Сімона ВіларЩаслива суперниця
Розділ 1Едгар
Травень 1134 року.
Я знову повертався зі Святої Землі, куди відбув у справах Ордену півтора року тому. І нині у мене перед очима ще стояли курні смерчі на шляхах до Назарета, жовті пагорби Єрусалима, вервечки верблюдів і сутички з грабіжницькими загонами атабега Зенги Кровожера. І коли впертому ж нормандському порту мені повідомили, що я повинен поспішити в Ле Ман для складання чергової, вже третьої за рахунком, присяги спадкоємиці престолу Матильді, доньці короля Генріха І, я насилу зміг зрозуміти, про що йдеться. Але, схоже, король вагався, якщо жадав від своєї знаті нових і нових клятв і запевнень у вірності.
Я не належав до тих, хто хотів бачити на престолі жінку. І таких, як я, було чимало, але всі розмови про це велися півголосом. Генріх Боклерк не терпів непокори й жорстоко розправлявся з неслухняними. На додачу Матильда і її чоловік Жоффруа привезли в Ле Ман онука короля, маленького Генрі Анжу, й Генріх був у захваті від нього. Це був його нащадок, справжній принц, і старого короля розчулював самовдоволений та владний вираз на писочку маленького Генрі.
Мені ж іще належало звикати до всього цього. Адже шість місяців тому я, по суті, майже втік з Англіїутік, щоб уникнути зустрічей із моєю дружиною, бо побоювався, що вбю її. Справи Ордену послужили лише приводом для відїзду. Але час лікує, і зараз я вже міг не тільки думати, але й говорити про те, що трапилося тоді в замку Гронвуд. І все-таки я був задоволений, що ніхто з вельмож, які зїхалися в Ле Ман, не торкнувся в бесідах тих подій і не взявся висловлювати запізніле співчуття. Крім того, я поцінував те, що король надіслав запрошення мені, але не викликав до двору в Ле Ман і Бертраду. Хоча я й розумів, що не вдасться уникнути розмови з царственним тестем про мої сімейні справи.
Але поки що всіх цікавило інше. Попри пишність церемонії присяги, було помічено, що колишньої згоди між анжуйською парою та королем Генріхом більше нема. За кожним рогом, біля кожного каміна, в кожній віконній ніші шепотілися, що мало не відразу після церемонії відбулася найсильніша сварка між королем, його дочкою і зятем. Матильда й Жоффруа заявили, що передача спадкоємних прав на пергаменті й присяги знаті їх більше не вдовольняють і вони чекають вагоміших гарантій. Однією з таких повинна стати передача під їхню владу деяких земель королівства, що фактично призвело б до роздрібнення областей і зменшення власної влади короля. Генріх Боклерк нізащо не погодився б на це.
Саме тому під час вечірнього бенкету посмішки на обличчях короля, Матильди й Жоффруа здавалися натягнутими, а в повітрі, не те що на торішньому зїзду знаті, відчувалася напруга. От де Бертрада і почувалася б як риба у воді. Атмосфера інтриг, лихослівя та невірних клятв жінці, яку більшість не бажала бачити на троні, була для неї живлющою.
Чи розумів король, що присяга, дана під примусом, нічого не значить? Він не був дурнем, але настільки палко бажав, щоб рід Вільгельма Завойовника залишився на троні, що не хотів вірити очевидному. А коли государ діє таким чином, це може призвести до непоправних наслідків.
Але все-таки Генріх не був такий наївнийвін шукав рішення, прийнятного для всіх. Я зрозумів це, коли він зненацька запросив мене сісти ближче до нього й почав випитувати, яке зараз становище в Ордені й чи зможуть тамплієри в надзвичайних обставинах надати йому військову допомогу. І додав: якщо йому вдасться заручитися підтримкою тамплієрів на континенті, він, зі свого боку, надасть їм такі повноваження та пільги в Англії, яких не давав ще жоден государ.
Я розумів, до чого він хилить. Подібна пропозиція могла б зацікавити кожного з командорів Ордену, але тільки не великого магістра Гуго де Паєна. Тому я обережно нагадав, що тамплієри насамперед служать Господу й уникають мирських справ, їхня метавсіма силами й засобами зміцнювати Єрусалимське королівство.
Генріх слухав уважно, хоча гамір, який стояв у залі, раз у раз відволікав нас. Нарешті вести бесіду стало неможливоі король окинув столи суворим поглядом. Виявилося, що між Стефаном і Робертом Глочестером знову спалахнула сварка.
