Тетяна КовтунНЕ ПОВЕРТАЙСЯ СПИНОЮ ДО ЗВІРАРоман
Частина першаСВІЖЕ ПЕРО
Розділ перший
I
Лискуче листячко на груші аж парувало під сонячним промінням. І затінок саду не рятував від серпневої спеки. У старого Миколи Лося навіть соломяний капелюх уже змок, але він не здавався: поскладав усе в закапелках сараюцвяшок до цвяшка, ретельно замів подвіря і скосив траву. Змусив себе підвязати гілку винограду, підсапати полуниці на грядочці. Випростався, потримався за поперек і пішов розводити вапно, щоби підмалювати цементовану брівку навколо квітника. І нарешті, прикрутив дротом хвіртку, щоб дітлахи зайве не дражнили Рекса, бо той уже лінувався гавкнути зі своєї буди. Ось тепер, здається, усе. Дід утер чоло ребром долоні й аж тут згадав: «Прапор!» Завтра, в день найбільшого державного свята, біля воріт має майоріти синьо-жовтий стяг.
Він повернувся в дім і застав онука за тим самим заняттямперед телевізором. Старий мимоволі затримався, дослухаючись, зачепили слова:«Как слєдует вести сєбя с Украінай». Так і єтой самий поважний пан у червоному піджаку. Набряклі руки складені на животі. Очі значуще примружені. Тонкий нервовий рот перекривлено. Давно вже цього пана призначено на роль критика української незалежності. Варіюється лише хльостка фразеологія. Що він придумав сьогодні? «Скора ми вступаєм в двадцать пєрває сталєтіє. І нам нада падумать, как строіть дальше сваі атношенія с сасєдями па Садружеству. У нас тоже там єсть сваі інтєрєси. Сємнадцать мілліонав русскіх живьот на Украіне. Кто может сказать, что у нас там нєт нікакіх интєрєсав? А юг Украіни? Ведь там полнастью адні русскіє».
Женю, може, годі вже? Скучив за Путіним? гукнув дід.
Це не Путін. Мені треба написати коментар.
До чого, до цієї балаканини?
Взагалі. І з економіки теж, кинув Женя не озираючись.
Сонце ще тільки хилилося до полудня, й Миколі Петровичу спочивати було зарано. Дід ніколи не лягав удень, зате рівно о шостій вечора був уже в ліжку і й не прокидався до ранку. Харчувався він за своїм розпорядком і не вживав алкоголю. На сьогодні Лось запланував відвідини сусіда, свого товариша по квартальному комітету, а по тому збирався поринути в улюблену польську поезію. Можна було б, певна річ, крім усього, ще й понишпорити в інтернеті, але онук завжди його випереджав.
Дід Микола давно розміняв восьмий десяток. Раніше, коли в Жені ще не було компютера, старий друкував його газетні матеріали на машинці. Сам був замолоду журналістом. Проте все життя пропрацював інженером-конструктором. Може, це йому й допомогло оцінити кібернетику. Він завжди вважав, що за нею велике майбутнє. І ось тепер пересвідчився в цьому. Тепер усе було по-іншому.
Євген уособлював це «інше». Щоранку хлопець електричкою на заняття до Національного університету, де вчився на журналіста. Третій рік дід із онуком парубкували тут удвох, бо дружину Микола Лось давно поховав. Цьому парубійку були притаманні всі вади молодості. Такі як, скажімо, віра у власне безсмертя і переконаність у тому, що весь світ створений для нього. Нічого, цей недолік швидко минає.
Дід дістав із шафи прапор і почвалав до воріт. Кинув погляд на криницю згадав, що води наносили небагато, але хайдо завтра вистачить.
На ґанку замаячила худорлява Євгенова постать.
Ти це куди, ще й у вихідному костюмі?
Шеф дзвонив. Треба їхати на прес-конференцію.
Так тебе ж іще до штату не ввели! І яка прес-конференція? Свято ж завтра, має бути скорочений робочий день. Совісті нема у вашого редактора!..
Ну не відмовлятися ж. Просив виручити. Хтось там у них захворів Бувай, діду!
Грюкнула хвіртка. Рекс неохоче гавкнув про всяк випадок, не вистромляючись із буди, й неначе у відповідь йому гепнулася об цементовану доріжку перестигла груша.
