Після цього вони побігли поруч, як старі друзі, що зрозуміли нарешті одне одного. Дні минали за днями, і вони не розлучалися, разом полюючи й ділячи вбиту дичину. Через деякий час вовчиця занепокоїлася. Здавалося, вона шукала щось і не могла знайти. Її вабили ями, що залишилися від повалених дерев, і вона цілими годинами обнюхувала заповнені снігом розколини в скелях і печерах, що нависли над берегами. Старого Одноока це анітрошки не цікавило, але він беззлобно йшов за нею й, коли її пошуки в якому-небудь місці тяглися занадто довго, він лягав і терпляче чекав, поки вона не побіжить далі.
Вони ніде не затримувалися подовгу й, обійшовши всю місцевість, повернулися до ріки Макензі; вони повільно йшли уздовж річки, іноді відходячи від неї, щоб пополювати на її притоках, але постійно поверталися до головного русла. Інколи їм траплялися інші вовки, звичайно парами, але зустрічі ці не збуджували ні в тих, ні в тих радості чи бажання знов утворити зграю. Кілька разів їм траплялися самотні бродячі вовки. Це були завжди самці; вони прагнули приєднатися до Одноока й вовчиці, але Одноокий не дозволяв цього, і коли вовчиця ставала пліч-о-пліч із ним, куйовдячи шерсть й показуючи ікла, самотні вовки відступали й, піджавши хвости, продовжували свій сумний шлях.
Якось місячної ночі, пробігаючи безмовним лісом, Одноокий раптом зупинився. Морда його піднялася догори, хвіст випрямився й ніздрі, що роздулися, почали обнюхувати повітря. Крім того, він підняв одну ногу, як це роблять собаки. Він був незадоволений і ковтав повітря, намагаючись визначити запах, що схвилював його. Проте вовчиця тільки раз недбало вдихнула повітря й пішла далі, намагаючись цим заспокоїти його. Одноокий рушив за нею, але хвилювання його не вгамовувалося, і він час від часу зупинявся, щоб ретельніше вивчити запах, який насторожив його.
Вовчиця обережно виповзла на край галявини. Кілька хвилин вона простояла там на самоті. Потім Одноокий, пробираючись поповзом, увесь нашорошившись, зі скуйовдженою шерстю, кожна волосина якої передавала надзвичайно сильне занепокоєння, наблизився до неї. Вони зупинилися поруч, прислухаючись і нюхаючи повітря.
Вони почули дзявкіт і гарчання собак, що бються, гортанні крики чоловіків, верескливі голоси жінок, що сваряться, і навіть раз пронизливий виск дитини. За винятком великих обтягнутих шкірами хатин, полумя багаття, на тлі якого миготіли якісь невиразні постаті, і диму, що рівно здіймався догори, нічого не можна було розібрати. Однак їхній нюх був подразнений тисячами запахів індіанського табору, запахів, які нічого не говорили Однооку, але до найменшої дрібниці були знайомі вовчиці. Вона відчула дивне хвилювання й стала з більшою насолодою вдихати повітря. Проте старий Одноокий був сповнений сумнівів. Він відчував страх і зробив спробу піти. Вовчиця озирнулася, торкнулася мордою його шиї, ніби заспокоюючи, і знову стала дивитися в напрямку табору. В очах її знову зявився розумний вираз, але цього разу його викликав не голод. Вона вся тріпотіла від бажання піти вперед, підійти ближче до багаття й пововтузитися із собаками, ховаючись і кружляючи серед людських ніг.
Одноокий нетерпляче тупцював біля неї; неспокій знову охопив вовчицю, і вона вдруге відчула потребу знайти те, що шукала. Вона обернулася й побігла назад у ліс, на велику втіху Одноока, який біг попереду, поки вони не зникли під захистом дерев.
Плавно переміщаючись, як тіні, освітлені місяцем, вони знайшли слід нарт. Обидва носи схилилися до слідів на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий обережно біг попереду, а вовчиця ходила за ним слідом. Широкі лапи вовків мяко, немов оксамитові, ступали снігом. Одноокий уловив рух чогось білого на білому тлі снігу. Досі він біг легкою прудкою ходою, але це було ніщо порівняно зі швидкістю, з якою він рухався тепер. Попереду нього миготіла біла грудка, що привернула його увагу.
Вони бігли вузькою стежкою, із двох боків облямованою молодими соснами. Крізь дерева видно було край стежки, що виходила на освітлену місяцем галявину. Одноокий швидко наближався до білого предмета, що зацікавив його. Стрибок за стрибком і, нарешті, він наздогнав його. Ще стрибокі він схопив би його зубами. Але цього стрибка йому не довелося зробити. Білий клубок виявився білим зайцем, що раптом здійнявся високо в повітря перед самим його носом і почав розгойдуватися й скакати над ним, виконуючи на висоті якийсь фантастичний танок і ні на секунду не опускаючись на землю.
