Сергій МиськоЕге ж
Гаряче пиво
Він нарешті прокинувся від надокучливого сигналу будильника свого мобільного. Ранок. Останній день літа. Вікенд минув. Вчорашня викладка на повну давалася взнаки. Фізична працяце не його коник. Цього разу він переконався на всі сто. Але брак грошей на ці вихідні і ситуація в якій він опинився примусили до виснаження тіла. Розвантажував фуру з цукром. Працював сам. Швидко, мов конвеєр. Мішки, мішки, мішки окрім них більше нічого. Всі схожі один на одного, одної ваги, одного розміру. Він називав їх клонами. Безкінечна кількість клонів. Іноді йому здавалося, що в нього на плечах не мішок вагою 50 кілограмів, а якесь створіння. Воно зручно вмостилося на його шиї, звісило ноги та потішається над ним, чухаючи до саден шкіру. А він мусить терпіти. Він терпів. Боровся з бажанням негайно кинути всю цю свистопляску і піти геть. Аби хоч трохи відвести душу, доносив мішок до машини і жбурляв щосили, ніби намагався завдати шкоди нахабному створінню. Але це тривало недовго. Ця процедура потребувало зайвих затрат енергії. Він відчув втому. Ще й один клон, якого він кинув мимо цілі трішки розірвався. Цукор почав зрадницьки сипатися на землю. Добре, що цього не бачив бригадир. Швиденько підняв пораненого, трусонув його перед тим, як примостити діркою до кузова машини. А цукор акуратно зібрав у кишені спецівки. Він впорався. Сто клонів смирно лежали на кузові і цієї «Газелі».
Тіло його неслухняне тіло не хотіло вставати. Воно воліло валятися одягненим, посеред асорті з постільної білизни з різного непотребом, який дивним чином опинився на цьому ліжку. А ще цукор. Все було пересипане білим, хрустким, солодким цукром із його кишень. Ті частини його одягу, які просякли потом найбільше, перетворилися на липкі острівці. Тіло було брудним, кволим, втомленим. Сидячи на ліжку, він скинув брудний одяг. Абсолютно голий він встав та спробував зробити декілька енергійних рухів руками. Спробував. Не зміг стриматисярозсміявся. Замість енергійних рухів, його тіло видало кволі посмикування. Холодний душ очистив тіло разом з кволими думки від цукру. Тепер він вже не був вкритий з ніг до голови солодким брудом. Все, що було на ліжку, згорнув у клубок і виніс за двері квартири. Консьєрж матиме втіху.
Із холодильника взяв пляшку не фільтрованого пива. А ще шматок соленого сала з прорістю, вже декілька раз ним надкушений. Мабуть вчора за вечерею Це все, що він мав на сніданок. Він згадав, це вчора купив на здачу від квітів цю пляшку пива та сало. А ще, як дожував відкушений шматок і впав виснажений на ліжко.
Пиво: холодне, живе, не фільтроване. Він не любив пити холодне пиво. За звичай він трішки підігрівав його в гарячій воді. Ставив чайник з пляшкою на газову плиту. За декілька хвилин пиво нагрілося. А доки воно грілося він жував сало без хліба, відкушуючи його, мов хижий звір. Пиво підігрілося, а скоріше стало гарячим, як свіжий, щойно заварений чай, готовий до вживання.
Він полюбив віднедавна пити зранку, перед виходом в світ, гаряче пиво аби відновити сили, замість кави чи чаю, опісля виснажливої фізичної праці напередодні. Цей ранок не став виключенням. Відкрив пляшку об стіл. Кришечка дзвінко застрибала по підлозі. Завчасно закрив горлечко долонею, бо пивна піна почала бити напором, немов із вогнегасника. Налив із півлітрової пляшки гарячий напій у велику вазу для квітів. Воно заповнило її по вінця, ще й трохи збігло по стінках. Квіти, які він купив на зароблені гроші, довелося поки що покласти на стіл, а воду виплеснути на підлогу. Він не чекав доки воно трохи схолоне і поволі всядеться піна. Спрагло пив пінну консистенцію великими ковтками, не боячись обпекти собі все всередині. Це був особливий кайф. Напій мав неповторний смак.
Гарячий хміль дратував свідомість. Відчув знайомий стан. Тепер він вийде на балкон, обгорнутий білим простирадлом і милуватиметься навколишнім пейзажем з висоти третього поверху. Будівництво торгівельно-розважального комплексу навпроти його будинку мало для нього ритуальне значення. Воно нагадувало великий мурашник. Який кожного дня ріс, мов тісто, перетворюючись на монументальну споруду. Величезна, різнокольорова, неправильної форми, вона відображала всю суть сьогодення Чудодійні дріжді у вигляді чималих грошей робили свою справу. Насолоджуючись цією феєрію, він допив пиво перехилився через балкон і щосили почав кричати нещодавно придуману мантру:
Кобили!!! Кобили!!! Кобили!!!
