Лора глибоко вдихнула, і щільне нежіноче хропіння ознаменувало початок фантастичної рулади. Серафима винувато поглянула на солдата, ніяковіючи, сказала:
Вибач, так уже трапилось.
Той промовчав і уява знову полинула у фігуру-згадку. Цього разу було щось мяке овальненапевне, коло чи бодай напівколо. Десь там рідна провінціямісто, яке можна розмістити на долоні. Вона частенько так робилазабиралася на дах девятиповерхового будинку, в якому жила і, простягнувши руку долонею догори, прилаштовувала її так, що майже всі вулиці й майдани були нібито на долоні. У цьому було щось чудернацьке, іграшкове, але їй подобалось
Вибух трусонув чималенький «Урал» так конкретно, що ні усвідомити, ні збагнутилишень завмерти, відчуваючи, як власне серце обірвалося і шубовснуло не знати куди.
Фугаска, вигукнув узбек і, рвонувши двері машини, випав, волаючи:
Виходь, виходь!
Лоро! Двері! закричала Серафима, штовхаючи дебеле тіло.
Я боюся, мене там вбють, безпомічно верещала та неймовірно високим голосом.
Серафима перевалилася через Лору і шпортонула дверцята автомобіля.
Плигай і падай на землю, кричала Гай, а голос тонув у тріскотні полумя і пострілів, у якомусь незнайомому завиванні.
Лора впялася руками у сидіння й істерично тремтіла. Тоді Серафима, перемістившись на місце водія, зробила розворот і штурнула обома ногами Шахманову. Чи то удар був сильним, чи то супротиву було на йоту, але випала та легко, наче вилетіла. Через лічені секунди обидві жінки лежали під автомобілем, намагаючись що-небудь второпати. Плазуючи поміж коліс, до них приєднався водій і, перекрикуючи гудіння полумя і хаотичні постріли, загорлав:
Рвонуло машини за три від нас. Поки що не висовуйтесь, бо снайпер зніме.
Притиснуті до розпеченого асфальту страхом, який вичавив із тіла неабияку дозу липкого поту, Серафима і Лора лежали під залізними нутрощами «Уралу». Гай закрила вуха руками, але страшні звуки не зникали. Стрілянина то стихала на секунду-дві, то шквалом розтинала простір, іноді долинали крики, але найдошкульніше завивало полумя, роздуте «афганцем.»
Кожна хвилина розтягувалась у неусвідомлено довгий проміжок часу, і коли хтось настирно сіпнув Серафиму за ногу, це здалося нереальністю, такою ж нереальністю, як і все попереднє життя.
Плазуйте за мною, почула вже знайомий голос Гурова. Поміж машинами не підніматися, але рухатися швидко.
Гарячий асфальт здирав шкіру на ліктях, ногам було трохи краще, бо брюки з тонкої світлої тканини прикривали тіло. Лора ж у куцій спідничці човгала дебелими литками, роздираючи їх в кров, і від болю та страху скімлила.
Швиденько, давай, давай, махав рукою Гуров з-під коліс БТР. За мною, у самий хвіст колони.
Відчувалося, що дорога трохи звернула вбік, і остання та передостання машини опинилися ніби за рогом, їх добряче розкурочило і, мабуть, тому вони залишилися поза увагою душманів.
За мить невеличка група людей, одне за одним, ковзнули до вузької гірської ущелини. Серафима бігла за капітаном Донцем, вряди-годи озираючись, щоб не загубити Лору, яка важко хекала позаду. Коли ущелина затиснула їх обценьками, довелося дертися на гору. Невисокий, але доволі крутий схил з крихкої породи, яка обламувалася під руками і вагою тіла, долали поспіхом.
Серафимко, не кидай мене, не кидай, бубоніла Лора, повторюючи слова, наче молитву.
На одному виступі вона зависла, бовтаючи в повітрі ногами, стогнала, не наважуючись голосно гукнути когось на допомогу. Худорлявий солдат-узбек нагодився вчасно.
Тримай, кинув їй ремінь.
Вона міцно вхопилася за край, але спроба подолати виступ виявилася фатальною, і вони обоє зірвалися в ущелину.
Лоро, Лоро, ти жива? гукала Серафима здушеним голосом.
Жива, але малий Я не знаю, що з ним, він упав донизу головоюздається, не дихає.
Чекай, я зараз, капітан Донець сповзав із крутосхилу, що було не менш складним, ніж підйом, бо ніякісіньких пристосувань, ясна річ, не було.
