З того дня, як Тася зайшла до нього й запропонувала поїхати разом за місто, в ньому прокинулося почуття якихось прав на неї, можливостей і обовязків. Це ж він, а не хто інший, міг би сидіти з нею удвох увечорі на канапі, читаючи книжки або ж так про щось розмовляючи, це він міг би повертатися з нею з театру.
Розуміється, ці уявлені ревнощі, що примушували Комаху страждати, були безглузді. Він, Комаха, ніколи не сидітиме з нею вдвох увечорі, бо як не приваблива вечірня тиша, ласкава стисненість рук, відчуте тепло жіночого обличчя, та ще привабливіша можливість працювати в себе в кімнаті, й щоб ніхто не заважав праці. Він не пішов би з нею в театр, бо не знаходив нічого цікавого в театральних виставах «Осенних скрипок», «Дворянских гнезд» і «Дней нашей жизни», сентиментально-ліричному репертуарі в «Соловцовському театрі» того часу з Яновою та Липовецькою на чолі. Своєї самоти він не проміняв би на розмови з жінкою. Бавити жінку розмовоютяжкий і нерадісний обовязок. Від цієї розмови лишається тільки почуття примушеності, втоми й даремно втраченого часу. Ні, компактне видання грецьких текстів «досократиків»найкращий супутник для прогулянок.
Це все було, поза сумнівом, так, і все ж таки Комаха не міг угамувати своїх уяв. Від того, що ревнощі були уявлені і в уявленості своїй безглузді, вони не ставали менш реальними.
Кохання може набувати найрізноманітніших форм. Для Комахи воно набрало форми відокремленої ілюзії, примхи, самотньої замкненості, нерішучого боязкого уникання. Він ретельно уникав дівчини. Виходив на вулицю тільки тоді, коли був певен, що не зустрінеться з нею. Він ходив іншими вулицями, ніж ті, що ними ходила Тася. І разом з тим, ставши коло вікна, схвильовано чекав, коли вона вийде з дому або повернеться, щоб, лишаючись непоміченим, побачити її бодай на мить.
Певність, що вони розєднані назавжди, забезпечувала сталість Комашиного почуття. Певністьнайважливіше в коханні. Чого варто кохання людей хистких і непевних, що не можуть сказати «назавжди»?.. Для них кохання лишається побіжним почуттям, легковажним настроєм, мінливим переживанням. Комаха не належав до категорії подібних людей. У своїх почуттях він був такий же монументальний, твердий і упертий, як і в наукових дослідах. Йому треба було впевнитися, що вони ніколи не побачаться. Ніколи не зустрінуться, ніколи не розмовлятимуть, не сидітимуть увечорі вдвох, рука не доторкнеться руки. Ця певність була потрібна Комасі, щоб зберегти своє почуття закоханості цнотливим, простим і ніжним протягом років.
З початком революції Тася зникла з обріїв Комахи. Вона виїхала з їхнього помешкання. Він загубив її сліди. Щоправда, він і не робив спроб натрапити на них.
Слова Корвина, що Тася тут, у місті, справили глибоке враження на Комаху. Отже, можливо, зовсім випадково, а можливо, і не випадково, спинився Комаха на Дикому завулку, нині завулку Марата, стоячи на вулиці й дивлячись на вікна поруч, колись своєї й Тасиної кімнат.
Він стояв, спершись на ціпок. Голуби туркотіли, перелітаючи з місця на місце на брукові тихої кривої вулички, де тротуари заросли травою. По синьому небі пливли попелясті хмарки, і луною дзвеніли в повітрі удари мулярів, що будували новий будинок.
Розділ 5
Корвин останній час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжі.
Вер любила пляж, річку, смугу біло-жовтого піску, берег, верболіз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти напівроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся її. Засмалених юнаків у синіх і червоних штанцях вона дразнила своїми духовитими десу, червоними підвязкамиВер була брюнеткаі прозорістю довгих чорних панчіх. Їй подобалось лишатися незворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловість і молоде збудження. Вони або ж проходили повз неї, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко від неї і починали змагатися у стрибках, боротьбі та будуючи піраміди, щоб показати стрункість тіл та міцну напруженість мязів. Було приємно бачити кріпкі й дужі ноги, вузькі стегна, плаский живіт, мязисті руки, тверду шию, засмалені жовто-бронзові тіла й несховане бажання, але Вер нехтувала їх.
