне, це й не гора, а пагорб, що простягся вздовж усієї річки Ласкавиці, захищаючи село від східних вітрів. Колись через річку до гори навіть моста не було. Хто хотів потрапити до лісу за горою чи набрати глини під горою, мусив переправлятися на другий берег човном. Потім збудували греблю. Відтоді з правого боку річка широка, повновода і лінива, її синє плесо підступає до самих поручнів мосту, з другоговона вузька і стрімка, а вода, що падає з висоти греблі, розбивається об величезні сірі валуни, що лежать тут, мабуть, іще з допотопних часів. Левко дуже любить милуватися білими бризками, які фонтаном піднімаються догори під час того падіння.
А ще у його памяті закарбувалася розповідь покійного дідуся Микити про древній замок, що стояв на горі. Він, казав дідусь, був невеликий, але дуже міцний і неприступний. Не раз налітала на нього орда, але взяти не могла. Та настала чорна година. Тьма-тьмуща ординців присунула до села, спалила його і все ж узяла приступом замок. Та в ньому нікого не застала. Оборонці твердині нібито вийшли з неї через таємний підземний хід і заховалися у Старому лісі, за непрохідними болотами. Ординці посунули за ними, та половина їх тільки булькнула у драговину, а друга кинулася навтікача. А люди повернулися і заново збудували село.
Химка каже, що ніхто з місцевих селян не хотів селитися за річкою, нікому й на думку не спадало там землі шмат купити і господарку завести. А може, якраз через те й не селилися, що моста не було? Чи звикли здавен триматися кучно, на одному березі, то й не намагався ніхто відриватися від гурту. Хоча не всі так уже й люблять кучність. Біля Старолісів є кілька хуторів, але вони розкидані з іншого боку села, ближче до тракту, що веде аж до Бугу.
А Марину віддають за городського пана, бо хочуть зі знатними породичатися, пронизливий Химчин голос обриває Левкові міркування. Гроші притягують гроші, коли вони є, хочеться ще більше. Думають, буде їхня паннуся сидіти у того пузатого капшука з пеньонзами, як у самого Бога за плечима. А захочеться любові Хм Хіба ж на старому чоловікові світ клином зійшовся?.. Та Марилька ж така сама, як її мамуся. Тіко моргне своїм відьомським очком, тіко поманить пальчикоммолодий чорнобровий і прибіжить. Може, й не такий, як ваш Тиміш. Авжеж, таких, як Тиміш, вельми мало, але й серед багатих теж є свої зухи. То ж природа, Сяньку. Жінка хоче чоловіка, чоловікові треба жінку. Сам Бог велів паруватися і любитися. Хіба ні, Сяньку? Щось ви-те, сусідоньку, ниньки вельми мовчаників переїли. Мовчите та й мовчите.
Химчин голос стишується, стає муркотливим, як у щойно нагодованої кицьки. Тато вдає, що не розуміє її натяків.
Вранці зайшла ще одна тарабанька.
Ой, Сяньку! Що то з вашим Тимошем діється? Вчора Зінька Демянова бачила його в лісі, у Бузьковому урочищі. Каже, бігав як оглашенний між кущами і кричав, як на пуп, а потім аж вовком завив. Їй-бо, от перехрещусяяк справдешній вовк. Вона так злякалася, що й козуба з трускавками у траві забула. Оце вдосвіта пішла за згубою, а трускавки вже мурашня лісова доїдає. Витрусила їх з козуба та й прийшла впорожні додому. Така лиха, така лиха, що хоч запалки об неї три і друбняк запалюй. А як же не сердитися? Ціліський день вчорашній пішов коту під хвіст. А все через Тимоша. Мо, пороблено йому? Ви-те до знахарки пішли б. Бо щоб отак через дівку Ой робіть щось, Сяньку, спасайте сина. Бо та любовна болєзнь може погано скінчитися. Ще, не приведи Господи, хлопака розумом схибнеться чи й руки на себе накладе. Хіба ж то годиться так побиватися? Скіко кругом жінок та дівок гарних! Тіко голову поверни, тіко одним своїм чорним оком підморгни. Але в кого ж йому вчитися ту голову повертати? Який батько, такий син.
