«Вони ж питають не зі зла, а такз цікавості Певно, переживають за нас?! Та навіщо ранити серце і задавати питання, на які важко дати правдиву відповідь? Вони ж повинні розуміти, що не про все можна запитувати. Є речі, про які не розповідають і, тим більше, не виносять назагал, та ще й при забаві»
У них було майже, як у казці: жили вони у шлюбі більше ніж десять років, і все в їхній родині було добре, крім одногоне давав їм Бог дітей. Які тільки ліки вони не приймали, у яких санаторіях не лікувалисьрезультат був нульовий.
Геню, я люблю їздити до родини, але я втомилась жартувати на тему нашого батьківства. Візьмімо дитинку у притулку. Дивись, скільки є випадків, що нормальні батьки гинуть в аваріях або, бідолашні, розбиваються на машинах, а малесенькі дітки залишаються сиротами. Я хочу взяти собі дівчинку. Будемо мати для кого жити
Коли ти готова до такого кроку, я не маю нічого проти. Мені вже за тридять, як ще трохи зачекаємо на своїх дітей, а в нас нічого не вийде, то й чужих пізно буде брати на виховання, бо ми вже й самі, напевно, не схочемо
Минув місяць роздумів, і схвильовані вони переступили поріг дитячого будинку. Євген тримав великий пакет із різними цукерками та шоколадками, Марічкапакунок з іграшками, бо йшли знайомитися з дітьми і не випадало прийти з порожніми руками.
Приміщення було сірим і безрадісним. І хоча працівники ретельно намагалися створити тут сімейну та затишну атмосферу, їм це не вдалось. Навіть стіни, прикрашені численними плакатами, дешевими ілюстраціями та картинами, на яких було змальоване щасливе дитинство видуманих дітей, видавали нагору дух казарми для маленьких «державних вязнів».
Від нервового напруження серце Марії защеміло, а потім вона фізично відчула, що воно ніби зіщулилось та враз змаліло і від цього божевільного збудження скажено билося не в такт, мовби йому раптом стало забагато місця в її тілі. Вона подивилася на Євгена, він також зблід і глибоко дихав, йому бракувало повітря.
У приміщенні пахло хлоркою і невідомими їм дезінфекційними засобами.
Вони знали, що йдуть на таку важливу зустріч, але не сподівались, що ще не побачивши нікого з дітей, саме приміщення і його атмосфера так глибоко вразять їх.
Людям, які працюють тут із дітьмисиротами, треба поставити памятник ще при житті,тільки й вимовив Євген.Ідімо до директора, вона сказала, що її кабінет на другому поверсі.
Керівник цієї сумної установи була привітною і лагідною. Уважно вислухала прохання молодих людей, розпитала про їхній фінансовий стан, роботу, освіту, родину і про їхнє життя взагалі, детально розповіла, які папери вони повинні зібрати для передання дитини в родину, і сказала, що вони навіть сьогодні можуть познайомитись із дітьми у притулку.
Я розумію, що це хвилюючий момент Зустріч із дітьми не може вас не зворушити,сказала вона, проводжаючи їх у гральну кімнату.Але намагайтеся бути спокійними і веселими, у нас дуже приязні і хороші діти. Старші, правда,трішки залякані, бо вже розуміють, де вони перебувають. Багатьох із них забрали від недолугих батьків, а малесенькіще щасливі, бо не відають, бідачки, де вони і що їх чекає в подальшому житті,вона важко зітхнула.Я давно тут працюю, набачилась усякого. Не знаю, як серце моє ще витримує споглядати кожен день, як ці дітки в нас ростуть, а потім, тільки ми поставимо їх на свої ніжки, чогось навчимо, треба їх віддавати по етапуу школу-інтернат. А там таке важке життя на них чекає!!! Не хочу про це думати і говорити,усміхнулась.
Я втішена, що хоч одна дитиночка сьогодні знайде собі батьків. Я була б щасливою, як би люди частіше приходили до нас і стелили б перед нашими дітьми рушничок щасливої родинної долі Хай би ми й роботи не мали, зате ці діти мали б батьків. Я й сама планую взяти собі на виховання дитину, бо не маю власних. Але на сьогодні це тільки мрія, хочу вмовити свого чоловіка Дуже важко споглядати за життям цих малюків. Серце розривається на шматки не один разВона знову глибоко зітхнула і відчинила двері у велику кімнату.
Марічка наперед прийняла заспокійливі пігулки, щоб не плакати від самого порога.
У великій гральній кімнаті було чисто і затишно, та їй здалось, що в повітрі стояв невидимий, але відчутний дух дитячої туги і сирітства.
