Одного разу на Різдво - Джозі Сільвер

Джозі СільверДжозі Сільвер «Одного разу на Різдво». Літературно-художнє видання

2008

21 грудня

Лорі

Я просто дивуюся, як це кожен, хто сідає взимку до громадського транспорту, не падає одразу ж мертвим під навалою мікробів. За останні десять хвилин на мене встигли й накашляти, і начхати. А якщо оця жіночка попереду ще раз струсить на мене свою лупу, я виллю на неї рештки моєї захололої кави. Пити її все одно вже не можна, бо там повно того лушпиння.

Я така стомлена, що ладна заснути просто тут, на хиткому верхньому поверсі переповненого автобуса. Дякувати Богові, до Різдва мені на роботу вже не треба. Ані мозок, ані тіло більше не витримають ще одного чергування за цією жахливою стійкою реєстрації в клятому готелі. Для клієнтів вона, звісно, виблискує гарненькими вогниками гірлянд, та її зворотний бікбездушне пекло. Очі розплющені, але я практично засинаю. Уявляю собі, як упаду в сплячку аж до наступного року, бо завтрадодому, до батьків, де все знайоме, усе сповите ностальгією. Щось у цьому є. Ти залишаєш Лондон задля перепочинку в мирному селищі, на Серединних землях, у спальні свого дитинства, де поринаєш у спокійний плин часу, хоча спогади не завжди щасливі. У кожній родині, якими близькими й теплими не були б стосунки, приховані свої трагедії. У нас лихо сталось аж надто рано, шрам від ньогонадто глибокий. Не думатиму зараз про це. Різдво має бути часом любові та надії, а такожщо в цю мить для мене найважливішесну. Сну, що перемежовується з поглинанням святкових страв наввипередки з братом Дерілом і Анною, його дівчиною, та з переглядом повного набору різдвяного кіномотлоху. Бо ніяка втома не завадить подивитися знову й знову, як той бідолаха стоїть мовчки на морозі та махає плакатиками перед дружиною свого найкращого друга, повідомляючи, що його розбите серце любитиме її завжди. Утім. хіба це романтика? Не певна. Я маю на увазі: воно щось подібне, але сльозливе та сентиментальне, а цей хлопецьнайпаскудніший друг у світі.

Можна зовсім не турбуватися через мікроби: мали б мене вбити, то вже зробили б це, бо надихалася більш ніж досить. Я притуляюся лобом до запітнілого скла й роздивляюся картинку Кемден Хай Стрит у мерехтінні різдвяних вогників і сяйві яскравих переповнених вітрин, де продається все: від шкіряних курток до недоладних лондонських сувенірів. Ще навіть четвертої години немає, а вже сутеніє. Не думаю, що в Лондоні сьогодні взагалі було достатньо денного світла.

Моє віддзеркалення в темному склі підказує, що час уже, напевно, зняти цей дурнуватий віночок із ялинкової мішури, який наша корова-менеджер учепила мені на волосся. Вигляд, ніби граєш архангела Гавриїла в різдвяній виставі для дітлахів. Та, коли чесно, це зайвий клопіт. Нікому в цьому автобусі немає до мене діла: ані похмурому чоловікові в теплій куртці, котрий зайняв більшу частину нашого сидіння (він куняє над позавчорашньою газетою), ані зграйці школярів, які перекрикують один одного «на гальорці», ані, звісно, тій жінці з лупою та блискучими сережками-сніжинками. Вибір біжутерії в неї ще той. Була б я стервом, могла б поплескати її по плечу та зауважити, що пані привертає до себе більше уваги тим снігопадом, який здіймається при кожному повороті її голови. Але я не стервохіба в глибині душі. А чи не всі такі?

Боже, скільки він іще буде зупинятися, цей автобус? До моєї квартири всього кілька миль, а він уже набрав людей більше, ніж худоби до фургона в базарний день.

«Давай,думаю я,рухайся. Вези мене додому». Але вдома зараз теж похмуро: Сара, моя сусідка, поїхала до батьків. Нічогонагадую собінаступного дня я теж виберуся звідси.

