Думка, що дитина родиться так, як це викладається в університетських підручниках анатомії, гінекології чи біології, це зовсім не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона є плід чистого теоретичного розумування, а з другоговисновок вульгарного й грубого емпіризму. Так само, як і два цілком протилежні твердження, що з них кожне виключає інше, що, згідно з одним, Сонце обертається довкола Землі, а за другим, Земля обертається довкола Сонця. Але як воно є справді, ми й досі ще не знаємо!.. Думка, що статевий акт є причиною дітородіння, належить власне новому позитивістичному часові і є наслідком механістичного мислення. Вона зявилася зовсім нещодавно. Так зване нецивілізоване людство, отже, більшість людства, що не поділяє поглядів, засвоєних із шкільних підручників, припускає потребу для запліднювання інших, важливіших факторів. Усі народи певні, що жінка може завагітніти, приміром, од вихру, щось зївши або проковтнувши вишневу кісточку. Тубільне населення Австралії певне того, що для того, щоб запліднитись, досить подивитись на ератипу, «камінь дітей». Кожна людина може піти до такого каменя, обчистити навколо нього землю, погладити рукою, показати на жінку, що йде, і прошепотіти: «Диви, он яка гарна жінка! Поквапся!»і таким способом спричинитися, що названа жінка завагітніє.
Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому свої химерні теорії, до них підійшла Ірця.
Корвину Ірця сподобалась. В ній було багато милого й привабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотіла того, чого не хотіла, і уперто домагалась того, чого бажала.
Познайомив Ірцю з Корвиним Комаха:
Ірцю, привітайся! Дай цьому новому дяді руку!
Але Ірця не хоче давати руки. Вона ховає руку за спину й своє відмовлення аргументує:
У мене обидві руки ліві.
Та за деякий час вона міняє своє ставлення до Корвина й звертається до нього з пропозицією, в якій виявляється вся повнота ласкавої прихильності Ірчиної. Вона каже Корвину:
Хочеш, я тобі полічу до ста?
Корвин згоджується. Чому поезії Лесі Українки чи Рильського треба вважати за цікавіші од чисел, перелічених до ста або тисячі? Числа в Ірчиних устах бринять пафосом і несподіванкою найвишуканішої поезії.
Корвин познайомився з дівчинкою вже тоді, коли Ірчину віру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомість зявилася в неї нова уява, що дядя Комахаце велика з папє-маше лялька-пупс.
Даремно дядя Корвин доводив Ірці, що дядя Комаха не лялька і не з папє-маше, а професор ІНО і викладає студентам НОП (наукова організація праці) та рефлексологію. Ірця не йняла йому віри. Те, що дядя Комахалялька-пупс, це було для Ірці реальніш, приступніш і зрозуміліш, як те, що він професор і викладає рефлексологію. До ляльки й Комахи Ірця ставилась однаково, трохи зневажливо.
Пупс смішний! Дядя Комаха теж смішний!
Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Ірця сердилась, насумрювалась і починала бити його кулаками, намагаючися зачепити за пенсне. Розбивши пенсне Корвинові, Ірця компенсувала б своє незадоволення.
Дядя Корвин дражниться. Хай він не ходить до скверика. Я не люблю його. Він каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом.
Ірця біжить до фонтана і, перегнувшись над басейном, зазирає вниз. Їй подобається дивитись на воду, на скляну темно-зелену поверхню, де коливається листя, де перебігають струмки, де відбивається Ірчине обличчя. Ірця любить схопитись рученятами за край басейну і повиснути над водою. Ірцю лякають:
Іди звідтіля, Ірцю! Там дід водяний! Він вистрибне з води й схопить тебе.
Вистрибне з води? Водяний! Так він без води здохне.
В щоденнику Серафікуса є запис: діалог з Ірцею та коментар з цього приводу:
Дядю Пупс, упади.
Ну, Ірцю, мені не хочеться падати. До того ж тут насмічено й брудно.
Та ні! Ти ніби впади.
А, ніби? Гаразд! Я ніби впав.
Ірця задовольняється.