Байдужим поглядом вона пробігала по юнаках і одверталася. Вона воліла вибирати сама.
У Корвина були всі дані, щоб Вер звернула на нього увагу.
Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука, все те, що жінкам здається бажаним у чоловіку.
Йому не бракувало церемонності, може трохи напруженої й навмисної, що примушує припустити або ж холодний гонор, або ж нахил до буфонадних пародій.
Деяка врочиста коректність стриманого жесту завжди імпонує жінкам, коли жест підкреслює тактовність звичайного поводження.
Вер сподобалися скупі й чіткі рухи цього сухорлявого чоловіка з кістлявим носом і темними руками, що розташувався коло неї,уважно простелив простирало, поклав валізку, обвязав голову рушником і простягнув на піску своє довге, до чорноти засмалене тіло. Він лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тіло і обличчя з довгим гострим носом були бездоганні й нагадували італійця доби кватроченто,не Данте, ні, швидше Бенвенуто Челліні.
Ще не знавши, хто він і що він, Вер зважила все, що єсть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.
Трапляються іноді випадкові знайомства, які наперед визначають «вчора», «сьогодні» й «завтра» глибокої дружби й щирої приязні, дарма що цього «вчора», власне, і не існувало. «Вчора» не існувало, але чи значить, що його не було зовсім? Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, але й минуле.
Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер ані про спеку, ані про температуру води. Жінка, її стрункі ноги, опуклі груди, вигин трохи широкого рота, тонкий, чітко окреслений ніс, побудований з блиском холоду, якому ніщо не чуже, а все підвладне, варта була того, щоб з нею поводитись несподівано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про мязи її ніг і ступні. Ступню Тальйоні порівнювати з ступнею Ганни Павлової.
Ви, сказав Корвин, повинні були помітити, що я уважно розглядав вас, ваше тіло, форму рук, ніг, вашу ступню, литки й стегна. Я міг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на імя знавця і досить знаючи анатомію, я зміг оцінити форми вашої ступні і мязи ваших литок. У вас мязи танцюристки. Ви танцюєте або ж танцювали.
З глибоким знанням діла, пересипаючи свою розмову технічними термінами з анатомії й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремі мязи, про форму ступні, відмінність ніг у танцюристок.
Вер розсміялася.
З вашою обізнаністю фахівця вам ніхто не закине настирливостіи. Фахівцеві завжди дозволено те, що заборонено ляїкові. Однак, незважаючи на ваше знання анатомії, я не зроблю висновку, що ви лікар, прозектор, хірург, ординатор клініки, хоча б тому, що ви надто сухорлявіне худий, бо чому ординаторові й не бути худим? а саме сухорляві. У вас струнка сухорлявість поета або ж музики. Ви знаєте тіломожливо, що знання жіночого тілаце ваша побічна професія, але мені здається, анатомію ви знаєте тому, що ви художник.
Вони знали один одного, ще не назвавши себе.
Він лежав, Вер сиділа. На тлі блакитного неба чітко й ясно викреслювалася голова Вер.
Корвин перервав паузу, щоб, дивлячись на жінку, сказати:
Майстри інколи зважали на значення одноманітного блиску тла, щоб змалювати вроду жінки. Теоретики мистецтва золоте тло ікон ладні тлумачити як висновок метафізичних тенденцій іконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала роль зовсім не метафізика, а натуралістичне спостереження: на тлі золота або ж емалі врода жінки здається довершеною.
Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пісок йому з плеча і сказала:
Ви розглядаєте обличчя жінки як матеріал для картини замість дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жінка обертається на модель од Пакена, на якій вішають убрання. Невже ж жодна жінка нічого не варта супроти картини митця?
Корвин повернувся на бік і сперся на лікоть.