Це безглузддя його неймовірно забавляло. Першими відреагували представниці слабкої половини людства, які стояли на зупинці маршрутного таксі. Деякі декілька разів покрутивши пальцем біля скроні. Знайшлися й більш балакучіші можливо молодші та менш терплячі. Вони, навперебій, вигукували йому у відповідь:
Козел! Козел! Козел!
Ці хвилини тішили його самолюбство. Бо цими своїми вигуками, як він вважав, вони погоджувалися з тим, що вони дійсно «кобили» Не залишилася в стороні і чоловіча стать. Ці відповідали агресивніше. Пролунав відбірний мат, підкріплений недвозначними жестами. Якийсь здоровань погрожував вилізти на балкон і розправитися з ним фізично. Інтелігент в окулярах порадив викликати санітарну машину із психлікарні.
Він піймав себе на думці: «Невже серед чоловіків є кобили? Он, як воно. Чому вони так? Чи їх образила моя поведінка. Мої слова були в повітря. Мабуть більшість людей бачить у всьому загрозу і образу.»
Ескалацію конфлікту нейтралізував маршрутний автобус 103, який поглинув усіх невдоволених його новою мантрою.
Опісля такого відпочинку він заходив до кімнати, скидав простирадло. Хміль від пляшки гарячого пива почав зникати, звільняючи організм для більш продуктивної діяльності. Він нерухомо ставав посеред кімнати голим, перед великим, майже на всю стіну, люстром. Хвилинку спокійно дивився на своє тіло. Думки самі дали про себе знати: «А я багатим не народився. Гроші заробив без баласту і криміналу. Розум, кураж, трохи везіння. Ну і рятівна рука долі. Я таким сам став. Побуду ще й багатим. Життя різноманітне. Треба все понадкушувати більш-менш їстівне. Набриднероздам все всім. Ніколи не жалітиму. Ні за чим. Ось таким я і є».
Дістав із шафи свій набір для ділового дрес-коду. Одягав на голе тіло білу сорочку. Старанно затягнув вузол на трьох червоних, довжелезних краватках, сплетених косичкою, кінці яких звисали нижче поясу. Труси він вважав зайвими в своєму вбранні. Поверхстрогий, чорний костюм без жодної кишені. На босі ноги, без шкарпеток, взув свої улюблені зелені, конопляні черевики, пошиті на індивідуальне замовлення. Весь його одяг пошитий на індивідуальне замовлення. Навіть краватки. На запястя накинув розєднані декоративні платинові кайданки з написом: «Бранець капіталу». До лівої причепив мобільний телефон. Парфумами він не користувався. Задоволений, клацнув пальцями. Вихідні вдалися на славу. Потім викликав свого водія.
За десять хвилин він вже сидів на задньому сидінні жовтого Lexus з букетом синіх троянд. В авто він закурив кубинську сигару. Він їхав на роботу. За цей час встиг два рази струсити попіл з сигари, просто собі під ноги, скуривши одну десяту від неї, а це приблизно дорівнювало двом тисячам евро. Недокурену сигару за звичай віддавав потім охоронцю на вході в офіс. Дав про себе знати мобільний, заторохкотівши звуком розсипаного гороху. Він неквапом вів розмову:
Привіт. Ти вже на роботі? Де був? Мала, розважався. Ні, вже не пяний. Нормально все. Був на нашій першій квартирі. Памятаєш? Які тьолочки? Квіти тобі подарую, твої улюбленісині троянди. Все, як ти любиш. Так, заробив тяжкою працею. Та вони мені зараз тільки цукром і пахнуть. Мною? Сама нюхатимеш, розкажеш. Потім поясню. Кайф, повна викладка. Куди тим тренажерам. Вистачило якраз на три троянди. Літо, а бач ціни на ці троянди завжди зимні. Не пять. Дорогенька у нас темпи з тобою інші. Пятирічку за три рокице норма. Можеш поки що покерувати там за мене. Що? Вже підписала якийсь контракт? Добре розважся, як знаєш. Моє дітище росте? Мрія дитинства. Комплекс. Не росте? Любася, не жартуй. Я щойно дивися на нього. Росте, росте Поцілую, як приїду. Вже приїхав. Зараз побачимось. Пока
Вродя
Капсула набула горизонтального положення і стала прозорою та звукопроникною. Минуло рівно-рівнісінько вісім хвилин від моменту затримання. Вродор Копицяя почув приємний жіночий голос від якого відразу запаморочилося в голові.