Серафима затаїлася на крихітному плато в тривожному очікуванні. Хаотичний перебіг думок і відчуття самотності тисли свідомість. Коли Донець і Лора зявилися поруч, відразу все збагнула. Ось вона, її величність смертьбез будь-якої божественної тогині поплакати задля годиться, ні пожаліти по-людськи. Хоча б душа обізвалась і заридала ридма! Мовчить, заціпило, а колись же над билинкою сльози лились.
Це я винна, схлипнула Шахманова. Він же ще зовсім малий, хлопчисько
Вперед, коротко скомандував капітан. Твоє каяття вже нікому не зарадить.
* * *
Сонце було в зеніті, «афганець» дув, немов з диявольської пащі, повітря, затрамбоване крихітними пісчинками, вдихалося мікроскопічними дозами, надія на порятунок була на відстані уяви.
Четверо чоловіків у військовому: полковник Гуров, капітан Донець, атлетичної статури сержант Алімов, рядовий Мусінсиділи під невеличким виступом скелі і уважно роздивлялися розгорнуту мапу. Серафима та Лора розташувалися трохи осторонь.
Я не хочу більше жити, не хочу, вбийте мене. Гуров, вбий, чуєш, вбий! Лора заскиглила несподівано, неголосно, але це здалося не менш істеричним, і недаремно, бо вже за хвилину вона билася головою об німу скелю.
Обличчя, порепане, з червоними виразками від сонячних опіків, почало вкриватися цівочками крові. Серафима схопила Шахманову за плечі, й розмашистий ляпас відкинув набік спотворене лице.
Прийде часпомреш, а зараз просто помовч, сказала хрипким, наче затверділим голосом.
Потім, ставши спиною до чоловіків, почала розстібати подерту блузку. Стягнула рвучким рухом верхню частину білизни і, витираючи заюшене обличчя Лори колись білим мережевним, а зараз посірілим від поту і бруду бюстгалтером, відчула, як власне роздратування підступило до самісінького горла піною. Але ж вона тверда, вона терпляча
Лорочко, давай трохи залижемо рани, давай спробуємо вижити, а жити по-людськи будемо потім і оплакувати себе та інших будемо потім.
Тобі легшети он яка, а я більше не можу.
Ні, ти можеш, ми всі можемо. Наша кров не стане голубішою від удаваної манірності й вміння втрачати чи то свідомість, чи то самоконтроль.
Серафимко, ти така чудна, сказала Лора трохи спокійнішим голосом. Ти розмовляєш якось непросто.
Це, мабуть, тому, що я думаю, коли розмовляю.
А я, що, по-твоєму, пустоголова?
Ти не пустоголова, але в тебе почуття й емоції випереджають думку.
Мені б зараз грамів сто пятдесят, Лора облизнула розятрені спрагою вуста.
Ти теж дивна. Ну як у таку спеку можна думати про горілку? (Правда й про воду не можна думати, але ж достобіса думається!)
Застібки блузку, Гуров іде сюди.
Гай, збагнувши власну розхристаність, заходилася коло дрібних ґудзиків, неслухняні пальці ще копошилися біля грудей, коли підійшов полковник.
Знаю, що це не порятує, але все ж таки, вимовляючи слова надтріснутим голосом, простягнув Серафимі невеличку армійську напівпорожню флягу.
Клята застібка ніяк не підкорялася і, прикриваючи лівою рукою вимушене декольте, жінка правицею взяла денце теплої, майже гарячої посудини. Гуров не відпустив флягу, і її пальці за мить доторку, майже, як і тоді, в аеропорту, пронизало струмом.
Дивлячись прямісінько в очі чоловікові, Серафима промовила:
Гра, споконвічна гра, але чи час?
Я мислю, що навіть коли ми помираємо, коли нас вбивають, ми не думаємо про смертьми думаємо про тих, кого любили.
Ви маєте рацію, але так хочеться пити, і подоба іронічної усмішки торкнулася жіночих вуст.
І справді, що це я знову, сказав розгублено і опустив руку.
Серафима передала флягу Лорі, облизнувши губи сухим язиком. Шахманова, побовтавши посудину, сумно з нотками розчарування у голосі мовила:
Не густо.
Ділітьсяце останні краплі,сказав Гуров і зробив крок у бік військових, та на мить затримався і додав:Тримайтеся, скоро доберемося до «точки» і все буде окей.
Лора зробила один-єдиний ковток і мужньо передала посудину Серафимі. Гай, тамуючи в собі дивне, чи не перше в житті усвідомлене відчуття спраги, що сидить десь глибоко всередині і монстром смокче, вимагає, ссе, прилаштувала флягу до ремінця на брюках. Зробила кілька кроків, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило Винувато кліпнувши віями, Серафима зняла посудину, обережно відміряла свій ковток.