Навпаки. Про мене жіноча врода є така ж культурна й естетична цінність, як і мистецький твір будь-якого майстра. До речі, мені здається, що я знаю вас. Із самого початку мені здалось, нібито я вас десь бачив. Тепер я згадав. ВиВер Ельснер! Минулого року в «Die Kunst» була надрукована стаття про еволюцію мистецьких стилів. Критик мав на увазі два ваші портретиодин мальований в експресіоністичній манері та інший, писаний Яковлевим, в якому кубізм був поєднаний з чітким і монументальним академізмом. З вашого тону я відчуваю, що ви незадоволені, що критик писав про ваші портрети, а не про вас.
Вер не заперечувала. Вона цілком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:
Стаття в мистецькому часописі, що трактує з докладною обізнаністю про вроду сучасної жінки, вигин стегна, лінію потилиці, форму спини, варта була б такої уваги, як і стаття про стиль сучасних майстрів. Чому годиться писати про портрети жінок і присвячувати навіть окремі часописи спеціально жіночому вбранню, черевикам, зачіскам, килимам, меблям і не можна присвячувати статей і часописів самій жінці?
Вер і Корвин знаходили спільні думки й спільний ґрунт.
В теорії нової культури вони вводили апологію людини, її бажань та її активності. На прапорі свого ентузіазму вони написали: активність людини.
Людські почуття злиденні й недосконалі, бо людство воліло вдосконалювати техніку мистецтва і нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійснених бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності. Цивілізоване людство культурне у своїх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своїх почуттях і бажаннях.
Вайлд, німецький етнолог, свою книжку про дикунів назвав «Die Kultur der Kulturlosen», тим часом книжку про сучасне цивілізоване людство годилось би назвати «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen».
І все ж таки в своїх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студії при курбасівському «Молодому театрі» у 1918 році, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фізкультурою, біомеханікою, ритмічними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, отже, коли традиції класичного танцю почали підупадати, а захоплення ритмікою тіла стало загальним.
Немає жінки, яка б не припускала, що в неї сховані таланти актриси. Вер була жінка, отже, вона уявляла себепринаймні деякий часакторкою.
Вайлд розповів історію однієї дівчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала. Вона загубила в собі акторку, коли відчула в собі жінку. Бідне дівча! воно не вміло підносити свої почуття на ступінь театральної гри і своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сібілла Вен була надто щира й наївна.
Вернавпаки! Вер тільки тому й вступила до студії, що була жінкою. Жіночий інстинкт досягав у неї того ступеня природної витонченості, коли він може замінити талант і висунути з натовпу. Бути жінкоюмистецтво, як грати в пінг-понг, диригувати оркестром й брати призи на шахових турнірах. Манерну індивідуальність Вер приймали за прикмету справжньої талановитості. Вона користувалась успіхом. Їй бракувало техніки, її пуанти не завжди були бездоганні, але в особистій вдачі Вер було так багато умовної декоративності й штучної орнаментальності, що їй належало лише бути собою, за нею визнали першорядні здібності.
Приятелі їй плескали. Знавці, з властивою їм педантичністю в своїх уподобаннях і присудах, відрізняли не на користь Вер уміння бути жінкою від уміння класичного танцю.
В житті Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе Їй хотілося плескати, коли у вітальні або ж каварні з особливо химерним мрійним жестом вона запалювала цигарку або ж куштувала хрумку меренгу й змітала крихти з білого свого убрання. Пити каву й запалювати цигаркинаука не легка й відповідальна, як і останнє напруження тіла у змаганнях на 100 метрів.
Вступивши до студії, Вер віддалась упертій праці, але задовольнилася з перших успіхів і перших визнань. Вона казала, на свій кшталт варіюючи Цезареву формулу:
Я захтіла! Я досягла! Я зреклась! Навіщо продовжувати? Повторити те саме в столицях і, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрій Левенсон в «Майстрах балету» або хто інший присвятив мені кілька рядків з гострою й іронічною оцінкою? Чи варт змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!
Коли після перших успіхів Вер кинула студію, її не зрозуміли.