У Комахи записано:
«Нібиулюблена схема слів, думок, вчинків Ірчиних. В ніби, в уявлене неначе замкнено всі події, все коло її днів. Вона задовольняється з ніби. Проводячи межу між ніби й тим, що є, вона ясно відчуває різницю, що відокремлює ніби від реальності, але не надає особливого значення цій різниці».
Записано:
«Ірця раціоналістка. На світ вона дивиться спокійно, врівноважено й тверезо. Вона не заперечуватиме існування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цілком тверезою логічною послідовністю».
Розділ 3
Величезне тіло Комахи і його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою мяса. Руки його закінчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру мясаря, ніж тендітне перо вченого. Підлога стогнала й дошки рипіли під його важкими кроками, коли він ішов своїми ногами, взутими в безмірні черевики.
Важкий, масивний, волохатий, він здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. У цього циклопа не було, не могло бути біографії. Ані його кулаки, порослі густим волоссям, ані його величезні черевики не переконували в реальності його існування.
Його червоне товсте обличчя іноді здавалось наївним і простодушним обличчям хлопчика, а іноді, у важких зморшках і в утомній виснаженості, тяжкою машкарою розпусника. Дід з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсонні ночі зробили його тіло передчасно товстим і грубим. Надто важко було визначити його вік. Іноді він здавався старим, іноді юнаком. Йому можна було дати і 20 років, і 50.
Він не був розпусником, але в його вдачі підозрівали найрізноманітніші вади. В ньому було щось од теорії, схеми, вигадки, од химер, маячні, ілюзії. Він зберігав у собі знання нездійснених падінь. Найдоброчинніша й найсамотніша людина, він не довіряв сам собі.
Він не ходив у театр, бо не був певен, що коли йому захочеться під час вистави пройтись по барєру бельетажних лож, він зможе втриматись. Досить поважна причина, щоб не одвідувати театральних вистав. Обмеженість і замкненість його бажань могли зробити їх вибухи небезпечними для суспільства. Собі й іншим здавався таким химерним, що таблиця множення, переказана від нього, бриніла в його устах як несподіваний безглуздий парадокс
Тим часом Комаха був такий же, як і кожний ліпший, носив шевйотовий піджак з пікейним комірцем, строкатий вязаний рудувато-брунатного кольору жилет концесійної фірми Бернгард Альтман, ВіденьМосква, темно-сіру краватку, смажив яєшню на примусі, ходив увечорі до молочарні їсти квасне молоко, уранці випивав склянку холодної води, мав забірну книжку в Церобкоопі й одержував, як і кожен член кооперативу, на місяць чвертку крупи, 100 грам рису, півпляшечки олії, кіло цукру, півфунта мила, платив профвнески, був за члена Осоавіахіму і Т-ва друзів дітей, мав акції індустріалізаційної позики, споживав вітаміни, любив помідори з олією й чорним перцем, баклажанну ікру та кавуни. Нудьгував, радів, хворів, стомлювався й спочивав, страждав на безсоння, коли був із чогось стурбований, мерз, коли надворі було холодно, і умлівав, коли було літо й спека. Отже, відчував усю прикрість і всю насолоду бути людиною й жити, та дарма, що все звичайно людське, починаючи з нежиті, коліту й головного болю і кінчаючи приязню, цікавістю, заздрощами й шанолюбством, не було чуже йому, Доктор Серафікус ніколи в житті своєму (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, і ніколи не кохав жінок.
І не через те, що він не хотів кохати або ж уникав кохання, а просто так склалося його життя. Можна все життя своє прожити і не помітити, що ти існуєш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цікавитись і лишитись якось до всього цього чужим і непричетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, під сурдинку, обминаючи життя, боком, попід стінкою, глухими завулками, ніби ховаючися, дарма що був великий, важкий і масивний.
Він міг кілька років прожити в одному помешканні з жінкою, із самого початку, з першої на східцях зустрічі відчути до неї глибоку зворушливу приязнь і, проте, ніколи до неї не звикнути, обмежуватись при зустрічах на упертій мовчанці і за ввесь час не піти в своїх розмовах далі похмурих і млявих звичайно повторних «добриднів».