Дівчатка і хлопчики гралися разом, порозсідались та порозлягались на килимі і складали свої замки та фортеці з різнокольорових кубиків та конструкторів, хто бавився ляльками, хто малював. Діти були різного вікувід одного року до пяти. Марійка не могла їх охопити одним поглядом, дітей було багато, більше ніж двадцять.
Дітки, доброго дня! До вас прийшли гості, привітайте їх, поплескайте голосно в долоньки, щоб вони почули. Отак, гарні дітки!директорка говорила до дітей веселим голосом, ніби сповіщала їх, що наступило якесь виняткове свято.
Для цих малят такі зустрічі дійсно були великим святом, бо коли до них приходили чужі тьоті та дяді, то когось від них забирали. Це траплялося не так часто, як би їм хотілось, але діти памятали, що завжди дорослі приносили для них якісь подарунки і смачні цукерки, печиво.
Я вас залишаю, а ви знайомтесь із дітьми, бавтесь. У вас є дві години, бо потім діти будуть обідати і спати. Як буде щось потрібно, то тут є нянечка, будь ласка, звертайтеся до неї. Я не буду вам заважати і забирати ваш час
Директорка пішла, а маленькі люди, хто повзком, хто ледь дибаючи на ніжках, хто бігом, швидко взяли в коло своїх дорослих гостей. Діти простягали до них свої ручки, радісно усміхались, тицькали в них своїми маленькими пальчиками і питали: «Ти мама? Ти тато?»
Марійка та Євген не знали, на кого дивитись і кому давати яку іграшку, печиво та цукерки. Марія невесело усміхалась, і через колючу пелену сліз, які вперто застилали їй очі, не бачила нічого. Євген так само ледь не плакав. Він боляче відчув, наскільки ці маленькі люди голодні на ласку і батьківську любов. Така зустріч із дитячою бідою була не з легких!
Старші діти дивилися на прибульців із тугою, вони брали з їхніх рук подарунки, але усміхалися не так безжурно, як малеча.
За свій короткий вік вони встигли побачили велику кількість дорослих, які намагалися вибрати собі дитину, а йшли звідси ні з чим, бо приходили за дешевою гарною живою іграшкою, а не за маленькою людиною, так рано скривдженою жорстокою долею. Часом ці чужі люди були просто сліпі і не бачили в маленькому дитячому тільці дорослої зболеної душі, яка так гостро відчувала несправедливість і самотність, потребувала домашнього тепла.
Старші діти вразливо переживали моменти знайомств із недосконалим дорослим світом, їм було важче прижитись у новій родині, та й усиновлювали їх значно рідше. Бували такі дикі випадки, що їх повертали у дитячий будинок. Коли про це сумно розповіла директор будинку, то Марії ніби хтось сипонув льоду за комір. Вона з острахом уявила, що відчула ця маленька скривджена людина, яку спочатку ощасливили, а потім назавжди позбавили права мати батьків. Бо майже нереально, що б таку дитину знову всиновили.
Від співчуття і болю їй хотілося ніжно притулити до себе всіх обездолених дітей. Та вона добре розуміла, що це можливо зробити лише серцем, не вистачить рук, щоб захистити і зігріти їх своїм теплом і ласкою.
Марія сумно усміхалась і дивилася на маленьких діток, які нічого не розуміли, були веселими милими забавками. Не дивно, що їх брали з більшою охотою, бо вони не памятали свого коріння і були в родині, як рідні.
Перше знайомство із притулком для Марії та Євгена морально видалося надзвичайно важким.
Ми прийдемо наступного тижня. Нам би хотілось подивитися на дітей, коли вони спатимуть, а потім ми допоможемо нянечкам їх одягнути, побудемо з ними під час вечері і пізніше трохи пограємось.
Звичайно,відповіла стримано директорка.Я знаю, що швидко вибрати когось із такої кількості дітейдуже важко. Думаю, вам доведеться прийти не один раз Ми вас чекаємо. Приходьте, будь ласка.
Дорогою додому Марійка плакала, Євген аж зупинив машину.
Якщо тобі так важко, то припинімо цю затію і залишимо все у спокої. Дасть нам Бог своїх дітей, будемо мати, а ніто ні!
Гєню, ти що! Просто я не можу заспокоїтись, як згадаю їхні сумні очі та рученята, що тягнулися за печивом чи цукерками. Скільки нещасних дітей! Ще трохи вони побудуть у цих умовах, більш схожих на домашні, а потім змушені йти в інтернати. А там знаєш як? Маленькі вязниці. Ти думаєш, чого звідти діти тікають або й навіть руки на себе накладають? Господи, прости їхні душі невинногрішні. Думаєш, роблять це від добра? Я хочу взяти дівчинку, але мені їх усіх шкода,і вона знову заплакала.