Одноокий від несподіванки з ревінням відскочив, потім улігся в сніг і причаївся, грізно гарчачи на таємничий і страшний предмет. Але вовчиця холоднокровно відіпхнула його. Вона завмерла на хвилину й, прицілившись, кинулася на зайця, що танцював у повітрі. Вона стрибнула високо, але все-таки не досить, щоб схопити здобич, яка її приваблювала, і зуби вовчиці з металевим звуком клацнули в повітрі. Вона стрибнула вдруге і втретє.
Вовк повільно випростався й став стежити за своєю подругою. Тепер він був, очевидно, незадоволений її невдалими спробами й сам зробив потужний стрибок. Зуби його схопили зайця й потягли його долілиць до землі. Але тієї ж миті старий вовк почув за собою підозрілий хрускіт і з подивом побачив над своєю головою зігнуту молоду сосну, що загрожувала звалитися на нього. Щелепи його розтиснулися, випустивши здобич, і він відскочив убік, рятуючись від несподіваної небезпеки. Старий голосно загарчав, і вся шерсть його зо страху й люті встала сторчма. Тієї самої миті молода сосна випрямилася, захоплюючи за собою нагору розтанцьованого зайця.
Вовчиця розлютилася й устромила свої ікла в плече самця, а він, злякавшись і не тямлячи, що означає цей новий напад, відповів їй тим самим, роздерши в кров морду своєї подруги. Цей опір був для вовчиці цілковитою несподіванкою, і вона кинулася на Одноока, гарчачи від обурення. Він учасно помітив свою помилку й намагався вмилостивити вовчицю; але вона вирішила гарненько провчити свого товариша, і той, відмовившись від думки помякшити її гнів, закрутився навкруги, ховаючи голову й підставляючи плечі під її гострі зуби.
Тим часом заєць продовжував свій танок у повітрі. Вовчиця сіла на сніг, а старий Одноокий, наляканий нею ще більше, ніж таємничим деревом, знову стрибнув за зайцем. Опустившись додолу, із зайцем у зубах, він передусім зиркнув на сосну. Вона знову нахилилася до землі. Він зіщулився й наїжачився, очікуючи удару, але все-таки не випустив зайця. Однак удару не було. Сосна залишалася в тому самому нахиленому положенні. Коли вовк рухався, рухалася й вона, і тоді він гарчав на неї крізь стиснуті щелепи; коли він не рухався, сосна робила те саме, і тому він вирішив, що краще не рухатися. Все-таки тепла кров зайця здавалася йому дуже смачною.
Із цього скрутного становища його вивела вовчиця. Вона взяла в нього зайця, і поки сосна загрозливо гойдалася й тремтіла над нею, спокійнісінько відкусила йому голову. Після цього сосна відразу випрямилася й більше не турбувала їх, набувши перпендикулярного положення, у якому природа судила їй рости. Потім Одноокий і вовчиця поділили між собою дичину, таємничо пійману для них природою.
Вони відкрили ще багато таких самих стежок, де зайці висіли в повітрі, і вовча пара вивчала їх усі; вовчиця йшла попереду, а Одноокий простував за нею, спостерігаючи й навчаючись у неї, як обкрадати капкани. Цей урок став йому згодом у пригоді.
Розділ ІІЛігвище
Цілі два дні вовчиця й Одноокий блукали навколо індіанського табору. Він відчував незрозумілу тривогу й занепокоєння; натомість вовчицю табір вабив, і їй не хотілося йти від нього. Але коли одного разу вранці повітря наповнилося гучним пострілом і заряд потрапив у стовбур дерева на кілька дюймів вище від голови Одноока, вовки перестали вагатися й утекли легким твердим кроком, швидко збільшивши відстань між собою й небезпекою, що їм загрожувала, на кілька миль. Вони не пішли далекоусього кілька днів шляху. Прагнення вовчиці знайти те, що вона шукала, перетворилося в нагальну потребу. Вона обважніла й не могла прудко бігати. Якось, переслідуючи зайця, заняття, що не становило для неї зазвичай ніяких труднощів, вовчиця знесиліла і прилягла відпочити. Одноокий підійшов до неї; але коли він ніжно торкнувся її шиї, вона так злобливо огризнулася, що він відскочив назад, докладаючи кумедних зусиль, щоб уникнути її зубів. Вона робилася з кожним днем більш запальною, він же, навпаки, виявляв усе більше терпіння й турботи.