Автобус здригається перед зупинкою в кінці вулиці, а я дивлюся, як унизу один потік людей намагається проштовхнутися назовні, тоді як інші тиснуться всередину. Схоже, вони думають, що це така розвага, коли задля рекорду купа дурнів залазить до телефонної будки чи ще кудись. На зупинці, на відкидному сидінні, притулився якийсь хлопець. Це, мабуть, не його автобус, адже він занурився в грубу книжку. Я звернула на нього увагу, бо юнак, здається, геть не помічає штовханини, що коїться поруч із ним. Уся картина нагадує химерний спецефект із фільму, коли герой залишається зовсім нерухомим, а весь світ навколо нього крутиться, мов розмита картинка в калейдоскопі.

Я не бачу його обличчя, лише потилицю з русявим волоссям; воно не дуже коротко підстрижене, напевно, коли відростає, стає хвилястим. Одягнений у вовняне пальто-бушлат, закутаний плетеним шарфом. Це, очевидно, ручне плетивосправжній кіч, несподіваний для решти його вигляду: темні вузькі джинси, охайні черевики, зосередженість над книгою. Я нахиляюся, намагаючись повернути голову й роздивитися, що він читає, протираю запітніле скло рукавом куртки, щоб краще побачити.

Не знаю, чи то мій порух рукою по склу, чи то блискітки на сережках жінки з лупою, але хлопець щось побачив краєм ока. Він піднімає голову, кілька разів моргає та вдивляється в моє вікно. Дивиться на мене.

Ми дивимось одне на одного, і я не можу відвести очей. Відчуваю, як ворушаться мої губи, ніби прагнуть щось вимовити, Бог знає, що саме, але раптом, не відомо з якої причини, приходить усвідомлення: я повинна вийти з автобуса. Мене охоплює непереборний імпульс вибратися назовні, дістатися до цього хлопця. Але я нічого не роблю. Я не рухаюся, бо знаю: у мене жодного клятого шансу пробратися повз сусіда в куртці, проштовхатися крізь натовп, поки автобус не рушив. І тоді за мить я приймаю рішення: залишуся на місці, але спробую переконати його піднятися в автобус, переконати його лише моїм відчайдушним поглядом, сповненим бажання.

Він не кінозірка, не вирізняється класичною красою, але мене підкорює його стильна недбалість, його щирий невимушений шарм відстороненості від натовпу. Мені звідси навіть не видно кольору його очей. Зелені, я б сказала, чи, може, сині?

І ще одне. Може, я видаю бажане за дійсне, але бачу, що та сама громовиця вразила і його, мов невидима подвійна блискавка незбагненно поєднала нас. Його очі розширились, у нихвідвертий шок упізнання. Він розгублено оглядаєтьсятак ми поводимося, коли помічаємо старого доброго друга, якого сто років не бачили, та не можемо повірити, що це справді він.

Це ніби: «О, привіт!», або «Боже, це ти!», чи «Не можу повірити! Як же добре, що я тебе побачив»усе одразу.

Він переводить погляд на чергу, яка меншає, але тих, хто бажає піднятися в автобус, ще досить, потім знову здіймає очі на мене. Мені здається, я чую його думки. Він розмірковує, чи божевілля цесісти не у свій автобус. Або гадає, що міг би мені сказати, якби між нами не було ні скла, ні натовпу, або чи не дурня це всестрибати через дві сходинки, щоб дістатися до дівчини.

«Ні,намагаюся відповідати йому подумки, ні, ти не будеш почуватися дурником. Я тобі не дозволю. Просто сідай уже в цей клятий автобус, давай!» Він упритул дивиться на мене, а потім на його прекрасних вустах повільно зявляється усмішка, ніби він не може її стримати. Тоді я всміхаюсь у відповідь, голова паморочиться, і я теж не можу цьому зарадити.

«Будь ласка, сідай в автобус». Він підхоплюється, раптово вирішуючи, згортає книгу, ховає її до наплічника, який тримав біля ніг. Він іде вперед, а я затамовую подих, притискаю долоню до скла, кваплю його, бо чую, як шиплять, зачиняючись, двері, як водій відпускає ручне гальмо.

«Ні! Ні! О, Боже не смій рушати! Це ж Різдво!» Я хочу кричати, попри те, що автобус уже вивертає на дорогу, набирає швидкості, а назовні стоїть він і, не дихаючи, дивиться, як ми відїжджаємо. Я бачу, як поразка гасить світло в його очах. І тодітому що це Різдво й тому що я щойно безнадійно закохалась у незнайомця на автобусній зупинція посилаю йому прощальний зневірений повітряний цілунок, притискаю чоло до скла й дивлюся на нього, поки він не зникає.