Вузенька стежка піднімалася по вертикалі, мережачи у скелястому ландшафті загадковий лабіринт. Розминутися тут було неможливотреба йти слід у слід. Попереду вправно, безшумно, наче гірський барс, ішов Гуров, за ним, помітно хекаючи, поспішав капітан Донець, він час від часу озирався і допомагав Лорі, яка намагалася не відриватися ні на крок.
Серафима, долаючи підйом, усвідомлювала цю, не вельми рівну стежку, як відрізок прямої. Дивноніколи не вважала себе прихильнецею точних наук, а все своє свідоме життя розкреслювана щось геометричне, наче у такий спосіб простіше вирішувати завдання, які химерувала перед нею кожна наступна мить.
Давайте я піду попереду, може, десь хоч руку подам, перебив думку рядовий Мусін, що йшов позаду й іноді несміливо підштовхував жінку.
Гай глянула на добродушне, обпалене сонцем обличчя. «Рязанська пичка», майнула думка, відзначаючи кругленький картоплинкою ніс і сині-пресині очі.
Давно пора, підтримав рядового азіатський здорованьсержант Алімов.
Серафима критично поглянула на свої розідрані до крові руки і, відчувши зайвий раз дріж у мязах ніг, погодилась.
Льоха, бачиш виступ. Зіпрись на нього, а вона нехай повернеться трохи назад, командував передислокацією сержант.
Він уважно стежив за повільними рухами Мусіна і Серафими та несподівано різко і пронизливо засичав:
Стій, не рухатись! Завмерли, чуєте, завмерли!
Що там? ледве тримаючись на крихітному виступі, прохрипів Мусін.
Міна! Італійська протипіхотна міна, я думав, що то дрібний базальт, а то міна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.
Гай даремне прикувала погляд до стежининічого не могла вгледіти, вгадати, тільки відчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розірвати на дрібне шмаття. Секунди миготіли з подвоєною швидкістю
Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину і обережно обмалюй камінцем міну, командував Алімов.
Вони обминули міну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своїх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки і вголос, сподіваючись на грані відчаю, ставлячи собі за мету одне-єдиневидертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потім, здавалося, навіть метавижитине існує, треба тільки подолати зараз барєр.
Стежка круто повернула і обірвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повітрі. Лора лежала долілиць, Донецьгорілиць, обоє важко дихали, Гуров сидів поруч, побачивши Серафиму, Алімова і Мусіна, пружно скочив на ноги.
Чому затрималися, що трапилось?
Зараз відсапаюся, товаришу полковник, і все поясню, у грудях Алімова за кожним словом трохи присвистувало.
Гай, ти як? турбота у погляді Гурова здалася Серафимі натуральною, а слова як словабуденна банальність.
Перемагаючи біль у грудях, збиваючись з дихання, вона спробувала щось відповісти, але спромоглася на одне-єдине слово:
Полетіти б.
Її погляд ковзнув у далечінь і здивування завмерло на обличчі.
Ну, як попрацювали наші доблесні інтернаціоналісти? кинув запитання полковник. Цілу гору засипали бляшанками з-під консервів, ач як виблискують проти сонечка, так може виблискувати тільки надія на порятунок.
* * *
Коли афганське сонце скотилося за гостроверху скелю, визираючи по обидва боки шпиля, здалося, що воно зїхало на потилицю тієї скелі, а потім сповзе в урвище, і жодні галактики не мають сюди ніякісінького стосунку.
Гай сиділа на рудій землі, яку й землею не назвеш, скоріше камінням, облизуючи губи і відчувала солоно-терпкий присмак крові й дрібні піщинки на зубах. Час від часу спльовувала, але з кожним наступним подихом власного організму й «афганцю» все повторювалося знову і знову. Навколо ходили люди у військовомущось запитували, щось пропонували, у чомусь переконували, а їй все те було ні до чого, бо не хотілося ні говорити, ні думати, ні спати, ні їсти, навіть пити і вмитися не хотілося.
Серафимо, пішли до модуля, нам солдати спорудили будуар за простирадловою ширмою, Лора посміхалася на всі тридцять із недохватом, бо два зуба виплюнула після падіння зі скелі.
Зараз іду, сказала Гай, але з місця не рушила.
Непомітно, мякими кошачими кроками підійшов Гуров і сів поруч, простягаючи Серафимі мідний кухоль.