Нарешті, вовчиця знайшла те, що шукала. На декілька миль вище протікала невелика річечка, що впадала влітку в річку Макензі. Натомість узимку вона замерзала до самого камянистого дна й перетворювалася від верхівя до гирла в білу застиглу тверду масу. Вовчиця йшла втомленою ходою попереду, а за нею плентався Одноокий; раптом, помітивши навислий виступ високого берега, вона звернула вбік і попрямувала до нього. Весняні урагани й сніги, що тануть, підмили берег, утворивши в одному місці невелику печеру з вузьким проходом.
Вовчиця зупинилася біля входу в печеру й ретельно оглянула стіну. Потім побігла вздовж її підмурка спочатку в один бік, потім у другий, до того місця, де камяна маса круто відривалася від мякої лінії берега. Повернувшись до печери, вона ввійшла усередину; там їй довелося проповзти близько трьох футів, після чого стіни розширилися, утворюючи невелику округлу камеру, приблизно шість футів у діаметрі. Стеля розташовувалася майже над самою головою, проте там було сухо й затишно. Вовчиця ретельно оглянула всю печеру, а Одноокий, що повернувся, терпляче чекав її біля входу. Вона схилила голову, опустивши ніс до землі та простягнувши його якнайближче до своїх щільно стиснутих ніг; потім, зробивши навколо цієї точки кілька кіл, вона з важким зітханням, мабуть, більше схожим на стогін, згорнулася клубком, витягнула лапи й лягла мордою до входу в печеру. Одноокий, із цікавістю нашорошивши вуха, глузував із неї, і при світлі денних променів, що проникали в печеру, вовчиця могла помітити контури його хвоста, яким він добродушно помахував.
Вона міцно притисла вуха до голови, кокетливим рухом спрямувавши їхні загострені кінці назад і донизу й мирно висолопила язика, показуючи таким чином, що почуває себе цілком задоволено та спокійно.
Одноокий був голодний. Він улігся біля входу й заснув, але сон його не був спокійним. Він часто прокидався й прислухався до того, що діялося в навколишньому світі, де квітневе сонце яскраво блищало на снігу. Крізь дрімоту до його слуху доносився дзюркіт струмочків, і він підводився, напружено ловлячи ці звуки. Сонце повернулося, і північна природа, що пробуджувалася, вабила його. Зароджувалося нове життя. У повітрі війнуло весною, під снігом відчувалося шумування, живлющі соки накопичувалися в деревах, поширюючи різкий аромат; набряклі бруньки скидали із себе зимові пута.
Дарма кидав старий вовк стурбований погляд на вовчицю, вона не виявляла ні найменшого бажання встати. Він роззирнувся й побачив кілька білих пташок, що пролетіли повз печеру. Старий піднявся був, щоб вийти, але, подивившись на свою подругу, ліг і задрімав. Чийсь малюсінький пронизливий голосок раптом долетів до його слуху. Двічі уві сні він провів лапою по носі. Потім прокинувся. На кінчику його носа дзижчав комар. Це був старий солідний комар, очевидно, з тих, які прокинулися після зимової сплячки. Одноокий не міг більше встояти проти голосу природи. До того ж він був голодним.
Він підповз до вовчиці, намагаючись переконати її піти разом із ним. Але вона загарчала на нього, і він вийшов сам назустріч яскравому сонцю. Сніг зробився пухким і утрудняв рух. Він попрямував до замерзлого річища, де сніг, захищений тінню дерев, зберігав ще деяку твердість. Але, проблукавши близько восьми годин, вовк повернувся надвечір у печеру ще голоднішим, аніж пішов звідти. Він бачив дичину, але не зумів упіймати її. Він провалився в підталий сніг і, поки борсався в ньому, заєць легко вислизнув від ворога.
Дійшовши до печери, вовк раптом зупинився, охоплений незрозумілими підозрами. До нього доносились якісь дивні слабкі звуки. Це не був голос вовчиці, а тим часом він видався йому начебто знайомим. Він обережно поповз у печеру, але був зустрінутий грізним гарчанням подруги. Це не збентежило його, хоча й змусило зупинитися на достатній відстані; він і далі зацікавлено прислухався до писку, що не припинявся, і до кволого скиглення.