Євген обняв її лагідно і в той же час міцно, ніби від когось захищаючи:
Марічко, яке ти маєш добре і мяке серце. Ти будеш чудовою мамою. Ми виберемо собі дівчинку, і повір: я ніколи не скривджу ні її, ні тебе. Будь певною в цьому. А тепер поїхали додому, бо я страшенно голодний, холодний, не обігрітий жіночим теплом чоловік
Дні промайнули в буденній круговерті, і знову наступив момент відвідин дитячого притулку. Марія завчасно купила солодощів, фруктів і невеличких іграшок. Приїхали, коли діти уже полягали спати.
Перевзулись у домашнє взуття, і чергова відвела їх у дитячу спальню. Ліжечка стояли по вікових групах. Маленькі дітки спали у спеціальних ліжечках із високими бильцями, щоб не впали, а старшіу звичайних ліжках, тільки невеличких розмірів.
Марія ходила поміж сплячих дітей, з ніжністю дивилася на ці милі живі клубочки, які солодко спали і, напевно, бачили кольорові сни, у яких дорослі люди спочатку пригощали їх цукерками і хотіли, але так і не ставали їхніми батьками.
Серед більших дітей хтось спав, а дехто просто лежав із розплющеними очима. Коли Марія підійшла до них, то не могла не спитати старшого хлопчика, який уважно дивився на неї:
А ти чому не спиш?
Я думаю!
А про що ти думаєш?
Про життя!!!
Хм! Про життя?! А що ж ти про нього думаєш?
Що воно важке
А що це означає?
Це коли ти дуже чогось хочеш, а воно не збувається, і тоді стає так сумно жити. Оце й значить, що життя важке.
Розумно ти говориш. А як тебе звуть?
Іванко!
А скільки тобі рочків?
Мені чотири, скоро буде пять! І мені дуже шкода, що я такий великий хлопчик, бо мене вже ніхто не захоче взяти.
Не сумуй, ще знайдуться і для тебе мама і тато. От побачиш!Марія не втрималась і погладила хлопчика по голові. Він був коротко стрижений. Чорняве волоссячко стояло колючою щіточкою і приємно поколювало її долоню.
Їй захотілось іще його погладити, але вона швидко забрала свою руку, щоб не обнадіювати дитину своєю прихильністю. Хлопчик був гарненький, але Марія хотіла мати дівчинку.
А кого ви хочете взяти собі?
Я шукаю дівчинку!
Так, дівчат беруть частіше. А яку ви хочете взяти?
Ми ще не знаємо, ми ж не знайомі з усіма.
А візьміть собі Світланку, таку біленьку з чорними очима. Вона добра і гарна.
А що це значить «добра»?
А вона, як їсть, то завжди протягне ручку, щоб когось пригостити. А ще вона мало плаче і не капризує. Вихователька все її називає «Моя хороша дівчинка» і цілує її в щічку. Я б її взяв собі, якби я був дорослим.
Дякую тобі, Іванку. Спи, я тебе потім чимось пригощу, коли ти прокинешся. Підійдеш до мене, добре?
Потім Марійка звернулась до нянечки, яка розкладала по місцях і шафках дитячі речі, і спитала її про Світланку. Та показала ліжечко, в якому спала дитина. Дівчинка виглядала мов янголятко, була бліденькою, але дуже милою.
Подивлюся на неї, як вона проснеться. Познайомлюся ближче.
Пішла шукати Євгена, який на прохання виховательки прикручував якісь полиці.
Того дня Марія таки пригледіла для себе донечку, і була це дівчинка, яку нарадив хлопчик Іванко.
У притулку Світланка опинилась у річному віці, її мама померла при пологах, тата в неї не було, а бабця, яка взяла онуку на виховання, виявилася не найкращою опікункою: вона випивала. Сусіди не могли знести плачу постійно голодної і недоглянутої малечі. Так вона опинилась у притулку. Тут її виходили, відчистили і відмили, і з часом дівчинка перетворилась у біляву ляльку.
Ще не один раз Марія і Євген приходили у притулок для більш детального знайомства з дівчинкою. Вони її привчали до себе, гуляли з нею по будинку, годували, і вона потроху звикла до них. За цей час зібрали всі документи, потрібні для оформлення батьківства.
Настав день, коли вони мали забрати дитину додому. Дівчинка з нетерпінням виглядала своїх нових тата і маму і дуже втішилась, коли розпочався урочистий момент прощання із дітьми. Вона раділа, бо була в центрі уваги, і розуміла, що всі діти і дорослі зібралися разом у великій гральній кімнаті тільки заради неї.
Світланко, скажи всім діткам «до побачення» і помахай їм ручкою. Отак, гарненько, папа Чемна і хороша дівчинка, ідемо з мамою і татком додому.
