Два життя Лідії Берд - Джозі Сільвер

Джозі СільверДва життя Лідії Берд

Від перекладачки

Прізвище нашої героїні  Берд, англійською це означає «пташка». Тому так часто вона та її рідні жартують про гніздо, милуються зображенням пташок на столах чи музичних скриньках, тішаться своїм родинним імям. Вони дуже люблять його та одне одного.

Пролог

Більшість подій, що назавжди перевертають твоє життя, трапляються зненацькабуває, вони промайнуть повз тебе непоміченими й ти лише згодом зрозумієш, що саме сталося. Ти несеш на руках своє маля, а потім усвідомлюєш, що той раз був останнім: його вже не так і легко підняти. Або одночасно з незнайомцем закочуєш очі із чогось кумедного, і він стає твоїм найкращим другом до скону. Або берешся за випадковий літній підробітокі залишаєшся на цій роботі ще на двадцять років. Такі ось справи. Тож коли о 18:47 14 березня 2018 року дзеленчить мій мобільник, я й гадки не маю, що подія, якій судилося визначити моє майбутнє, відбувається просто зараз,  навпаки, бурмочу прокльони, бо бігуді заплутались у волоссі, а я вже й так запізнююся.

 Алло?

Не можу стримати усмішки, коли перемикаю телефон на гучний звязок і чую вітання Фредді, яким той намагається перекричати вуличний гармидер.

 Я тут,  ціджу крізь зуби, якими стискаю шпильки.

 Слухай, Лідз, у Йони проблеми з машиною, то я трохи крутнуся, заберу його, як буду повертатися. Різниці ніякої, хвилин десять, не більше.

Добре, що його тут немає, не побачить, яку пику я скривила. Хто це казав, що в шлюбі завжди троє людей? Принцеса Діана? Розумію її, бо в моєму так самотроє. Ми ще не побралися, хоча от-от це зробимо. Ми з Фредді Гантером заручені, а я офіційно майже найщасливіша дівчина у світі. Чому «майже»? А погляньте, що я перед цим казала, бо є я, є Фредді, а є ще цей Йонахолера його забериДжонс.

Я все розумію. Дня не минає, щоб я не розмовляла зі своєю сестрою. Проте Еллі не стовбичить весь час поруч, не сидить на нашій канапі, не хлепче наш чай, не вимагає моєї уваги. Хоча, якщо чесно, найкращий друг Фредді не те щоб аж дуже вимогливий. Йона завжди на такому релаксі, що майже весь час проводить у горизонтальному положенні. Зрештою, я не кажу, що він мені не подобається. Але знаєте що? Подобався би набагато більше, якби мені не доводилося так часто його бачити. От сьогодні, наприклад, Фредді запросив Йону на обід, навіть не подумавши спершу запитати мене, хоча це ж мій день народження.

Я випльовую шпильки та визнаю свою поразку в боротьбі з бігуді. Роздратовано хапаю телефон.

 Боже, Фредді, ти справді мусиш? В «Альфредо» замовлено на восьму годину, вони не триматимуть столика, якщо ми запізнимося.

У мене вже є гіркий досвід: наш корпоративний обід на Різдво перетворився на справжню катастрофу, коли бусик прибув на десять хвилин пізніше. Тобто ми, у нашому вишуканому вбранні, таки попхалися до «Мак-Дональдза». Сьогодні  вечеря на честь мого дня народження. Щось мені підказує, що мама не буде в захваті, якщо замість фетучині з куркою їй доведеться жувати біг-мак.

 Охолонь, Попелюшко, ти не спізнишся на бал. Обіцяю.

У цьому весь Фредді. Він ні до чого не ставиться серйозно, навіть до таких подій, які відбуваються раз на сто років, але, якщо чесно, мав би. У його світі час еластичний, мов гума, мій коханий може розтягувати його, пристосовуючи до своїх потреб або, як у цьому випадку, до потреб Йони.

 Добре,  здаюся та зітхаю,  просто пильнуй час, заради бога.

 Зрозумів,  відказує він та одразу вмикає в машині радіо.  Кінець звязку.

Кімнату мою заповнює тиша, і я гадаю, чи помітно буде, якщо відрізати пасмо волосся разом із бігуді, на яке воно намоталося, бо ця клята штука так і висить збоку на голові.

Ось так воно й було. О 18:47 14 березня повз мене промайнула вирішальна мить мого життя.

2018

Наяву

Четвер, 10 травня

Фредді Гантер, знаний також як велике кохання мого життя, помер пятдесят шість днів тому.

Ось я кляну його за те, що він запізнюється та псує мені день народження, а мить по тому намагаюся збагнути, що в моїй вітальні роблять дві поліціянтки: одна тримає мене за руку, друга щось говорить. А я переводжу очі з її весільної обручки на свій перстеник, який одержала на заручини.