Випий чаю. Коли земля висковзує з-під ніг, противагою негативному може бути навіть ковток чаю.
Зараз випю, відповіла і йому далеким, байдужим голосом.
Лора вмостилася побіля полковника і, відкидаючи к лихій годині субординацію, схилила голову йому на плече.
Слухай, Гуров, скажи мені правдути боявся? говорячи, вона трохи запопадливо заглядала в його очі.
Мені вже давно набридло боятися, сказав тихим втомленим голосом.
Хоробрий? підкинула нотку іронії Лора.
Ні, загартований.
Чому ж потрапили у таке пекло?
Командири не вибирають завдання, вони його отримують, але в нашому з вами випадку фатальна роль належить «афганцю».
Коли мені в дитинстві пропонували чай із «піском», я казала, щоб «пісок»на хліб, бо любила «вприкуску». Зроду не думала, що буду пити чай з натуральним піском, обізвалася Серафима. Не знаю, як у кого, але мій особистий фатум«афганець», бо вже втретє за один-єдиний день потерпаю від нього.
То пішли вже до модуля, Лора підвелася, осмикнула спідничку, яка все одно не сховала обдертих ніг.
Гай зробила спробу рушити з місця, але полковник, опустивши руку на її плече, мяко сказав:
Посидь.
А їй було байдужесидіти чи йти, вона втратила здатність самостійного мислення, сиділа, підібгавши під себе ноги, спостерігаючи загіпнотизованим поглядом, як з краю модуля розгойдувалась антена, нагадуючи розчепірену лапу звіра. Сонце таки шубовснуло за гору, і сутінки наповзли, нависли, перетворюючи все навкруги у місячний пейзажкаміння, пилюка
Ранок розпочався стрімко. Гуркіт надавив на сонну свідомість жінок згори і примусив вибігти з модуля, на ходу застібаючи ґудзики нехитрого одягу, який милостиво залишила доля.
Дівчата, це «вертушка» за нами, перекрикуючи гуркіт гелікоптера, горлав капітан Донець. Давайте, збирайтеся.
Що накажете збирати? крикнула Лора.
Все що маєшподряпини, помилки, повнісінький рот піску і фантастичне почуття інтернаціоналізму, підказала Серафима, не впевнена, що її хтось почув.
Мружачись від сонячного сяйва, вона задерла голову і стежила, як Мі-8, зависнувши над вузеньким плато, спустошував своє нутро: спочатку падали якісь пакунки, а потім по канатних східцях, розгойдуючись, злізли двоє безвусих солдатів.
За мною, дівчата, крикнув Донець і вхопився за край східців.
Знову вертикаль, щось останнім часом їх побільшало, константувала Серафима, але нічого не вдієш, аби тільки моя геометрична пристрасть не ознаменувалася Бермудським трикутником.
Я нічого не второпала, обізвалася Лора.
А це й не обовязково.
Капітан зник у кругленькому череві гелікоптера. Серафима і Лора перезирнулися, вирішуючи долю першості і, сприйнявши верхотуру як єдиний реальний вихід зі становища, Гай, трохи прихиляючись від потоку повітря, пішла до драбини. На щастя «афганець» на сьогоднішній ранок змилостивився і дещо послабив шарпання. Гуров підбіг тієї миті, коли Серафимина нога вже стала на хиткий канат. Полковник щось пояснював, жестикулюючи, намагався щось втовкмачити, але шум зносив його слова кудись убік, і, безглуздо кивнувши головою на знак згоди, Гай подалася нагору. Міцне тіло підсвідомо знаходило якісь мавпячі рухи, пози, а надмір впертості додавав сил і рішучості, які долали дилетанство в не такому вже й простому ділі. Коли Донець допоміг перетнути межу своєрідного балансування, з ходу не втримався від коментарів:
Гай, а типрямо супер!
Ага, супер-налякана мазохістка, що втілює власне придурювання бути сильною, але якби не стримувалась, то зуби цокотіли б.
Боюсь, що з Шахмановою цокотінням зубів не обійдеться, крикнув капітан і схилився над отвором.
Серафима примостилася на вузенькій лаві, опановуючи чергову зміну становища. Донець повис на борту гелікоптера.
Та що ти робиш, теж мені, гойдалку знайшла! кричав сам до себе, та дещо долітало й до Серафими, хоча призначалося Лорі.Ні, ви бачили таку ненормальну? Та ти поглянь на неїрегоче аж заходиться. Я думав, вона зі страху гепне додолу, а вона від сміху звалиться.