II
Редактор, певно, і сам вранці ще не знав про конференцію. Можливо, бажання зустрітися з журналістами виникло у премєра спонтанно. Це було на нього схоже. Пасічник, як називали його в редакції газети, наблизив до себе пресу і телебачення ще за часів свого головування у Нацбанку. Чимало відомих Євгенові Чубенку авторитетних економічних оглядачів запозичили від нього не тільки термінологію, а й саме знання справи. Євген мріяв долучитися до кола «зубрів пера», отже, мав навчитися сміливо ставити найгостріші запитання.
Він побіжно переглянув публікації, в яких давалася оцінка роботі кабінету міністрів. Найгучніше сперечалися в пресі з приводу економічних реформ. Заокеанських кредиторів із Міжнародного валютного фонду не влаштовувала українська практика з управління резервами. Напередодні Нацбанк узяв позику в офшорі, що відкрило можливості для траншів на двісті мільйонів доларів, а це умовам Фонду не відповідало. Кабінет Міністрів, який очікував припинення фінансування, скувало нервове напруження.
На початку серпня міністр економіки заявив, що уряду дуже важливо відновити програму розширеного кредитування, починаючи хоч би з жовтня. З четвертого кварталу починався опалювальний сезон і на закупівлю енергоносіїв довелося б відволікати валюту. І це було на руку опозиційним до уряду соціалістам, які на кожному розі й на повне горло волали про розтрати державних коштів
Премєр зібрав журналістів не в Кабміні, а в затишній залі Нацбанку, вбраній у темно-зелений декор і прикрашеній дорогими картинами. Приготовані заздалегідь келихи для шампанського нагадували про свято. Старовинний годинник пробив третю пополудні. Пасічник, як завжди, спізнювався. Збігло півтори години, перш ніж він увійшов і кинув поквапливе: «Президент затримав». На екрані замиготіли слайди, які мали підтвердити його слова: за час роботи нового складу Кабміну, тобто протягом останніх місяців у країні здійснилося чимало з того на що не спромоглися урядовці попередніх періодів. Виконуються бюджет і програма приватизації, держава не накопичує, а повертає борги, припинився диктат бензинових королів, прискорився економічний розвиток
Пасічник завершив показ слайдів фразою, яку вимовив начебто з деяким зусиллям над собою: «Програма уряду реалізується завдяки підтримці глави держави.» Саме в ту мить на екрані зявилося обличчя президента. Очі премєра дивно блиснули.
Приголомшений обвалом цифр і магнітудою запитань колег-журналістів, Чубенко насилу зібрав думки докупи, сідаючи за зчитування запису з диктофона.
Пасічник, як його називали в редакції, та й не тільки там, жодним чином не погоджувався з прогнозом рівня інфляції на кінець року. З його слів випливало, що до стрибка цін призвели подорожчання хліба і зростання тарифів на комунальні послуги. Він уперто наголошував: глава уряду зробив те, що вважав за потрібне, і, як результат, у піковий літній період не було дефіциту пального. Тепер показник інфляції залежатиме від того, наскільки успішно уряд упорається з ціновою складовою, котру формують енергоносії.
У вухах гуло й в очах рябіло від фраз: «За транзит блакитного палива українською територією треба розраховуватися грошима», «Ви побачите приклад європейського узгодження обсягів купівлі газу» Євген зрозумів, що ці фрази мають бути ключовими в матеріалі, але вони якось плавали в мозку, не чіпляючись за решту інформації. Матеріал поки що не викристалізовувався в струнку систему, над ним належало добряче посидіти. Із економічними темами завжди так: нібито йдеться про очевидні речі, а шліфувати текст доводиться чимало.
III
На свіжу голову все набуло зовсім іншого вигляду, і несподівано для себе Євген написав статтю без особливих труднощів, хоча й не настільки швидко, як хотілося. Він міг би не приїздити до редакції, а надіслати матеріал електронною поштою. Але це був не той випадок. Чубенко почувався, напевне, так само незатишно, як учора премєр на прес-конференції. Не узгоджувалися в свідомості грандіозність теми з його крихітним журналістським досвідомта ще й у питаннях економіки.
Величезне приміщення «Преси України», де навіть до їхнього шостого поверху долинало безперервне стугоніння друкарських машин, рано-вранці нагадувало приспаного звіра.