 Фредді не може померти,  торочу.  Ми наступного року одружуємося.

Мабуть, це якийсь самозахист: я не можу пригадати всього, що сталося опісля. Памятаю, як мене в поліційній машині накрив синім світлом маячок невідкладної допомоги, як сестра підтримала мене в лікарні, коли ноги підігнулися. Памятаю, як повернулася спиною до Йони Джонса, коли той зявився в кімнаті очікуванняцілісінький, лише рука забинтована та повязка на оці. Хіба це чесно? У машину сідають двоє, а виходить з неї лише один. Памятаю, що на мені була нова зелена блузка, я придбала її спеціально для того обіду. Блузку я віддала на благодійність. Ніколи не змогла б одягти її ще раз.

Від того жахливого дня я копирсалась у своїй памяті знову та знову, намагаючись пригадати кожне слово з нашої останньої розмови із Фредді, та знаходила тільки свої бурчання на ньогобо ж потрапляємо до ресторану в останній момент. А потім на думку спадає інше. Може, він поспішав, щоб мені догодити? Можливо, аварія сталася через мене? Боже, нехай би я сказала йому, що кохаю. Якби знала, що це наша остання розмова, то сказала би, звісно, сказала б. Іноді я мріяла про те, щоб він прожив ще трішечки, бодай би ми могли поговорити востаннє, та не певна, чи витримало б тоді моє серце. Може, воно й на краще, коли не знаєш, що востаннє робиш щось значуще: ось мама востаннє зустрічає мене біля воріт школи, її рука так заспокійливо тримає мою маленьку долоньку; ось тато востаннє згадує про мій день народження.

А знаєте, що останнє сказав мені Фредді, коли мчав святкувати моє двадцятивосьмиліття? «Кінець звязку». То була така звичка, він роками казав оці дурнуваті слівця, які тепер стали мало не найважливішими у моєму житті. Мабуть, у цьому був весь Фредді  піти з такою фразочкою на вустах. Він мав таку невгамовну жагу до життя, легкість, поєднану зі вбивчим прагненням до змагання, яке захоплює, але й убиває, якщо вже на те. Мені не траплялося більше людей із таким даромзавжди знати, що й коли казати. У нього є  бувхист переконувати суперників, що вони перемогли, хоча насправді він добувся того, чого прагнув. Фредді обрав собі роботу в рекламі та злетів до висот цієї карєри, мов метеор: долав сходинку за сходинкою, очима завжди виглядаючи наступну вершину. Він є  бувяскравим спалахом поміж нами, людиною, яку не забудеш, він мав стати тим, чиє імя памятали б іще довго після того, як його не стало.

А тепер він пішов, трясця йому, назавжди, його машина на космічній швидкості врізалася в дуба, і я почуваюся так, ніби хтось розрізав мене зверху донизу, а горлянку звязав вузлом. Мені весь час не вистачає повітря, воно не повнить легені, я не можу дихати, бо постійно на межі паніки.

Лікар нарешті видав мені якесь снодійне, після того як мама наверещала на нього вчора у вітальні,  місячний запас якихось нових пігулок. Він не дуже хотів їх прописувати, бо, на його думку, скорботу потрібно прожити, «пройти крізь неї свідомо, щоб мати змогу вийти». Я цю фігню не вигадуювін саме такі слова сказав просто мені в обличчя кілька тижнів тому, перед тим як залишити мене з порожніми руками та піти додому, до своїх живісіньких дружиноньки та діточок.

Жити близенько до матусі  то водночас і благословення, і прокляття. Коли вона зготує свою фірмову курячу печеню та принесе її в пательні, гарячою, просто з духовки, або коли холодним осіннім ранком чекає на мене в кінці вулиці, щоб підкинути до роботи,  ось у такі моменти розумієш: це просто божа благодать, що мама живе так близько. Інша річколи я валяюся в ліжку, в очах у мене двоїться через похмілля і мати ввалюється до моєї спальні так, ніби мені досі сімнадцять, або коли я кілька днів не прибирала, а матінка скрізь суне свого носа, наче я одна із цих жалюгідних потіпах у реаліті-шоу. Ось тоді наша територіальна близькістьсправжнє прокляття. Те саме, коли я намагаюся горювати на самоті, коли вже третя дня, а я досі не розсунула штори у вітальні, коли я так і сиджу в тій самій піжамі, у якій вона застала мене три дні тому та напередодні. Мама готує для мене чай, який я забуду випити, та бутерброди, які поховаю в надрах холодильника, щойно вона піде нагорудраїти мою ваннуабо надвірвиносити сміття.