Вітаю! Я суддя, Надя Безнадійнаа. Шануймося.
Над ним, діловито розставивши ноги й закинувши руки за голову, стояла суддя. Про це свідчила зелена фарба, якою було повністю вкрите її струнке тіло й довге, зібране на маківці в хвіст, волосся.
«Гарна! Отже покарання буде не надто суворим», Копицяя полегшено зітхнув. Він випростав тіло й приготувався до проголошення вироку.
Він представ перед нею в природному блідо-рожевому кольорі. Як і всі порушники закону він був позбавлений привілею фарбувати шкіру згідно статусу. Суддя аж занадто уважно оглянула свого підсудного, неприховано милуючись його вродою. Відразу було помітно, що він їй сподобався. Але між ними не може бути навіть ритуальних притулять чи елементарного позаштатного орального обміну інформацією. Ситуація вимагала інших взаємин Опанувавши себе, Безнадійнаа виголосила чітким, приємним голосом:
Враховуючи всі ваші заслуги, суд передбачає помірне покарання з подальшою реабілітацією. В разі позитивної динамікивідновлення на посаді. У випадку форс мажорних обставин, вона зробила багатозначну паузу. Вам надається право вибору. Ви понад усе бажали так званих насолод земного життя. Тобто, опісля покарання, маєте змогу прожити повноцінним життям землянина. Один, але завершений фізіологічний цикл. В разі обрання цього варіанту, ви назавжди втрачаєте право займати керівні посади і бути зарахованим до складу груп наглядачів. Коротше
Вродор уважно слухав. Він не мав права перебивати монолог цієї представниці Феміди, навіть якщо б це тривало цілу вічність.
За систематичні порушення першого закону сингулярної рівноваги, суд планети Фаетон виніс вердикт: зняти повноваження начальника зміни станції транзитних телепортацій з громадянина Вродора Копицяя та запровадити термін відбування покарання строком на одну добу в реальному плині часу. Локація відбування покарання: планета Земля, місто Львів. Місце відбування покарання: скульптурний барельєф на будинку номер 13, що по вулиці Зелена. Обмеження волі проходитиме в камяній шкірі лева. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає.
Вродор ще деякий час відчував відлуння останньої фрази: «Вирок остаточний і оскарженню не підлягає». Навіть втрачаючи відчуття звязку зі своїм світом, він не міг викинути з голови цей приємний і водночас безжальний жіночий голос.
* * *
Того дня Вродор Копицяя з командою охоронців транзитного порталу на Кафедральній площі, проводили планову заміну коду доступу. Коли він її побачив вперше, відбулося щось неймовірне. Її замріяні, підняті до неба очі. Вологі, пухкі губки шепотіли щойно народжений вірш про кохання Вродор категорично відхиляв варіант структурних змін в своїй свідомості. Останнім часом йому зачастило відчувати подібний стан. Але він вдало долав ці навали. Він своєчасно зупинявся і нейтралізував ланцюгову реакцію поки що контрольованого почуття. Цього разу все інакше, бо добровільно відмовився чинити опір нестримно приємному душевному лоскоту.
Вона звичайна людина! Інформаційна база структури ДНК в прийнятних межах Патологічні збої відсутні. Майже ангельська душа. Переглянув усі можливі варіанти змін її циклу життя у випадку його втручання. Абсолютна посередність з огляду на претензії переміщення на Фаетон в якості постійного колоніста чи хоча б гості з тимчасовою втратою памяті.
Оттоді все і почалося. Вірніше закінчилося не встигнувши дійти до точки кипіння, з огляду на ті два побачення, які перевернули, стабільний до нині уклад його безтермінового існування на станції Фаетон.
Вона ходила по площі, нашіптуючи одну й ту ж фразу. Мабуть не могла знайти достойної рими. Він стояв оддалік і любувався нею. Нарешті наважився Проходячи мимо прошепотів їй на вушко:
Кохання.
Вона відповіла:
Тут воно не римується
Римується. Я знаю. Мене звати Вродор. Можна просто Вродя. Ти божественна
Я звичайна і звати мене Секлетка. Ти красивий Вродя. Незвичайне імя. Ти, що інопланетянин? Її посмішка остаточно його обеззброїла.
Вродор скористався службовим становищем, аби знову побачити Секлетку. На другому побаченні вони продовжили складати вірша і цілувалися до сходу сонця.
