Вона загорнулася в шовкове покривало, гаптоване рожевими ліліями, та обережно прочинила двері в сусідній покій. Нікого. На прибраний стіл, просто на його поліровану поверхню, хтось поставив стару скриню її матері, зужите дерево якої красномовно свідчило, що скриню цю передавали як посаг уже не раз і не два. Чимала селянська скриня, ледь не на половину людського зросту, вірно служила своїм господиням і аж тепер дослужилася до злих панських насмішок. Двоє здорових хлопів ледь заперли її в дім Ясенських, а щоб витягти її на стіл, мабуть, треба було трьох гукати.
Маруся закусила губу, на очах виступили сльози. Умовляла тата не перевозити її речі в цій скрині, адже графиня віддавала їй і свою стару валізу, і комод на вибір. Але батько образився, що Браницька не йде на весілля його єдиної доньки, і затявся щось у неї брати, крім кобили Буді весільного подарунка. Маруся вирішила, що завезе скриню назад до батька за першої ж нагоди, бо й справді тримати її серед панських меблів було дико й неможливо.
Не було іншої ради, як підійти до столу й видертися на нього, бо до віка скрині не можна було інакше дотягтися. Плутаючись у покривалі, Маруся таки вилізла на стіл, але тут її чекало ще більше розчарування: скриня була зачинена на велетенський, ледь не амбарний замок. Маруся не уявляла, звідкіля він міг узятися. Дужки для замка на скрині були, але Флор завжди закривав їх на деревяну заслінку. Жодного замка зроду-віку ніхто в них удома не тримав. Маруся поторсала замок, усе ще сподіваючись, що він піддасться, але злі жартуни таки зачинили його на ключ і забрали того ключа невідомо куди.
Гей Є хто? Дайте ключа! Я ж не можу гола бути!
Маруся звісила ноги зі столу та притулилася до скрині. Ніхто їй не відповідав, у домі, здавалося, нікого не було. Посидівши ще якийсь час, Маруся зістрибнула зі столу й побрела назад у спальню, де стала виглядати хоч кого-небудь у вікно. Незабаром зявився хлопчик. На вигляд йому було років сім, не більше. Малий осідлав патика й удавав, що гарцює на коникові.
Гей, малий! Маруся відкрила віконечко й визирнула надвір. Чуєш! Де всі? Поклич когось! Мені потрібен ключ від скрині. Там усе моє вбрання
Малий зупинився й зачудовано витріщився на дивну тьотю в рожевому покривалі. Не кажучи ні слова, він розвернувся та зник за рогом будинку. Минула ще година, а то й дві, сонце вже піднялося високо та гріло майже по-літньому, а до Марусі так ніхто й не йшов, ніби всі забули про неї чи вдавали, що її тут, у маєтку, нема. Нарешті на доріжку між кущами чорної смородини випливла весела й вдоволена Зосія. Вона підійшла дуже близько майже під вікна спальні Ясенського і лише тоді, здавалося, помітила невістку, хоча Маруся загукала до неї, щойно побачила її на доріжці.
Пані! Пані Зосіє! Хтось зачинив мою скриню й забрав ключа! Я не маю що вдягти! Маруся ледве стримувала сльози. Якимось тваринним чуттям вона збагнула: якщо заплаче неабияк потішить Зосію.
Що за хлопські манери! Ні тобі добридень, ні жодного привітання. Не відаю я, що з твоєю скринею Може, Юліан випадково прихопив ключа від твоєї скрині, коли збирався в чайну? Може, ти сама його вчора пяною загубила? Зосія відверто зловтішалася з Марусі й навіть не намагалася цього приховати. Її голос, сиплий і ледь чутний, просто-таки шипів, нагадуючи сичання розлюченої змії.
Маруся мовчала. Вона не мала що сказати Юліановій сестрі, хоч і бачила, що та відверто збиткується над нею.
А то хіба не твій одяг висить? недобре всміхнулася Зосія, тицьнувши пухкеньким пальчиком на перила ґанку, на яких і справді біліло щось схоже на Марусину весільну сукню, коли придивитися як слід.
Це моя сукня? Але хто її туди повісив? Для чого? Маруся відчула, як її обличчя заливає червона фарба й стає важко дихати.
Не відаю я, уперто закопилила губи Зосія. Знаєш, у нас тут також працюють хлопи, а я чула, що за вашими хлопськими звичаями сорочку нареченої мають усім показати після першої шлюбної ночі, щоб дізнатися, чи зберегла наречена свій вінок. Мабуть, хтось із наших дворових хлопів узяв твою сорочку, а нараз і сукню, коли ти ще спала, щоб показати іншим
Якщо ваша ласка, пані, накажіть комусь занести сюди моє вбрання, бо скоро буде дощ, а ваш брат заплатив грубі гроші за сукню. Прикро було б, якби сукня пропала.