Звісно, я розумію. Вона шалено прагне захистити мене, а надто зараз. Лікаря, який вагався, чи варто прописувати мені снодійне, матінка довела до такого переляку, що того тіпало. Я теж не впевнена, що слід ковтати ці пігулки, бо варто лиш початиі тільки Бог знає, яким привабливим виявиться те забуття. Хоча гадки не маю, чого втягую сюди Бога. Фредді є, був та завжди міг би бути затятим атеїстом, та і я ставлюся до всього цього дещо двояко, і то в найкращому разі. Тож не очікую, що Бог якось доклався до призначення мені експериментальних пігулок для тих, хто нещодавно втратив близьку людину. Гадаю, лікар порекомендував приєднатися до курсу ще й тому, що мама вимагала максимально дієвого валіуму, а ці нові пігулки рекламують як мякий препарат комплексної дії. Якщо чесно, мені насправді байдуже, що вони таке. Так і запишіть: я найсумніша та найвтомленіша піддослідна морська свинка у світі.

Знаєте, у нас із Фредді було розкішне, просто казкове ліжко. Не повірите, але готель «Савой» розпродавав свої ліжкамайже за безцінь,  щоб звільнити місце для нових, і боже милий, це ліжковоно ж просто чарівний острів епічних пропорцій. Люди спочатку очі вирячали: «Ви купуєте вживане ліжко?» «Що це ви таке втнули?»запитала мама, ошелешена, ніби ми придбали розкладачку, викинуту з місцевого притулку для безхатьків. Ясна річ, ніхто із цих скептиків ніколи не бував у «Савої». Я теж ні, але бачила по телевізору дещо про їхні ліжка ручної роботи й достеменно знала, що отримую. Ось так і сталося, що ми відхопили найкомфортніше ліжко з радіусом із сотню миль, у якому ми з Фредді знищили безліч недільних сніданків, у якому сміялися й плакали, кохалисятак солодко й щемко.

Коли мама через кілька днів після аварії сказала, що поміняла мені постіль, то й гадки не мала, як мене зірве через цю звістку. Ніби вийшовши за межі власного тіла, я відсторонено спостерігала, як дерла нігтями дверцята пралки, як ридала, поки піна вкривала простирадлавона змивала останні відбитки шкіри Фредді, останні сліди його запаху, змивала та зливала їх у каналізацію.

Мама стояла навколішки поруч зі мною, намагаючись підняти мене, гукала на допомогу сестру. Зрештою ми просто притулилися одна до одної на строкатих дошках кухонної підлоги та дивилися на ті простирадлаусі троє в сльозах, бо це ж так збіса нечесно, що Фредді більше немає.

Я після того не поверталася до ліжка. Направду я не думаю, що відтак узагалі нормально спала. Так, дрімала іноді: головою на столі, поруч із недоїденим сніданком, на канапі, скрутившись під зимовим пальтом Фредді, стоячи, притулившись лобом до холодильника,  навіть так.

 Нумо, Лідз,  сестра мяко трусить мене за плече,  я піду з тобою.

Розгублено кидаю погляд на годинник, бо, коли заплющила очі, був іще білий день, але зараз комусь може видатися й затемномабуть, тому Еллі ввімкнула лампи. Як це типово для неї  бути такою розважливою. Я завжди визнавала її за кращу версію самої себе. Фізично ми схожі: зріст, статура, але вона темна, а я світлаі волосся, й очі. А ще вона добріша за мене, часто-густо занадто добра, ніж потрібно для її блага. Вона тут уже від обіду. Мама, здається, графік чергувань склала, щоб упевнитись: я не лишаюся на самоті більш як годину-дві. Мабуть, той графік висить у неї на холодильнику, між нотатками для закупів, які вона додає щотижня, та щоденником харчування для її класу зі схуднення. Любить моя мама списки складати.

 Підеш куди?  Я трохи випростовуюся й помічаю в руках Еллі склянку води та пляшечку із пігулками.

 До ліжка,  голос у неї мов криця.

 Мені тут добре,  бурмочу я, попри те що наша канапа не таке вже й зручне місце для сну.  Ще ж навіть не час спати. Можемо подивитися  Змахую рукою в бік телевізора, що стоїть у кутку, намагаюся пригадати якийсь серіальчик. Зітхаю, мене дратує, що мій виснажений мозок не здатний навіть на це.  Ну знаєш, отой із пабом і лисими дядьками, там ще всі весь час кричать.

Вона всміхається, закочує очі.

 А, ти про «Мешканців Іст-Енду».

 Оцей самий,  відповідаю та розгублено оглядаю кімнатуде ж цей пульт, щоб увімкнути телевізор?

 Вони вже, певно, закінчилися. До того ж ти вже років пять, як не більше, їх не дивишся.  Вона і слухати не хоче.

Я кривлю пику:

 Дивилася. Там там така тітка з довгими кульчиками та ще одна, її Барбара Віндзор грає,  задираю підборіддя.

Еллі хитає головою:

 Обидві померли вже,  відказує.