А ввечері знов Грабариха біля перелазу.
Ви-те чули новину? Не буде весілля у Вишнецьких. От не будеі квит! Вчора панна як відрізалалучче з мосту та й у воду, каже. Там такий рейвах! Таке ойкання та охкання! Жених уже й палац підготував, гостей позапрошував, гостинців дорогих накупляв. А золота рибка плюсь-плюсь хвостикомі з гачка зірвалася.
Тато мовчав. Його вже до печінок дістали ті балачки. Та й добре він вловлював натяки самотніх сільських плетух, помічав бісики в їхніх уже трохи припорошених роками і самотністю очах. Бачив, як згасали ті бісики, коли жінки йшли з подвіря, так і не дочекавшись від нього якогось знаку уваги.
Проклятий Черкас! ледь не заплакала якось Химка Сирена. У селі стіко самотніх жінок, а він досі на свою Оляну молиться, на мертву давно. А хіба це правильно? Живий про живе гадати має.
Левко знав: тато переживає за Тимоша. Він давно казав, щоб той спустився з неба на землю і пошукав собі пару на ній, бо нічого путнього з того його неземного кохання не буде. А їм у хаті добра пара молодих жіночих рук потрібна. Бо скільки ж він сам буде і прати, і варити, і жати, і косити, і в господарці лад давати. Тиміш затято відмовчувався. Тож татові залишалося тільки терпляче очікувати, коли вся ота веремія з весіллям у Вишнецьких перешумить, перемелеться, перевіється і затихне. Але батьківське серце не камінь. Левко бачив, як він потай зітхає, як вечорами довго сидить на лежаку і щось думає, як аж за чуба себе смикає (така в нього звичка, коли сердиться) і вдаряє кулаками об коліна.
Левкові також шкода брата, дуже шкода. Коли почув останню звістку, про те, що весілля не буде, щодуху помчав розказати Тимошеві. Тиміш стояв у клуні з рушницею в руках. Та мисливська рушниця, яку ніхто не чіпав з дня маминої смерті, бо татові стало не до полювання, налякала Левка. Він аж заціпенів у дверях. А чого це брат так заглядає у чорну цівку дула, як сорока в кістку? Що він там не бачив? Чи не надумав дурного? Новина, якою тільки-но збирався потішити, враз випурхнула з голови, як зляканий горобець із проса. Тиміш глянув на брата і повісив рушницю.
Не бійся, малий!
І вийшов із клуні.
Може, й добре, що Левко не сказав тоді братові те, з чим прийшов. Бо вийшло б, що передав чергову ябедину. Хай і ненавмисне, але ж збрехав би. Бо весілля таки було.
* * *
Тієї неділі Левкові з самого ранку боліла голова. Дивно якось боліла. Здавалося, що сухе повітря наповнене невидимими тонюсінькими колючками і вони потріскують, раз по раз впинаються в голову і спричиняють болюче пульсування у правій скроні. Але хлопчаки бігли дивитися на весілля, і Левко не втримавсяперескочив через перелаз і гайнув за ними. Дітвора обліпила маєток з усіх боків, як зграйка горобців, хто виліз на мур, хто всівся на дерево під муром, а хто й на подвіря пробрався. Цікаво ж, як то вбрана молода, яка в неї сукня, який вельон, як Вишнецькі весілля справляютьчи так, як заведено у селі, чи якось по-своєму, по-панськи.
Весілляз піснями, танцями і жартами, викраденням молодої й викупом за неї, з перепоєм і короваєм, тобто з усім тим, що заведено у селі,не було. У глибині саду, в деревяній альтанці з різьбленим дашком, музики грали мелодії обереків, незвичні для сільського вуха, на подвірї, перед великим цегляним будинком з вітражними вікнами, стояли дві фурманки, криті білим полотном і тому схожі на циганські фургони (мабуть, їх облаштували для паній, щоб сонце дорогою не спекло). Трохи поодаль заховалися у затінку три тарантаси, бричка і розмальований золотом ридван, спеціально доставлений на замовлення нареченого. Гості збиралися їхати до містаспочатку в костел, а тоді в маєток нареченого, де, власне, й мало відбутися головне весільне дійство.