Не верзи дурниць, не буде дощу. Чи ти не бачиш, яке небо чисте? А сукню й сама візьмеш. Невелика пані. Ніхто тобі тут не прислужуватиме
* * *
Дощ дріботів по склу. Маруся чи не вдесяте перегортала сторінки «Kurjera warszawskego» за минулий рік, що знайшла під ліжком у Юліановій спальні. Живіт зводило від голоду, а голову від злих думок. Зняти б зі стіни двостволку й навести в жирну пику Зосії Казимирівні. Швидко тоді віддала б ключа від скрині й не сміла б більше насміхатися. Маруся анітрохи не сумнівалася в тому, що витівка зі скринею та сукнею справа рук Зосії та її челяді. Звісно, сама Зосія не подужала б затягти скриню на стіл, хіба що зачинити. Утім, це були тільки думки. Можна було лише сподіватися на повернення Юліана Казимировича. Годинник у передпокої відбивав годину за годиною, сонце повільно сунуло до обрію. Нарешті Маруся розчула, як надворі заіржав Юліанів кінь.
Ясенський ходив із кімнати в кімнату в передчутті радісної зустрічі з дружиною, але її ніде не було. Коли Юліан зайшов до спальні, то побачив, що його дружина сидить зачесана та вбрана на ліжку. На ній була її весільна сукня. Ясенський силувано всміхнувся. «Запевне, вона ще дуже молода й хоче продовження свята», подумав він, але вголос сказав геть інше.
Серденько, у їдальні досі стоїть твоя скриня з речами Треба було перенести твої сукні й інший одяг сюди, до нашої спальні. Потім приберемо скриню з-перед очей, бо вона, правду кажучи, надто е-е-е-е давня для нашого дому. А зараз ходи й переберися в щось, що більше пасує до столу, хоча у весільній сукні ти дуже гарна. Юліан трохи помовчав, щоб дібрати слова, які помякшили б повчальний тон його промови. У сукні ти навіть схожа на казкову принцесу.
Маруся встала та слухняно пішла до сусіднього покою. Вона навмисне широко відкрила обидві половинки дверей, щоб Юліан побачив на власні очі, як із неї збиткувалися сьогодні. Скриня стояла біля дверей у коридор, там, де її вчора лишили, заносячи в дім Ясенських. Замка на ній не було.
Розділ 7
Василь із графом повернулися до маєтку на Воздвиження. Може, ще й не вертали б, якби їм не наказали платити наперед за квартиру або виселятися. Пан Владіслав мовчки забгав свій гонор куди подалі і, продавши останнього араба, того ж вечора купив квитки на потяг: собі першого класу, Василеві третього. З усієї великої оборудки з конями ледь стало грошей розплатитися з кредиторами й відчалити додому. Браницький задумливо покусував вус, передчуваючи сцену, що її гарантовано мала влаштувати графиня. Адже виїздив із великими надіями, замовивши спеціальний вагон для перевезення коней, а нині вертав без грошей простим пасажиром, якого в Білій Церкві зустрів кучер із дрожками. Василя ж удома зустріли мати з помітно випнутим животом і батько, який винувато ховав очі. Не Василеве це було діло сповідати батьків, але так і кортіло спитати, чим вони думали, коли на старості років захотіли собі ще дитинку.
Чуєш, синку, ти б сів. Поговорити треба
Гивині слова тягарем придавили Василя, який уже зривався бігти до Марусі. Мати, яку по-вуличному кликали Лександрою, відвернулася до вікна, закривши обличчя руками. Ззаду, коли не було видно напнутої на животі запаски, вона здавалося такою ж стрункою, якою її памятав Василь із дитинства.
Гива з властивою йому прямотою не став ходити околяса, а відразу вивалив усе на Василя.
Так мені гірко стало, сину, що Флор Ігнатович торгує Марусею й під пана її підкладає Словом, не здержався. Сам не знаю, як усе сталося. Лютий був Вибив я Флорові око. Він тепер кривий
А Маруся, тату? Як Маруся?
А що твоя Маруся? махнув рукою Гива. Вийшла за пана заміж. Уже скоро місяць буде, як у Ясенівку переїхала, до маєтку
Лександра тільки гірко зітхнула на чоловікові слова. Знала, що Гива каже неправду й вигороджує себе. Утім, памятаючи про крутий норов чоловіка, боялася йому перечити та щось пояснювати синові.