Потім я усвідомлюю. Чорт! Чому я не видерла аркуша з книжки нещасного хлопця, не написала чогось, не показала йому? Тож могла б! Навіть не написала номера свого телефону на запітнілому склі. Я могла б відчинити віконце та прокричати йому своє імя, адресу чи ще щось. Можна перебирати безліч варіантів того, що могла б зробити, та не зробила. Нічого не прийшло мені на гадку тієї миті, бо я просто не могла відвести від нього очей.

Для випадкових глядачів це, напевно, були шістдесят секунд німого кіно, вартого Оскара. Відтепер, якщо хтось мене запитає, чи я колись закохувалася з першого погляду, я відповім:

 Так, однієї чудової миті двадцять першого грудня дві тисячі восьмого року.

2009

Новорічні обітниці

Цього року лише дві обітниці, але великі, блискучі, розкішні.

1. Знайти його, мого хлопця з автобусної зупинки.

2. Знайти собі першу нормальну роботу в журналі.

Прокляття. Треба було писати олівцем, тоді б я стерла їх та викинула зі свого життя. В ідеалі, насправді, мені б хотілося спочатку знайти страшенно круту роботу в часописі, а потім десь у кавярні натрапити на цього автобусного хлопця. І щоб я тримала якийсь корисний ланч, а він би ненароком вибив його в мене з рук, а тоді б подивився на мене й сказав: «О, це ти. Нарешті».

І тоді б ми забули про ланч, пішли натомість гуляти парком, тому що втратили апетит, але знайшли кохання всього свого життя.

Так чи не так, проте побажайте мені успіху.

20 березня

Лорі

 Це не він? Я щойно відчула в нього автобусну ауруточно тобі кажу.

Я обертаюся туди, куди киває Сара, веду очима вздовж бару, де, як і годиться в пятницю ввечері, повно народу. Ми підсіли на цю звичку: тепер, варто нам кудись вийти, одразу роздивляємось обличчя в натовпі, шукаючи «автобусного хлопця», як його охрестила Сара, коли минулого січня ми ділилися різдвяними враженнями. Святкування в її родині в Йорку відбуваються значно гучніше, ніж мої затишні посиденьки за багатим столом у Бірмінгемі, але ми обидві повернулися в реальність зимового Лондона з новорічною хандрою. До спільного «сльозливого горщика» я вкинула свою журливу історію про «кохання з першого погляду», та одразу ж про це пошкодувала. Не через те, що я не довіряла Сариному вмінню зберігати чужі таємниці, а швидше тому, що наступної миті вона зациклилася на ідеї знайти того хлопця більше за мене. А я тихенько божеволіла, думаючи про нього.

 Котрий?я зосереджено видивляюся в море людей: здебільшого незнайомі потилиці.

Вона чухає носа, гадаючи, як виділити того хлопця, щоб я змогла його роздивитися.

 Он, у центрі, поруч із жінкою в синій сукні.

Жінку помітити легше: хвиля її прямого білявого волосся відбиває світло, коли вона закидає голову та сміється до свого супутника.

Він приблизно того зросту, який мені треба. Волосся ніби схоже, і є щось бентежно знайоме в лінії плечей під темною сорочкою. Це може бути хто завгодно, а може бути й автобусний хлопець. Що більше я дивлюся на нього, то більше впевнююся: пошуки закінчено.

 Не знаю,кажу, затамувавши подих, бо він дуже близько від нас. Після стількох моїх розповідей Сара, мабуть, краще за мене знає, який він має вигляд. Я хочу підійти. Якщо чесно, я вже почала наближатися, але Сарина рука спиняє мене: він саме нахилився поцілувати блондинку, яка одразу ж стає для мене найменш привабливою людиною на планеті.

Боже, я ж думаю, що це він! Ні! Так не мало бути. Кожної ночі я програвала у своїх думках безліч варіантів цієї сцени, і вона ніколи, ніколи не завершувалась ось так. Іноді він був із компанією хлопців у барі, інодіу кавярні читав на самоті, але ніколи не зявлявся з дівчиною, яку б пестив до нестями просто на людях, так що її блискуча білява макітра йде обертом.