Молода з будинку не зявлялася. Та вона не вельми й цікавила Левка. Він прийшов подивитися на її молодшу сестру. Меншу Вишнецьку звали Вишеславою, але Тиміш називав її Вишнеючи то так скоротив імя малої, чи придумав його з натяком на прізвище. Левкові ця варіація імені дуже припала до душі. А ще більше подобалася йому сама Вишенька. Вони познайомилися минулого літа. Була неділя, Тиміш катав їх на човні. Запливли далеко, аж за село, де Ласкавиця робить крутий вигин. Якраз цвіли білі водяні лілеї, і брат нарвав їх цілий оберемок. Марина сплела віночок і поклала його на голову Вишеньки.
Білосніжні лілеї на розпущеному волоссі кольору медового бурштину, що, здавалося, випромінює сонячне тепло, продовгуваті сірувато-зелені очіначе дві ягоди аґрусу, маленькі золотаві цяточки ластовиння на ніжному білому личку Щось дивне сталося тоді з Левком. Ніби одна з тих лілей із Вишеньчиного віночка упала йому в груди і так там і залишилася квітнути. Він не міг відірвати погляду від дівчинки. А вночі так і не заснув, чекав ранку, щоб знову побачити її, почути її голос. Кілька наступних днів пропадав біля греблі, крутився перед маєтком, але Вишеньку так і не зустрів. Та й згодом бачив її дуже рідко.
Тепер Вишенька, вбрана у довгу тонку напівпрозору білу сукенку з великим бантом на поясі й маленькими бантиками на подолі, з розпущеним волоссям, що аж сяяло на сонці, нагадувала яскравого метелика, який перелітав з місця на місце. То заглядала до альтанки, де вигравали скрипалі і сопілкарі та час від часу озивався бубон, то кружляла під музику на алеях, то гладила коней і заплітала в їхні різнокольорові гриви нові стрічки. Вона здавалася Левкові якоюсь неземною істотою, котра дивом дивним завітала сюди з іншої планети. Бо хіба на землі бувають такі?
Сонце вже добряче припікало, коли гості повсідалися у свої екіпажі й весільний кортеж вирушив у дорогу. Попереду трійка конейбілий, вороний і гнідийтягла позолочений ридван з двома великими колесами ззаду і двома меншими спереду, з фігурними вікнами без скла, але з тонкими мереживними фіранками. За ридваном їхали фурманки з полотняними шатрами, з-під яких визирали жіночі голівки в легких літніх капелюшках.
Завершували весільну кавалькаду відкриті тарантаси, у яких сиділи чоловіки в світлих костюмах і таких самих капелюхах. Тарантаси тільки-но виїжджали з брами, а ридван уже наближався до мосту. Біля греблі зібрався величезний натовп, прийшло мало не все селовід малого до старого. Левко разом з хлопцями біг за ридваном і вдивлявся в односельцівчи немає часом серед людей тата. Не сумнівався, що отримає від нього добрячого прочухана за те, що не послухався його і гайнув за хлопцями. А якщо тато дуже розізлиться, то й солдатською попругою по спині може пройтися. Але що має бути, те й буде. Тільки хай би це сталося пізніше, вже вдома, ввечері, а не зараз і привселюдно. Зітхнув полегшено, не вгледівши ні тата, ні Тимоша.
Як він міг не помітити брата? Як?! Той зявився біля мосту так несподівано, ніби з неба впав. Став посеред дорогиміцний, жилавий, з палаючими терновими із синім полиском очима, на які спадав смоляний чуб, розкинув засмаглі, аж бронзові руки і всім виглядом давав зрозуміти, що не пропустить весілля. Нізащо не пропустить! Натовп голосно охнувтрійка із заквітчаними гривами могла й не зупинитися так раптово, підімяти зухвальця, кинути під копита і розтоптати. Але коні ще не набрали розгону, тож крутонули довгими мордами перед Тимошевим обличчям, голосно фиркнули і зупинилися. Він схопив білого, крайнього праворуч, за повід і завмер. Стояв і чекав. Тільки кругла ямочка на підборідді тремтіла.