«Бідні вони,  думаю я,  бідні їхні родини».

Еллі вказує рукою в напрямку сходів:

 Час до ліжка, Лідіє,  каже вона ніжно, але твердо, більше схожа на медсестру, ніж на рідну сестру.

Гарячі сльози печуть мені очі.

 Не думаю, що зможу.

 Зможеш,  рішуче каже вона, не опускаючи руки:  Що це ти надумала? Спати на канапі решту свого життя?

 І що, це так вже й погано?

Еллі нахиляється до мене, бере за руку, пляшечка з пігулками в неї на колінах.

 Досить, справді, Лідз,  переконує мене вона,  якби тут, на твоєму місці, був Фредді, ти б хотіла, щоб він міг нормально виспатися, правда?

Я киваю із нещасним виразом. Звісно, хотіла б.

 Та твій привид переслідував би його до скону, поки він спати б не пішов,  каже сестра, погладжуючи мої пальці. А я намагаюся продихатися крізь клубок сліз, який постійно душить мене, відколи помер Фредді.

Дивлюся, як вона витрушує на долоню маленьку неоново-рожеву пігулку. Оце й усе, що має допомогти мені піднятися? Кілька тижнів міцного сну, і я буду мов полагоджений після шторму корабель, знову готовий до відплиття?

Еллі непохитно витримує мій погляд. Моїми щоками котяться сльози, і я усвідомлюю, наскільки розбита. Емоційно й фізично я на нулі. Гірше вже нікуди. Принаймні сподіваюся, що нікуди, бо не думаю, що виживу, якщо падатиму далі. Беру пігулку, пальці тремтять, ковтаю та запиваю її. Біля дверей спальні обертаюся до Еллі.

 Я маю зробити це сама,  кажу пошепки.

Вона відгортає пасмо довгого волосся в мене з очей.

 Ти певна?  Темні очі сестри впялися в моє обличчя.  Можу залишитися з тобою, поки заснеш. Якщо хочеш.

Я хлипаю, дивлячись у підлогу, і знову плачу.

 Знаю, що можеш,  я взяла її за руку й міцно стиснула,  але гадаю краще  не можу дібрати потрібних слівчи то через таблетку, яка вже подіяла, чи то просто таких не було.

Еллі киває:

 Я буду тут, унизу, якщо захочеш мене бачити, гаразд? Не піду нікуди.

Пальці мої стискають ручку дверей. Я не відчиняла їх, відколи мама поміняла білизну на ліжку, не хотіла навіть випадково глянути на чисту незайману постіль, коли йшла до ванної. Я вбила собі в голову: це місце чуже, воно недоторканне, мов сцена злочину, обмежена жовтими поліційними стрічками.

 Це ж лише ліжко,  шепочу, повільно відчиняючи двері. Ніякі жовті стрічки не блокують мій вхід, ніяких монстрів немає під ліжком. Але й Фредді Гантера немає. І від цього розривається серце.

 Лише ліжко,  каже Еллі, заспокійливо погладжуючи мою спину.  Місце для відпочинку.

Але вона бреше. Ми обидві знаємо: це значно більше, ніж просто місце для відпочинку. Ця кімнатамоя з Фредді спальня, ми цей дім саме через неї купували. Простора, сповнена світла, з великими розсувними вікнами та медовими дошками підлоги, на яких ясними літніми ночами місячне сяйво малювало яскраві смуги.

Хтось, певно, Еллі, уже заходив сюди та ввімкнув лампу з мого боку ліжкачашу спокійного світла, яка так ласкаво зустрічає мене, хоча сонце ще не сіло. Сестра й постіль розстелила. Більш схоже на готель, ніж на спальню. Я зачиняю двері, й мене охоплює запах свіжої білизни. Уже немає слідів моїх парфумів, які змішувалися з лосьйоном Фредді. Немає зімятих сорочок, недбало кинутих на крісло, або черевиків, копнутих десь під шафу. Все охайне та сяє чистотою, як нова копійка. А я почуваюся у своєму новому житті так, немов прийшла до себе в гості.

 Це лише ліжко,  шепочу знову, сідаю на краєчок матраца. Заплющую очі, лягаю, згортаюся калачиком на своїй половині, накриваюся клаптиковою ковдрою.

На білизну для нашого ліжка з готелю «Савой» ми витратили більш ніж належало. Білі тонкоткані бавовняні простирадла, дорожчі за постіль із більшості готелів, де я коли-небудь зупинялася. Щойно тіло моє торкається ніжної тканини, я усвідомлюю, що мені вже тепло. Еллі, дорога моя сестричка, підклала мені в ліжко пляшку з гарячою водою, щоб зігріти свіжу білизну. Моє ліжко, наше ліжко, огортає мене, немов старий друг, і я відчуваю себе винною за те, що нехтувала ним.