Василь повільно встав, стиснув кулаки, так що й кісточки побіліли, і рушив надвір.
Василю, Василю! тяжко посунула за ним Лександра. Не ходи до Флора! Нема там Марусі! Василечку, уже назад нічого не вернеш!
Нате ось
Василь, ніби щось згадавши, швидко обернувся й поставив на стіл торбу, що з нею приїхав із Петербурга. Мати й батько принишкли й уважно стежили, як син викладає гостинці, привезені зі столиці. Матері дві шовкові хустки, ту, що купував для неї, і ту, що для Марусі, бо ж Марусі вже не подарує. Батькові іконку святого Миколи Чудотворця, куплену в самому Ісаакіївському соборі, що, як йому сказали, помагає від пиятики.
А це Василь поліз у піджак і дістав шкіряний гаман, де лежав чималенький гонорар за шість виступів у цирку, відкладений на весілля, якого вже не могло бути. А це Купити треба щось. Краще землю купити й самим хазяйнувати.
Синку, а може, шинок на тракті поставимо? Га? Купимо дерево, зведемо шинок вище чайної Ясенського по тракту й будемо до себе його гостей переманювати. Що ти мовчиш, сину? Купимо ліцензію, як Лейба. Хай Маруська тоді лікті кусає, що від такого хлопа відмовилася!
Батькові слова діткнули Василя до живого. Гива наче навмисне цілив у больову точку, переконуючи не так сина, як себе, що Маруся справді продалася. Гива ніби забув, що Маруся вмовила Флора Ігнатовича не подавати скаргу за вибите око. Василь спохмурнів ще дужче, а тоді розвязав гамана й дістав із нього червінець. Ні слова більше не мовивши, засунув червінець у кишеню та вийшов із хати.
Гиво-Гиво Нащо набріхуєш на Марусю? Не пішла б вона за пана Флор Ігнатович позивався б за око Тебе б у холодну забрали, а її однаково присилували б Така вже доля, видно, а дівка ні в чому не винна
Лександра вже не стримувала сліз. Бачила синову муку, але нічим зарадити не могла. Коли Василь малим збивав коліна можна було прикласти подорожника, поцілувати, пригорнути, і біль минав. Але нині не було в матері ліку на синову рану.
Мовчи! Тебе хто питав? Гива почав наливатися люттю. Бач, розпаскудилися, сміють ще дорікати йому в його ж хаті. Мовчи! Ну пішла дівка заміж. Що з того? Буде інша. І гроші, що син заробив, дурно не пропадуть.
Гива й собі взяв червінця, надів шапку й подався з хати. Незчувся, як ноги вже несли його до шинку в Іванівці. Шинок був малий, у ньому ледве вміщалося до десяти душ, і Гива вже почав вимріювати власну велику корчму на тракті, справжню, поставлену в зруб, а назовні ще й обведену білою глиною.
Сину, ти що тут робиш?
Гива сам собі не йняв віри. Його Василь, який зроду-віку не пив оковитої, уже сидів серед затятих сільських гультіпак і пяненько шкірився до них. Від такого дива Гиві аж перехотілося чаркуватися. Уперше він подумав, що синова журба діткнула того глибше, ніж здавалося йому безчуттєвому чурбакові. «Що то за сила в кохання, подумав Гива, якщо й такого здоровенного хлопа, як Василь, скрутила?..»
Василь пив три дні, і три ночі поспіль його, пянезного, Гива волочив волоком додому. Лександра плакала та трималася за поперек. Синові гроші вона заховала першого ж дня, побоюючись, що Гива їх швидко пропє й промотає. Утім, той, вражений синовим запоєм, і до рота не брав оковитої, сторожуючи Василя, щоб його пяним не обікрали чи не покалічили. Четвертого дня Василь вийшов надвір, знову збираючись піти вже знайомою стежечкою до шинку, коли мало не ніс до носа зіткнувся з Флором Ігнатовичем. Старший машталір із чорною повязкою на оці йшов на обід до панської економії. Попри каліцтво, мав свіжий і бадьорий вигляд. Обличчя йому було начисто виголене, волосся акуратно розчесане й навіть напомаджене, як здалося Василеві. Від Василевої ж зарослої мармизи несло, наче від пивної діжки. Сорочка після трьох днів непробудного пияцтва була геть засмальцьована, а кучерявий чуб збився ковтуном так, що простіше було його зістригти, ніж розчесати.
Василь прочитав насторожений і водночас презирливий погляд Флора Ігнатовича. «Правильно, думає, що його Маруся за мене не пішла Слабак-чоловік» гірко посміхнувся сам до себе Василь. Йому раптом зробилося соромно від свого пияцтва. Василь постояв, подумав, а тоді розвернувся і, замість іти до шинку, пішов на кінний завод.