 Холера,бурчить Сара, підсовуючи мені до руки келих. Ми спостерігаємо за тривалим цілунком. І ще тривалішим.

Божечко, невже ці люди краю не знають? Тепер він мне її дупу, стрімко долаючи межу дозволеного в залюдненому барі.

 Гідність, люди!гарчить Сара.Він зовсім не твого типу, Лу.

Я розчавлена. Настільки, що перекидаю одним ковтком цілий келих холодного вина. Мене пересмикує.

 Я, мабуть, хочу піти,кажу нарешті. Це смішно, але я зараз, напевно, заплáчу.

Тут вони завершують довгий цілунок, вона поправляє сукню, він шепоче щось їй на вушко, відвертається та йде просто на нас.

Митьі я впізнаю. Він проходить повз нас, а я майже регочу від запаморочливого полегшення.

 Не він,шепочу я.Навіть не дуже схожий на нього. Сара закочує очі та видихає повітря, бо теж, мабуть, затамувала подих.

 Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляєш, я його мало не підчепила, коли він ішов.

Вона має рацію. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханості: тильною стороною долоні він витирав помаду дівчини зі свого рота та манірно й задоволено шкірився дорогою до вбиральні.

Боже, мені треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три місяці. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанімацію заберуть.

Пізніше, повернувшись на Делансі-стрит, ми скидаємо туфлі та валимося на канапу.

 Я от думаю,починає Сара, перекочуючись зі свого боку канапи до мене,оцей новий хлопець на роботі може тобі сподобатися.

 Я хочу лише автобусного хлопця,промовляю я мелодраматично, як у костюмному фільмі.

 А що, коли ти його знайдеш, а він покидьок?міркує вона. Наші враження в тому барі, очевидно, її добряче струсонули.

 Гадаєш, мені слід кинути пошуки?я піднімаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так і завмирає.

 Просто кажу, що тобі треба мати аварійний план.

 На випадок покидька?

Вона підносить великі пальці, напевно, тому, що підняти головунадто велике зусилля.

 Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку,каже вона,або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.

Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.

 У жодному разі!шиплю я у відповідь.Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю пяної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.

Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.

 Я просто кажу, що ти можеш мати нереальні сподівання, і тобінамдалі треба діяти обережніше, от і все.

Я знаю: вона має рацію. У цьому барі в мене ледь серце не стало.

Ми дивимось одна на одну, а потім вона плескає мене по нозі.

 Ми його знайдемо,запевняє. Це такий простий жест солідарності, але від нього в мене клубок у горлі. Усе ж таки я добряче напідпитку.

 Обіцяєш?

Вона киває, кладе руки на серце, а з мого горла виривається бурхливе ридання, бо я втомилася, спяніла, і ще тому, що іноді не можу згадати обличчя автобусного хлопця й боюся, що забуду, який він має вигляд.

Сара сідає та витирає мені очі рукавом сорочки.

 Не плач, Лу,шепоче вона.Ми й надалі його шукатимемо, поки не знайдемо.

Я киваю, відкидаюся на спину та дивлюся на ліпну стелю, яку наш господар обіцяє полагодити, відколи ми перебралися сюди кілька років тому.

 Ми знайдемо. І він буде ідеальним.

Вона замовкає, потім непевно змахує гострим пальцем над головою.

 Краще йому таким бути. Або я виріжу «покидьок» просто тут, у нього на лобі.

Я киваю. Я ціную її вірність і відповідаю їй тим же.

 Іржавим скальпелем,погоджуюся, малюючи подумки жахливий образ.

 І в нього буде зараження крові та голова відпаде,бурмоче вона.

Я заплющую очі й нечутно сміюся. Поки не знайду цього хлопця, левина доля моєї любові належить Сарі.

24 жовтня

Лорі

 Ну, гадаю, у нас вийшло суперово,каже Сара, оглядаючи результати нашої праці.

Ми цілий тиждень витратили на ремонт своєї мініатюрної вітальні. Стоїмо обидві, укриті пилюкою та плямами фарби. Ми вже дуже близькі до завершення, і мене охоплює тепле почуття задоволенняот якби ще моя гидотна робота в готелі викликала хоча б половину такого відчуття.