Шеф чекав на Євгена і вочевидь був у доброму гуморі. Підтягнутий і зібраний Євген Чубенко йому подобався. Газеті потрібні були молоді журналісти. Щоправда, з ними клопотів більше, зате вони ставали кращими бійцями, своїми, прирученими.
Редактор глянув на годинникчас би вже і перекусити. Але послати когось по бутерброди не виходилоредакція була порожня. Компютерників зачіпатилише зайвого головного болю наживеш, адже вони всі живуть у паралельному світі й завжди перевантажені незбагненною для простих смертних тяжкою працею.
Зітхнувши, цей лисуватий, з черевцем, чоловік заходився готувати собі каву. І тут у двері пошкреблися.
Заходьте! пролунало звідкілясь з-за шафи.
Євген переступив поріг.
Приніс.
Редактор читав швидко. Півтори сторінки набраного на компютері тексту для нього були так, на один зуб, «для апетиту». Стажер старанно виклав почуте на прес-конференції, те саме можна було без мороки дістати з інтернету. Факти, факти А газета потребує інтонацій, гри слів, авторської позиції. Втім, часом навіть інформаційні агенції не завжди точно передають факти. Що ж, і за те спасибі. Легке перото лише красиві слова. Журналіст має накачати добрячі мязи, перш ніж його перо назвуть легким.
Нарешті Дмитро Віталійович відірвав очі від тексту і посміхнувся.
Молодець.
У серйозних сірих очах стажера не було захвату, який мала би викликати редакторська похвала. Не мріяв новий кореспондент інформувати читачів про фінансові проблеми уряду. Йому б політичної тематики, та якомога гарячішої, алеу тому відділі не було вакансій. Досвідчений журналіст, Чорнята нюхом відчув: саме у відділі економіки стане в пригоді Євгенове перо. Аналітичний розум, врівноваженість, дисциплінованістьусе це ще знадобиться хлопчині, коли настане і його час для пристрасних дискусій. А такий час не за горамипопереду не одна виборча кампанія. І тоді економічна рапіра знадобиться на фехтувальному турнірі політиків.
Ти до редакції вже звик, рік стажувався. Дві твої публікації навіть викликали певний резонанс Чорнята замислено погортав аркуші.Пропоную працювати у штаті за вільним графіком. Головневчасно здавати матеріали. Ну і, звичайно, сподіваюся, писатимеш чимдалі краще. Відповідно, і гонорар зростатиме
Хлопець мав би гопки скакати на радощах від такої пропозиції. Торік редактор жорстко розкритикував одну з тих «резонансних» статей, про які згадав зараз. Це був матеріал зі служби зайнятості. Зі слів Чорняти виходило, що таку службу слід закрити, а програму боротьби з бідністю, яку, мовляв, навязує Україні Світовий банк, послати подалі. Інша публікаціярепортаж із засідання парламентупройшла в Чорняти «на ура». У ній розповідалось про бійку між народними депутатами, а на додачу редакційний фотограф устиг наклацати колоритних кадрів.
Євгенові було цілком зрозуміло, в чому лукавив Чорнята. Половину штатних працівників редакції була набрали зі студентів, яким виплачувалася мінімальна зарплата, а гонорарна політика аж надто хвилювала редакторат.
IV
Газету «Моя Україна», типове творіння пострадянської доби, заснували на зламі епох. Як завжди в таких випадках, деякий час вона трималася за рахунок колишніх шефових звязків, адже до цього він обіймав доволі впливову посаду. Як колишній орган республіканського ЦК Компартії, газета поступово трансформувалась у відомчу, а далі, на загальній хвилі роздержавлення засобів масової інформації,у друковане видання, засновником якого формально назвали журналістський колектив. Вирішальним став рік, коли Дмитро Віталійович завдяки черговій адміністративній посаді отримав ще одну квартиру і, вдоволений, повернувся до редакції. Отоді він примудрився розкрутити наклад «Моєї України» до двохсот тисяч. Звісно, після цього плавом попливли до редакції спонсорські кошти й дружня допомога. Але щоб утриматися на ринку нової преси, редактор мав крутитися на всі сто. На цьому ринку мало не щодня виникали нові газети і журнали. Чого-чого лишень не «продавали», чого тільки не ковтав з їхньої подачі перегодований нечуваною досі інформацією читач!
Одного тільки сприятливого збігу обставин і наполегливості Чорняти було недостатньо для досягнення успіху на ринку української преси. Продавати доводилося ідеї різноманітних партій, користуючись привабливою обгорткою на імя «демократія».