Глочестер люто кидав у обличчя графові Мортену:
Ти нікчемний дурень, і твоє місце серед жіноцтва на жіночій половині! Може, хоч там Мод втовкмачить у твою тупу голову якусь подобу здорового глузду!
У мене, отже, є надія, зате вже ти щодо цього безнадійний, скільки б не ляскав своєю людожерською щелепою! огризався Стефан.
Королева Аделіза, яка до цього стояла в ніші вікна, розмовляючи з сером Вільямом дОбіньї, поквапилася до чоловіка.
Государю, варто негайно припинити це. Примиріть їх!
Король зітхнув і підняв руку, закликаючи до тиші.
Думаю, Стефане, вам час повертатися в Англію.
У графа Мортена здригнулися губи. Сказане недвозначно означало, що його виганяють. Але король продовжував, і зміст його слів змінювався на протилежний: Стефанові пропонувалося почати підготовку великої королівської ради в Лондоні, котру йому ж і доведеться провести, раз самого короля справи затримують на континенті.
Стефан просяяв, а Глочестер, похмуріший за хмару, подався туди, де сиділи Матильда й Жоффруа, і заговорив з ними, демонстративно стоячи спиною до короля.
Наступного дня король знову запросив мене у свої особисті покої. Він прийняв мене у вільному домашньому вбранні, втопаючи в обкладеному подушками кріслі. На стіні за його спиною я зі здриганням виявив колись витканий Бертрадою гобелен «Танець смерті» і постарався відвести погляд, зосередив увагу на вінценосці.
Його величність мало змінився за ці роки: те саме обличчя аскета, той самий пронизливий погляд. Лише сивини у волоссі побільшало й шкіра придбала нездоровий жовтуватий відтінок. Лікарі не радили Генріхові вживати гостру їжу, а серед привезених мною підношень Ордену було кілька зіль, що поліпшують травлення й попереджають розлиття жовчі.
Як я й очікував, король знову повернувся до розмови про тамплієрів. І зрозуміло, це делікатне питання він зволив обговорювати з зятем, а не з орденськими чинами, які досить далеко стоять від двору і його проблем. Я знав, чого він домагається, і стояв на своємуОрден Храму не втручатиметься в політику, як не втручався й досі. Але якщо його величність побажає звернутися з проханням про надання кредиту, орден завжди охоче піде назустріч. Генріх промовчав. Він і без того був винен ордену достатньо й не бачив причин для того, щоб надягати на себе нове боргове ярмо.
Король змінив тему й схвально відгукнувся про намісників, призначених мною управляти графством під час моєї відсутності. У Норфолку все спокійно, на огляд ополчення на початку травня прибула потрібна кількість лицарів, а податки в скарбницю надходять справно та вчасно. Так король віддавав належне своїй дочці Бертраді, котру я разом із двома єпископами та шерифом Робом де Чені поставив на чолі ради Норфолка. Я мимоволі скосив око на гобелензгадав, як відбувалося це призначення. У той час я був не в змозі навіть бачити Бертраду, але не можна було не зважати на її звязки зі знаттю, вплив, знання законів і становище. Схоже, Бертрада виправдала надану їй довіру. Що ж, вона завжди любила повелівати, влада була її пунктиком. Мабуть, їй непогано жилося за моєї відсутності. Як, втім, і мені без неї.
Король перехопив мій погляд на «Танець смерті».
Сере Едгаре, як надалі складуться ваші стосунки з Бертрадою?
Як і належить. Ми повінчані перед вівтарем і мусимо до кінця днів жити під одним дахом.
Дай-то Боже. Але це нещастя з вашим сином Напевне, воно накладе відбиток на ваш шлюб
У його голосі звучало співчуття.
Я міг бути влещений. По пальцях можна було перелічити людей, із якими король говорив настільки проникливо. І він погодився з тим, що я був просто зобовязаний провести дізнання в справі про загибель мого сина. Сам Генріх також мав позашлюбних дітей і любив їх. Бертрада входила до їх числа. Тому він і попросив мене викласти події того дня, якщо, звичайно, спогади не заподіють мені болю.
Час і мандрівки вселили в мою душу щось новеспоглядальний спокій. Саме він і дозволив мені спокійно повідати про те, що трапилося.