Василь повернувся до роботи на кінному заводі, утім, ходив туди задля годиться. На коней він не сідав, а шукав приводу зробити щось неістотне, таке, за що машталіри ніколи самі не бралися, а доручали хлопчакам. Так минув перший тиждень після Василевого повернення з Петербурга.
* * *
Суботній ранок не обіцяв нічого надзвичайного. Василь перебирав коло стайні старі попруги, ніби це була неабияка справа, що потребувала його точних рук і мудрої голови. Він швидко впорався й шукав, чого б іще такого зробити. Сперся на одвірок і замислився, що тепер майже стало звичкою. Невідомо, скільки так минуло часу, але раптом Василеві здалося, що позад нього хтось є. Він обернувся й побачив Марусю. Спершу не повірив собі й навіть хотів перехреститися, бо та, яка не йшла з думок, уже стала ввижатися, але Маруся приязно всміхнулася й привіталася, отже, була таки живою, а не примарою, породженою уявою.
Ти? Чого прийшла?
Василеві здалося, що він сердито гарикнув до Марусі, насправді ж лише стояв і дивився, пропікаючи зрадливицю поглядом. Це тривало лише мить, бо Василь відразу одвернувся, удаючи, що надзвичайно заклопотаний і не має часу на пусті балачки. Водночас краєчком ока жадібно ловив новий образ чужої Марусі. Змінилася. Щось невловне зявилося в її постаті. Навіть добре знайомі Василеві темно-синій жакет і фетровий капелюшок мали цілковито інакший вигляд.
«Чужа вона тепер. Не судилося», Василь повторив собі материні слова, які чув від неї зранку, вдень і перед сном. Лександра намагалася чи то заспокоїти так Василя, чи то втовкмачити ці кілька слів, щоб затямив. Якими б добрими не були материні наміри, її мова, почута всоте в різних варіаціях, доводили сина до сказу. Лише пізня вагітність Лександри стримувала Василя від гострого слова у відповідь. Змушував себе, зціпивши зуби, слухати про «чужу» дружину та про «не судилося» Утім, зараз ці слова спливли із надр підсвідомості й прозвучали у Василевій голові, ніби його власні. Напевно, знала Лександра, що потрібної миті закладене нею подіє.
Маруся все стояла й дивилася на Василя, вона й не думала ховатися, як було раніше, коли ще дівчиною бігала до нього на завод. Василь легко, мов пірїнку, завдав на плече кіш, набитий попругами, і мовчки став перед колишньою нареченою, красномовно натякаючи, щоб уступилася з дороги й не заважала чоловікові працювати. Він ані слова не сказав Марусі, лише крізь зуби відповів на її вітання, щиро вважаючи, що розмовляти їм нема про що, та й, власне кажучи, зайве. Щойно він зайшов у темну стайню, як Маруся ластівкою кинулася за ним і, обійнявши обома руками, припала до плеча.
Василечку, братику мій! Де ж ти був? Де був?
Василь немов скамянів. Він чув Марусині ридання, відчував її руки, які обіймали його, бачив, що вона тягнеться до нього, хоче поцілувати, але все це було наче не з ним. Василь запив свій біль у шинку. Хотів вирвати його із серця не вийшло. Тоді забгав своє кохання так глибоко, що ні зустріч із Марусею, ні її сльози, ні пояснення не могли вже його розворушити. Беріг він Марусю для себе, її дівоче вино мало бути найкращим посагом, а не гроші її батька чи араби, обіцяні за неї. Не так сталося, як гадалося. Не справдилося. Іншому дісталося Марусине дівоцтво, з іншим вона лягла на білу постіль.
Несподівано для себе Василь став сміятися, голосніше й голосніше, нервово здригаючись від нападів сміху, немов від ридань. Маруся відсторонилася від нього. Лише тепер Василь завважив, що вона тримає в руках невеличкий вузлик, а під капелюшком по-дорожньому завязана хустка. Маруся наче зібралася в далеку мандрівку й зайшла з ним попрощатися.
Василечку! Прошу тебе, поїдемо звідси. Мені байдуже куди, аби з тобою.
Поїдемо? Куди ж ми поїдемо? Василь пересміявся й гостро дивився на Марусю.
Я привязала Будю в панському парку. Візьмемо й тобі коня. Умовимо пані Лідію, щоб дала хоч якого, гаряче й переконливо зашепотіла Маруся, намагаючись зловити погляд Василя. Василечку, мене ж присилували! Я ж тебе кохала й кохаю