* * *
Термін покарання добігав кінця. Залишалися лічені хвилини. Він так собі міркував: «Якщо все буде, так, як я спланував, то вона має прийти за лічені хвилини. Тоді Головне зачепитися за фізіологічний цикл. Тоді отримаю шанс, хоч і примарний, повернутися на Фаетон, але вже не одному, а з Секлеткою. До сих пір не вірю, що все це зі мною. Відбуваю покарання в камяній шкірі. Я свідомо йшов на порушення закону, керуючись давно забутими мотивами. Нарешті, ось і вона»
* * *
Домовилися зустрітися на Зеленій вулиці. За словами Вроді, там нещодавно відкрили цікаву кавярню «Фаетон» з напрочуд гарним левом на фасаді. Для закоханих парочок там за спеціальним рецептом безкоштовно готують одну порцію кави, яку подають у одній, великій філіжанці.
Спекотний літній день. Невблаганне сонце нмагається випалити на поверхні землі свій автограф. Повітря потроху перетворювалося на вакуум. Порятунок прийшов вчасно. Мов за чиєюсь командою, посеред ясного неба, зненацька виникли з десяток пухнастих хмар, що нагадували казкових велетнів, які відразу заходилися кидати пригоршнями воду на спрагле, розпечене місто.
На превеликий жаль «Фаетон» зачинена на перерву.
Невеличкий балкончик під яким вона вчасно знайшла порятунок ледве міг прикрити її від зливи. Але цього було достатньо аби залишатися сухою. Хоча Секлетці довелося вмоститися на лева в чудернацькій позі. Ноги й руки обхопили гарячу камяну тварину, мов рятівну паличку. Притулившись до гриви грудьми, схилила голову, закривши леву очі своїм довгим, чорним волоссям. Прохолода дощу і гарячий лев, такого незвичайного контрасту годі й чекати.
Вона навіть трішки впріла від нагрітого каменю. Груди з краплинками поту, прикриті коротким топіком, неслухняно вислизали назовні через глибоке декольте. Вона торкнулася ними шорсткої камяної гриви і їй стало лоскотно. Від такої пози коротка спідничка підскочила вище стегон. Сороміцькі місця Секлетки від повного контакту з камяною шкірою відділяла лишень тонка смужка трусиків
Як не дивно, але вона примудрилася задрімати під заспокійливий шум падаючої з неба вологи. Чи то вві сні, чи наяву, але незчулася, як камяний лев лизнув її обличчя своїм великим, теплим язиком. Вона чітко бачила, як відкрилася його паща
* * *
Вродор навіть не сподівався, що останні хвилини перебування у камяній шкірі будуть напрочуд емоційно і еротично насиченими. Вони притулялися! По справжньому, хоча й не свідомо.
Разом з цим скінчилася й злива, так раптово, як і почалася. Зненацька Секлетка відчула, як сповзає з лева. Руки хапають повітря. Вона закриває очі і падає Але, що це? Її хтось вправно підхопив на руки і ніжно поцілував. Знайомий голос, прошепотів на вушко:
Назвемо новий вірш «Камяна шкіра». Дощ скінчився. Кавярня вже відчинена.
Лише тепер Секлетка відкрила очі. Камяний лев зник, ніби його ніколи й не було. Натомість Вродя несе її на руках до кавярні. Вона на ходу, соромязливо, поправляє піддиркану спідничку.
Вродя, скажи чесно. Як ти встиг? Чи може той левти? вона грайливо чмокнула його в щічку.
Так, Секлетко, в це складно повірити, але
Жартуєш, левчику?
Як би ж то Тепер я твій. На все життя!
Тринадцята гора
Тут і зараз. Нічого не питай, впевнено сказав мольфар Тринда.
Заходь, не роззувайся. Справу для тебе маю та й випити нема з ким.
* * *
Петро Чортписьменник початківець. Талант літератора був у нього від народження. Так Петро називав свою появу на білий світ вісім токів тому, опісля того, як прийшов до тями в лікарні Він сім діб перебував у глибокій комі. Хоча своє імя згадав відразу. Тільки от звідки сам та хто його батьки, ніяк не міг пригадати. Перше, що попросив у лікарів щойно «народившись», так це дати йому папір і олівця, аби записати казки, які він бачив у своїх снах
Знайшли його у Києві, на Хрещатику. Чорт ходив босоніж, серед літа одягнений в чорного, вивернутого кожуха і питав у перехожих: «Хто я?» А якийсь жартівник візьми та й скажи йому: «Тичорт!» Щойно почувши це слово, Петро відразу втратив свідомість.