Вовчиця злобливо прогнала його, і він знову влігся й заснув біля входу. Ранком, коли тьмяне світло осяяло печеру, старий вовк почав шукати джерело цих невиразно знайомих йому звуків. У гарчанні вовчиці зявились якісь нові ноти. У них відчувалися ревнощі, і старий вовк тримався на достатній відстані. Проте він устиг помітити між ногами вовчиці уздовж її тіла пять дивних живих клубків, кволих, безпорадних і сліпих, що видавали якісь жалісні звуки. Він страшенно здивувався. Такі події траплялися й раніше в його тривалому й щасливому житті, навіть не раз, проте щоразу викликали в нього надзвичайний подив.
Його подруга подивилася на нього з тривогою. Час від часу вона бурчала, а коли їй здавалося, що він підходить занадто близько, бурчання це переходило в ревіння. На її памяті не було, щоправда, подібного прецеденту, але її інстинкт, що втілював у собі весь досвід матерів-вовчиць, підказав їй, що існують батьки, які поїдають власних безпомічних новонароджених дитинчат. Це викликало в ній такий страх, що вона не дозволяла Однооку підійти й бодай подивитися на своїх власних дітей.
Але побоювання її були даремні. Старий Одноокий відчував спонукальний імпульс, що був також нічим іншим, як інстинктом, успадкованим від багатьох поколінь вовків-батьків. Він не замислювався над ним і не дивувався його появі. Цей імпульс крився в кожній клітинці його істоти, а тому цілком природно, що вовк корився йому й негайно ж, повернувшись спиною до свого новонародженого сімейства, вирушив на пошуки мяса, необхідного для життя.
У пяти або шести милях від лігва річка розгалужувалася під прямим кутом і зникала в горах. Попрямувавши уздовж лівого русла, Одноокий натрапив на свіжий слід. Він обнюхав його й, відчувши, що слід тільки-но прокладений, швидко зіщулився, дивлячись у той бік, де він зникав. Потім він рішуче звернув праворуч і пішов уздовж правого річища. Сліди були набагато більшими за його власні, і він зрозумів, що тут йому нічим поживитися не вдасться. Пробігши уздовж правого річища близько півмилі, Одноокий почув звук скреготіння зубів; він підкрався до дичини й побачив, що це був дикобраз, який, упершись лапами в дерево, гострив зуби об кору. Одноокий обережно наблизився до нього, покладаючи, проте, мало надії на успіх. Він знався на цій дичині, хоча йому ніколи ще не доводилося зустрічати її в цих широтах; за все своє життя він жодного разу не пробував мяса дикобраза. Але він давно вже знав, що на світі існують такі речі, як Щастя й Випадок, отож і далі підкрадався. Ніколи не можна передбачати, що може статися, коли йдеться про істот.
Дикобраз згорнувся в клубок і випустив у всі боки довгі, гострі голки, що захищали його від нападу. Одного разу, замолоду, Одноокий якось занадто близько обнюхав такий на позір нерухомий клубок голок і дістав зненацька сильний удар хвостом по носі. Одна голка застрягла у нього в морді й залишалася там кілька тижнів, викликаючи пекучий біль, поки не вийшла, нарешті, сама. Вовк улігся, вибравши зручне положення, так що морда його перебувала на відстані фута від хвоста дикобраза, і став терпляче й спокійно чекати. Хто знає, що може трапитися? Дикобраз, мабуть, розкрутиться, і тоді Одноокий лишень ударом лапи зуміє розпороти його ніжне незахищене черево.
Але після закінчення тридцяти хвилин він підвівся, злісно загарчав на нерухомий клубок і пішов далі. Йому траплялося й колись гаяти час, очікуючи, що клубок розкрутиться, і він вирішив не ризикувати цього разу. Вовк попрямував далі вздовж правого річища, але день минав, а здобичі не було.
Інстинкт батька, що прокинувся в старому, владно жадав від нього неодмінно знайти мясо. Серед ночі він випадково натрапив на птармигана. Вийшовши з лісової хащі, він зіткнувся віч-на-віч із цим дурним птахом. Птармиган сидів на колоді на відстані менше фута від морди Одноока. Обидва одночасно помітили один одного. Птах спробував злетіти, але вовк ударив його лапою, скинув на землю й устромив у нього зуби тієї миті, коли птах швидко побіг снігом, намагаючись здійнятися в повітря. Щойно його зуби впялися в мясо й тендітні кістки, він узявся до їжі; але потім, начебто згадавши щось, повернув назад додому, несучи птармигана в зубах.
За звичкою мяко ступаючи, ковзаючи, як тінь, і уважно розглядаючи все, що траплялося йому на шляху, старий вовк приблизно за милю від розгалуження знову надибав широкі сліди, які помітив іще вранці. Оскільки сліди йшли його шляхом, він рушив далі, ладний зустріти їхнього власника на кожному завороті річки.