Чому?
Пояснення, що їх давала Вер, нічого не пояснювали. Шукаючи правдоподібних аргументів, вона посилалась на брак шанолюбства.
Мені бракує шанолюбства. Цей успіх мене не задовольняє. Навіть галасливий джаз-бандний рекламований успіх на великих сценах Парижа, Відня й Нью-Йорка не задовольнить мого шанолюбства. До того ж я боюсь, що за наших часів театральне мистецтво втратило свій сенс.
Можливо, це останнє грало найбільшу роль. Вер усвідомлювала, що культ естетного пасивного формалізму, одірваного від життя й сучасності, відходив у минуле. Ще нічого не знавши про новітні течії в житті й мистецтві, вона прийшла до аналогічної думки про «атеїзацію мистецтва». Мистецтво, відокремлене від життя й замкнене в собі, зникає. Колишні типи концертів одмирають, музика механізується, мистецтво набирає спортового характеру. Фізкультура й спорт успішно конкурують з виставами, футбольні й баскетбольні змагання на стадіоні відбивають одвідувачів з театру, пляж здається привабливішим від балетного спектаклю. Дівчина, що стрибає в воду з трисажневої вежі, викликає не менше подиву, як балерина з її вишуканими пуантами й крицевим носком.
Корвин помиливсяВер не була танцюристкою. Розвинені мязи Вер були розвинені мязи спортсменки. Вер зробила зі спорту професію.
З пляжу поїхали вдвох. Увечорі сиділи в саду, їли морозиво, дивились на феєрверк. Слухали музику. Вечеряли в «Континенталі». Вер пила горілку й пиво. Вер казала, що на нинішній день вона дивиться як на початок їхнього товаришування, «компаньйонату». Вона досить недвозначно виявляла свою прихильність до Корвина. Але, давши йому всі аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жодного з цих авансів.
Пізніше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де ніколи раніше не доводилось бувати, сиділи на кручі над Дніпром, знов блукали по вулицях і тільки вже на світанку, о пятій годині ранку повернулися додому.
Корвин не міг достотно пригадати їх нічних розмов. Він не міг звязати уривки розмов, що збереглися в його памяті. Він пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що він пригадував. Він памятав ніби крізь сон. Може, ці розмови й справді лише привиділися йому потім у пяній півсонній маячні, а може, це були невисловлені думки Вер, що він їх сам підказав їй.
Ця жінка була чарівна й приваблива. У спянілих нічних блуканнях вона не тратила ясності. Утримуючись від будь-чого, вона шаліла в приборканих своїх бажаннях і спокушала найвибагливіші дивацтва.
Десь, у якомусь глухому завулку, вони сиділи на лавочці коло довгого паркану, Корвин цілував Вер у підголену потилицю.
В легкому теплому повітрі пахло нічними квітами.
Десь кумкали жаби.
В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.
Вер звільнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотіла:
Я кохаю вас, Корвин!
Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неї пахло вином. Очі її були широко розкриті, ніби в стражданнях породіллі.
Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задоволите своє бажання, а для менез ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а може, ще й сьогодні перед тим, як зустрітись.
Вер була дуже пяна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нічого не говорила цього, і в пяній безглуздій плутанині думок, почуттів це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!
Але він твердо памятав, що вона призналась у коханні. Щоправда, коли це й було освідчення, то дуже дивне.
Він памятав ці фрази. Вер казала йому:
Коли я сьогодні побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Кінець роману може бути небайдужим лише тоді, коли його обернути на початок кохання.
Вони блукали. Вони пережили нічні кошмари химерного кохання, ніби нотр-дамівські химери ожили в них.
У своїх нічних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям. У фіалкових присмерках на густій синяві неба чорно-сірі гігантичні потвори розкинули свої крила. Від збудження, що ще тремтіло в них обох, нічні потвори прокинулися, щоб справити відьомський шабаш.
Вниз од цього будинку Корвин повів Вер кривими стежками. Вони падали, підіймалися, губилися, йшли вперед і верталися назад. Вони плуталися в пітьмі на переплутаних стежках провалля.