Дійсно, дізнання, проведене за всіма правилами, показало, що Бертрада не бажала зла моєму синові. Час був вечірній, і слуга ще не встиг запалити світильники в переході та вздовж сходів, Адам же квапився. Багато хто бачив, як він промчав бігцем через головну залу й зник у переході. Сходи огортали сутінки, графиня саме полишила солар, щоб віддати розпорядження щодо вечері, й вони зіштовхнулися з Адамом на сходах. Бертрада оступилася, але втримала рівновагу, а хлопчик зірвався. Падіння виявилося невдалим.
Я вимовив усе це рівним, зовсім безстороннім тоном. Але змовчав ось про що: звідтоді я не міг навіть уявити, що коли-небудь знову зможу доторкнутися до цієї жінки, зачати з нею дітей і продовжити рід Армстронгів.
Король немов підслухав мої думки й заговорив саме про це. Визнав, що Бертрада й справді не була мені доброю дружиною, та зауважив, що з часом усе змінюється. За приклад можуть служити стосунки Матильди й Жоффруа, які різко покращали за останні рік-два. Господь милосерднийі все ще може статися.
Саме це мені й залишалосьуповати на Боже милосердя. Однак зараз я не хотів навіть думати про дружину. Я й на гобелен, витканий рукою Бертради, не міг глянути без здригання.
Я зітхнув з полегшенням, коли король знову перевів розмову на інше й повідав, що після того, як я закінчив будівництво Гронвуд-Кастла, багато лордів у Східній Англії взялися зводити камяні цитаделі: дОбіньї будує замок поблизу затоки Уош, Стефан і Мод зводять Хедингем у графстві Ессекс, веде будівництво й абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунс, навіть Гуго Бігод у Саффолкширі закладає фундамент, щоб звести цитадель біля старої вежі у Фрамлінгемі.
При останніх словах король з досадою поморщився, спіймав себе на помилці. Не варто було йому хвалити цю людину при мені. Ніби вибачаючись, він повідав про те, як молодий Бігод зявився до двору випрохувати пробачення, несучи на спині сідло на знак покірності та цілковитого визнання своїх помилок. Таке трапляється нечасто, до того ж, батько Гуго багато років вірою і правдою служив при дворі й цим неможливо було знехтувати. Усе правильно. Але коли я вийшов від короля, мені знадобилося не менше години вправ із метальними ножами, щоб вляглася буря в моїй душі. Того ж дня я полишив Ле-Ман.
Зі справами Ордену я скінчив швидко, й на початку літа мій корабель благополучно кинув якір у порту Ярмута. Мене зустрічав шериф Роб де Чені, розумний хлопець, на якого я поклав більшу частину справ з керування графством.
Де Чені міг пишатися: зима пройшла без голоду й заколотів, а теплі, вологі весна й початок літа обіцяли чудовий урожай. Дрібні сутички між норманами й саксами обмежувалися лайкою та лихослівям. Навіть Хорса з Фелінга начебто вгамувався, з головою поринув у торгівлю мисливськими соколами. Він і раніше бавився з птахами, ця традиція в їхньому роду йшла ще від датчан, але звідтоді, як із легкої руки леді Бертради соколине полювання ввійшло в моду в Норфолку, його соколи почали користуватися значним попитом. Тепер Хорса славиться як знавець, і навіть сімейства де Кларів і Рідверсів купують у нього птахів. Нарешті я запитав, як справи в Бертради. Виявилося, що моя дружина гостює в Бері-Сент-Едмундсвона останнім часом зблизилася з преподобним Ансельмом і навіть позичає йому гроші на будівництво нової дзвіниці в монастирі.
Незабаром я отримав два листи. Одного від графині, другоговід Ріган, із іншого кінця королівства. Листа дружини я відклав, не розкриваючи, зате листа своячки прочитав відразу. Свого часу ми домовилися про листування, й звідтоді не переривали звязку, повідомляючи одне одному новини, ділячись сумнівами та планами, а часом просто виливаючи на пергаменті душуяк раніше в щиросердних бесідах. Останнє своє послання я відіслав Ріган перед самим відїздом із Англії, і воно була настільки просочене гіркотою і почуттям втрати, що відповідь на нього дихала щирим жалем Я дочитав, стулив повіки, дослухуючись до того, як у глибині душі заболіла рана, що була вже зарубцювалася.