Художник Корвин, приятель Комахи, посилаючись на свою обізнаність у всіх ділах Серафікусових, рішуче стверджував, що за всі роки, як він знає, в Серафікуса не було жодного роману.
Але Корвин помилявся! Це могло бути образливим для його претензійної всеобізнаності, але він не все знав про Комаху. Отже, в Комахи ще року 1916-го, коли він закінчував складати свої магістерські іспити, був роман з Таїсією Павлівною. Щоправда, Корвин міг не знати про цей роман Комахи з тієї простої причини, що в цій напіввигаданій і непевній історії було багато серафічного, хисткого й ілюзорного.
Це був єдиний роман Комахи, дарма що коли Корвин спитав Таїсію Павлівну про цей епізод, що мусив був мати місце в її житті, вона рішуче заперечила щось подібне.
Це трапилося саме цього року. Коли Корвин прийшов до агітпропу в справі підготовки художнього оформлення до Першого травня і привітався з новою секретаркою, йому здалося, що він пізнав в її обличчі щось знайоме. Вдивляючись у її обличчя, Корвин згадував і згадав. Він упізнав у ній колишню молоденьку курсистку, що мешкала свого часу в одній квартирі з Комахою.
Даруйте! звернувся Корвин до неї.Чи ви, скажіть, будьте ласкаві, так от приблизно, коли не помиляюсь, року 1916-го, в кожному разі ще перед революцією, не мешкали часом у Дикому завулку?
Вона обдивилась допитливо співрозмовника:
Так, мешкала!
Ну, так я вас знаю! Ви Таїсія Павлівна! Ви були тоді ще курсисткою, білявою, товстенькою дівчинкою, і мешкали в кімнаті в одній квартирі з Комахою на Дикому завулку!
Але я вас не пригадую!
Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тільки іноді ходив до Комахи, але я вас запамятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олівцем. Я схопив ваше обличчя. Комаху ви памятаєте?
Але вона не памятала цього прізвища. Це ж було так давно, а після того минуло так багато найрізноманітніших подій.
Ні, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Двері з його кімнати виходили до вітальні, він грав на піаніно, і в нього було багато книжок?
От, от, це ж і є такий вінКомаха: великий, червоний і з кулаками. Тільки тепер він ще більший, ще червоніший і кулаки поросли волоссям!
Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вікно, що з нього було видко Глибочицю й Поділ, і цей професор.
Корвин переказав Комасі про цю зустріч. Комаха захвилювався, тоді розплився в посмішці і сказав:
А чи ви знаєте, що я був колись у неї закоханий і в нас із нею був роман?
Ви були закохані, і в вас був роман? Ось так несподіванка! Це ж неможливо. Ви помиляєтесь, Серафікусе. Ви вигадуєте.
Слово честі! Я був у неї закоханий! Мені було тоді 24 роки, вона була гарненька. Невже ж я міг у неї не закохатися?
Корвин скептично похитав головою.
Ви ошукуєте себе самого. Я ж був у вас і памятаю добре вас і Тасю, але нічого не помітив між вами романічного
Ну, що ж, це значить, що ви не зовсім спостережливі.
Закинути Корвинові брак спостережливості це значило образити його. Він рішив перевірити себе. Якось, розкладаючи перед Таїсією Павлівною ескізи принесених плакатів, Корвин навів розмову на минуле, на Комаху, і запитав:
Комаха, здається, був закоханий у вас?
Комаха? В мене? Це ж ви про цього таки професора?
Вона розсміялась.
Чому саме в мене, а не шафу чи стілець? Може, я щось забула абощо, але мені знається, що ми ніколи з ним гаразд і знайомі не були, принаймні я не можу пригадати жодного випадку не то, щоб ми пофліртували, але хоча б привітались чи сказали пару слів. Незграбний маруда! Не людина, а дерево, манекен у капелюсі, деревяна маріонетка.
Вони мешкали в одному помешканні, їх двері виходили в один коридор, але зустрічались вони надзвичайно рідко. Комаха ретельно уникав зустрічі з нею. Він ніколи не дивився на неї, при зустрічі щось невиразно мурмотів і швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбік. Між ними не було жодного слова, жодного погляду, жодного натяку.