Шлях «нагору» розпочався, коли Дмитро Чорнята вступив до столичного університету. Це був бідно одягнений, кругловидий хлопчисько з кумедним чубчиком, з якого завзято кепкували однокурсниці, що пишалися своїм статусом «корінних киянок». Були й інші приводи для глузування. До респектабельного навчального закладу Дмитро потрапив не стільки через особливі здібності до журналістики, скільки завдяки «правильній» анкеті й стовідсотково селянському походженню. Він пересів на студентську лаву ледь не з-за керма трактора, ніде не бував далі свого села й нічого не бачив. Але хоч у чомусь поталанило: в групі навчалися здебільшого дівчата, парубків вони берегли й плекали, а Чорнята таки ж добре вчився. Зрештою, з нього виріс статечний на вигляд широкоплечий молодик, цілком пристойний кореспондент для спортивного відділу столичної «молодіжки». Там аж так чимось відзначився, що запросили на гарну посаду в керівному органі.
Відтепер доля широко усміхалася Чорняті, та й сама його натура сприяла цьому. Неабияк прислужилося й селянське походження. Ще й багато років по тому на це охоче «клювали» колишні товариші, обєднані ностальгією за рідним селом, де залишилися «батьківська хата і вишневий садок». Це була когорта «своїх»осиротілих номенклатурників, викинутих на берег із великої ріки часу. Вони скупчувалися і допомагали один одному, як брати. А інколи їх прибивало до великого криголама і вони спливали далеко від берега.
Саме це і сталося з Дмитром. На іншому краю столичного коржа забовваніла постать Пасічника, із яким ходив до однієї школи. Проте входження до влади виявилося набагато складнішою справою. Газета обросла боргами, журналісти по три місяці сиділи без зарплати. Нестабільність, атмосфера політичних чвар змушували не на жарт замислюватися над проблемою виживання. Газета не обслуговувала можновладців, демонструвала тяжіння до правоцентристів і намагалася сповідувати національно-історичні та духовні цінності.
Після скандальних наїздів на шановану і вельми популярну «Сільську газету» Чорнята перемкнувся на приватне підприємництво, рятуючи своє видання від політичних «розбірок». Коли ж Пасічник так стрімко розпочав свою карєру, ніхто не міг передбачити, чим це все може скінчитись. Редактор завжди був обережний. Та деінде плескали язиками, буцімто він мало не щодня ходить до парламенту, оминаючи ложу преси, лише для того, щоб вичавити із спонсорів черговий внесок на потреби редакції. Маневрування Дмитро брав на себе, але в цих умовах необхідні були добрі пера і свіжий погляд на події.
Чорнята добре знав Євгенову матір, із якою разом учився на журфаку. Якось навіть довелося поручкатися з її батьком Миколою Петровичем. Надія Лось виїхала за направленням у Херсон, де працювала в редакції обласної газети. Там вийшла заміж за офіцера служби безпеки. Якось і Дмитро гостював у їхніх краях, де Надія з Володимиром показали йому свою дачу в плавнях. Зачарований красою дніпрового плеса, Чорнята незабаром і собі придбав там будиночок. Тоді ж з легкої руки Чубенка-старшого київський гість познайомився з обласним прокурором, а той згодом очолив Генпрокуратуру. Недивно, що портрет цієї особи Дмитро тримав у редакційному кабінеті, неначе оберіг.
Уже третю годину поспіль Євген намагався додзвонитися до Херсона. Та що вони там, поснули? Чи, може, знов у мами на роботі завал? Батька вдома годі застатитака вже в нього професія. Дід умостився перед телевізором з «Українською газетою», вишукуючи цікаві для себе новини. Але ж головна подія на сьогодніте, що його, Женю Чубенка, зараховано до редакційного штату.
Вітаю, синку, нарешті озвався мамин голос у слухавці.Не зазнавайся тільки! Гляди, не забувай: ти все-таки ще студент. Довчись як слід, а вже по тому починай мріяти про статус акули пера Над цим ще працювати й працювати
Можна подумати, в обласній газеті самі акули сидять! Женю скривдила чергова «нотація». Нема того, щоб просто порадітинеодмінне материнське повчання!
Ну-ну, кусайся Це за твого фаху корисна звичка, мама на тім кінці, здається, зітхнула. Ось приїду, тоді й поговоримо.