Однак, крім співчуття, були в цьому листі й інші звістки. Ріган провела певний час у послушницях обителі Діви Марії Шрусберійської та нарешті прийняла постриг і відтепер має імя сестра Бенедиктана честь святого заступника чернецтва. Однак її грошовий внесок при вступі в монастир здався недостатнім абатові, патрону обителі сестер у Шрусбері, й тепер він наполягає, щоб сестра Бенедикта відписала абатству також і свої манори в ШропширіОрнейль, Тавісток і Круел. Знатній пані, яка відійшла від миру, так і варто було б вчинити, однак у випадку з Ріган усе було складніше. Права на ці володіння мав також і Гай де Шампер, її брат, оголошений поза законом лицар. І хоча ніхто не відав, де він, звісток про смерть сера Гая не надходило, а раз він живий, ці володіння повинні дістатися йомузрозуміло, якщо опальному лицареві буде даровано прощення.
У цьому я добряче сумнівався, бо вже знав причину, з якої на Гая де Шампера впала немилість. Воістину ця людина була народжена, щоб притягати до себе неприємності. Він уже одного разу відновив своє становище й знову втрапив у немилість, бо став коханцем імператриці й ворогом короля. Тому особливої надії на те, що сер Гай предявить права на родові манори, не було.
Ріган просила поради, як їй вчинити, але я відчував тут певні складнощі. Слід було відшукати лазівку, яка дозволяла б обійти закон.
Я мимоволі згадав про Бертраду, яка чудово зналася на всіх цих тонкощах і могла запропонувати що-небудь ділове.
Думаючи про дружину, я відчував тільки холодний тягар на душі. Однак розкрив її послання та пробіг очима написане рукою Бертради. Це виявився привітний і нібито щирий лист люблячої дружини, ніби нас і не розділяло те, що сталося півроку тому. Якби я не відчував у ту пору таке розчарування та біль, хто знаєможе, в моєму серці й воскресла б надія. Але тепер я залишився байдужий до її слів і не звернув уваги на запитання про те, куди я звелю їй прибути для зустрічі. У мене не було ні найменшого бажання бачити Бертраду, тому я й залишив її послання без відповіді.
Наступного дня я вирушив у Гронвуд.
Як гарно було їхати в оточенні почту, бачити дорогою знайомі обличчя, чути радісні вітання! Стояв липень, і природа благоденствувала. Денна спека змінювалася нічними дощами, хліба стояли по груди, луги яскріли квітами, а над ними в променях пекучого сонця тремтіло легке марево. Уздовж дороги раз у раз траплялися добротні садиби, височіли частоколи бургів, у селищах і на хуторах йоменів зеленіли високі покрівлі, вкриті свіжим очеретом.
Свої землі я впізнав ще звіддаля, коли помітив крила вітряних млинів, які поволі оберталися. У цілому графстві в мене одного, всупереч звичаю, мололи вітром, і слід сказати, що це нововведення відразу ж почало приносити непогані прибутки. Мливо обходилося дешевше, а багато селян зїжджалися тільки заради того, щоб подивитися на дивину з крильмиі чого ж було не прихопити з собою мішок чи два ячменю?
Я поговорив з мірошниками й знову пришпорив коня. До шляху з пасовиськ збредалися вівціз довгою хвилястою вовною, настільки розжиріли та ліниві на такому достатку кормів, що насилу давали змогу проїхати вершникам. Ми проминули ліс, і нарешті перед нами постав Гронвудмоє творіння, моя фортеця, моя гордість. У променях сонця світлі вежі здавалися золотавими. Вони величаво підносилися над околицею, відбиваючись у зеленавій гладіні річки Уїссі. Я був удома й почувався майже щасливим. У замку мене зустріли з гучним захватом. Пенда вийшов назустріч, і ми обійнялися не як пан і слуга, а як близькі люди. Я мимоволі звернув помітив, як він змінився. Це був уже не колишній кошлатий воїн-сакс. Тепер Пенда мав поважний вигляд. Його патли були охайно підстрижені й навіть підкручені; одяг, хоч і невибагливого крою, пошитий із дорогої тканини та чудово підігнаний.
Ну, як там справи в нас, у Святій Землі? посміхаючись із-під врунистих брів, запитав мій колишній раб, а нині сенешаль Гронвудських володінь. І схоже, ці справи його не дуже цікавили, бо він відразу перейшов до того, що входило в його нинішні обовязки:
Оскільки міледі в замку нема, я розпорядився, щоб одна з її дам прибула в Гронвуд і все приготувала до вашого приїзду.
Він посміхнувся, а я приховав посмішку. Можна не сумніватисяце не хто інший, як Клара Данвіль. Вона зявилася на сходах головного входу, щоб піднести власникові замку кубок вина. Вона погладшала, стала схожа на пещену хазяями кішечку. Жінка лукаво посміхалася; її чорні коси були викладені на французький манір петлями вздовж щік.