І тут сталося несподіване, що перевернуло душу і прийомних батьків, і вихователів та нянечок. Побачена картина розчулила всіх, хто був поряд. Навіть директорка,
Стефанія Петрівна, яка пережила не одну зворушливу мить, заплакала, не стримуючи рясних сліз
Хлопчик Іванко, що нарадив взяти Світланку, підбіг до Марії і міцно обхопив її за ноги:
Тьотю, тьотю, ріднесенька, візьміть і мене зі собою! Візьміть! Я буду вас любити і завжди слухати. Я все зроблю, що ви мені скажете, я і Світланку буду бавити, як сестру свою. Не залишайте мене тут, я вас прошу. Тьотю, я буду вас любити найбільше від усіх на світі і буду називати вас «моя мамочка» і татка буду любити. Заберіть мене із собою,Іванко міцно тримав її за ноги, говорив це і повторював, благав її крізь сльози, а вона тримала на руках дівчинку, на яку вже оформили всі документи і яку віднині вважала своєю дитиною.
Євген стояв поряд із речами дружини. Він заціпенів і був у повній розгубленості. Директорка, тихо шморгаючи носом, не знала, що робити і як відтягти та заспокоїти хлопчика, не травмуючи його психічно. Марійка плакала, бо в неї серце розривалося від жалю до малого, який заходився слізьми. Світланка також плакала, тримаючи маленькими ручками нову маму за шию, бо не розуміла, що ж тут діється.
Тільки декілька хвилин тому всі були такі веселі і цілували її у щічки і прощались із нею, а тепер усі плачуть?!! Нянечки і виховательки витирали сльози, бо спокійно дивитися на такий дитячий біль було неможливо. Щоб витримати це видовище, треба було мати деревяне серце і залізні нерви.
Я тебе візьму, Іванку, не плач. Ти будеш моїм сином. Тільки заспокойся,говорила крізь сльози Марія, однією рукою тримаючи біляву дівчинку, другою ніжно гладячи чорночубого хлопчика по густій чуприні
І так сталось, що замість однієї запланованої дівчинки вони поїхали додому із двома дітьми. Як виняток, документи на хлопчика мали принести потім. І почалось в їхній родині незнайоме і цікаве життя.
Минули роки, а в памяті Марії не стерся той вечір, коли діти вперше переступили поріг свого нового дому.
Вона памятала всі маленькі дрібниці, які тоді для неїмамимали велике значення.
Іванку, відпусти мою ручку, не бійся, тепер я тебе нікому не віддам. Віднині ти мій синочок, ми вдома. Я, тато, Світланка і ти,говорила вона, розбираючи хлопчика з того одягу, в якому він був у дитячому будинку.
Коли вони забирали ледь заспокоєного Іванка з будинку, вихователька принесла йому на заміну чисті штанцята і сорочинку. Дорослі не хотіли його там перебирати, щоб знову не лякати і не нервувати.
Дітки, тато зараз вдягне домашній одяг і я, а потім вся наша родина підемо вечеряти. Добре?
Марія займалась Іванком, а ЄвгенСвітланкою. У нього трусилися руки, коли він схвильовано вів дівчинку до ванної кімнати, щоб вмити її заплакане личко. Після того рейваху, який вчинив хлопчик, вони хутко пішли із дитячого будинку. Єдине, що вимагала директорка від новоявлених батьків,написати заяву на всиновлення хлопчика і дати розписку, що вони донесуть потрібні документи протягом кількох днів. Вона в них не сумнівалась, бо бачила, що має справу із порядними людьми. За довгі роки роботи в цій сумній установі вміла добре розпізнавати людей, наче наскрізь бачила та відчувала думки і могла безпомилково оцінити їхні наміри, тому на свій страх і ризик зробила для них такий виняток.
На її памяті це був перший випадок, коли одні батьки забирали двох дітей одночасно, і що це рішення вони прийняли упродовж кількох хвилин.
Перед тим Марія і Євген ретельно готувалися до приїзду дитини, знали, що приведуть у свій дім дівчинку, для якої купили ліжечко, одяг та різні іграшки. Для хлопчика в них не було нічого.
Після першої сумісної вечері, незвичної для всіх, але від того не менш веселої, дорослі розповідали дітям про їхній новий дім, показували, де вони будуть спати, їсти, бавитись. А потім усі разом пішли у ванну, щоб спочатку скупати Світланку. Хлопчик вюнким хвостиком тримався за Марію, не відходячи від неї ні на крок. Він так само намилював мочалку і тер спинку задоволеній дівчинці. Батьки дозволяли йому брати повну участь у цій веселій процедурі. Діти заходилися сміхом. Ніхто до того не мив їх так ретельно в цікавій пухнастій воді, в яку Марія не пошкодувала влити пахучої пінки для дитячих купелей. Потім дівчинку поклали спати, і ця маленька білява лялька, замучена незвичним рухом, цікавими і приємними подіями, заснула за мить.