Серафікус стверджував, дівчина заперечувала. Вони розійшлися в думках і по-різному оцінювали слова, що ніколи не були сказані, і події, що ніколи не траплялися.
За найголовнішу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який існував тільки в уяві Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрічі з дівчиною, схема проектованого роману, що ним він міг би бути, коли б був.
Замість спрощувати взаємини, слова, життьові стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростіші речі.
Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зір пройшов на площу Артема, тоді з вулиці Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвиним розбуркала в ньому давні спомини, і йому захотілось подивитися на давнє своє помешкання.
Він не любив споминів і ніколи не згадував за минуле. Він жив без споминів. Йому було прикро бачити місця й речі, що з ними він колись був звязаний. Минулого для нього не існувало. Найпевніше, він потрапив сюди цілком випадково, підсвідомо, думав про щось інше і, замість звернути ліворуч, машинально повернув праворуч.
На розі, на колишньому пустирі, кінчили тепер новий будинок, в конструктивному стилі, кубик покладений на кубик, змінений модерн початку XX століття, а за ним далі в завулку стояв і чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха.
Це було років десять тому.
На третьому поверсі на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тоді низку написів олівцем: «Був 7.7», «Не застав 10.9», «Був і не застав», «Приходили Коля й Женя», «Приходив електротехнік», «Тасю, прийду сьогодні ввечорі о 10-й», «Чекав вас учора весь вечір. Приходьте завтра на звичайне місце», «Прошу не писать на дверях дурниць. Тася».
Тасю, до якої приходило завжди багато людей, у якої завжди товпилося в кімнаті багато різного народу, хтось їв, хтось спав, хтось приходив, хтось ішов, Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив ніхто.
Професорів знала Тася з урочистої обстанови лекцій, аудиторій, лав, схилених голів, літографованих курсів, цератових зошитів, чорної таблиці, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки східців довгих білих лунких коридорів. Тепер вона могла придивитися ближче до професорів, які вони бувають справді.
Був Комаха мовчазний, ніяковий і самотній. У нього було багато книжок. Він лягав спати, коли Тася ще не верталась додому або ж до неї тільки починали збиратись, і вставав, коли Тася ще спала. У нього був свій розклад дня й ночі. Він майже ніколи не виходив з кімнати, ввесь час писав. Тижні минали за тижнями, а Комаха не тільки не робив спроб познайомитись з Тасею, а навпаки, ретельно уникав її.
Кінець літа й осінь, коли Тася оселилась у помешканні ч. 7 на Дикому завулку, були чудесні, але вона не могла помітити ані разу, щоб Комаха хоча б у неділю, раз на тиждень, вибрався за місто.
Тася звикла до недорікуватого мурмотіння Комахи, до його ніяковості, до його уникань. При зустрічі вона дивилась на Комаху з легкою іронічною посмішкою, а всередині в неї прокидався жаль. Якось надто не по-людському він жив. Чи не треба було б врятувати Комаху від самого себе?
Тася досить довго спостерігала Комаху: в неї поволі складалася думка, що він живе якось по-іншому, ніби й не живе зовсім, ніби боїться жити, ніби боїться доторкнутися до життя, ніби живе непомітно, вгамовано, мовчазно. Вона не сформулювала своєї думки, але відчувала невлаштовану, неналагоджену одірваність Комахи від життя.
Тієї неділі був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасі зявилась думка не їхати моторовим човном із компанією до Міжгіря, як було домовлено, а піти до Комахи, постукати в двері й запропонувати йому провести день удвох за містом.
Тася не сумнівалась у згоді: надто чудовий ранок, надто синє небо, надто радісне сонце. Якось перед цим почуттям ясного соняшного ранку зникло все інше: і те, що вони з Комахою, власне, незнайомі, що досі вони не сказали один одному жодного слова, що, може, не відразу вони знайдуть спільний ґрунт для знайомства, а може, й зовсім не знайдуть його.
Та сонце, небо, теплий серпень
Тася одягла маркізетову блузку, синю спідничку, ажурні панчохи, тільки в виборі черевиків завагалася: їздивши за місто, одягала вона звичайний хром, але сьогодні, задля урочистості, наважилась одягнути лаковані.