Я й далі сидів на сходах і почувався нещасним і загубленим. Потім глянув на сокола Хорси, який понуро сидів на моїй руці,й раптом послабив пута, що втримували птаха, зірвав клобучок і підкинув сокола нагору, відпускаючи на волю.
О, якби так легко й просто я міг відпустити мою Гіту!
Цей день і в іншому видався для мене невдалим. Тільки на ярмарку все йшло як належить, я міг би бути цілком задоволений. Але є в житті щось важливіше за прибутки й бариші,те, що не залежить від нашого розуму й волі. І моє серце ще не раз отримувало болісні уколи, бо сьогодні всі претенденти ніби змовилися, щоб зявитись до мене й просити руки Гіти Вейк.
Ледь вийшов Хорса, як до мене звернувся барон де Клар. У його проханні крилася неприхована корисливістьадже якщо відповідно до майорату його старший син успадкує весь маєток, молодшому більш ніж вигідно отримати за дружину заможну леді з фенленда. Гіта ввійде в могутній клан де Кларів, це зміцнить її становище, а тим самимі становище Мілдред.
Далі, зовсім несподівано для мене, про Гіту Вейк завів мову мій шериф де Чені. Він мені подобався, я поважав його за кмітливість, діловитість, приязну та спокійну вдачу. І з Гітою вони могли б жити в злагоді. Але тут і лорд дОбіньї зявився до мене зі своїм білявим небожем, аби торкнутися тієї самої теми. Юнак навіть став переді мною на коліно та заявив, що заради того, аби бачити леді Гіту щасливою, готовий пожертвувати життям.
І що ж я їм відповідав? Те саме: поки не довідаюся про волю своєї підопічної, не можу приймати жодних рішень. Але ж ще залишався Ральф де Бріяр, що жив із Гітою під одним дахом. Той, кому я був зобовязаний своєю честю та добрим імям. І я б анітрохи не здивувався, якби й він зявився в Гронвуд з тими ж намірами.
Вечірній бенкет, влаштований у великій залі, був обтяжливим для мене. До того ж, Бертрада раз у раз поглядала задоволеноїй очевидячки було відомо, з чим зверталися сьогодні до мене численні прохачі. Ввічлива та любязна, ошатна й усміхнена, вона здавалася справжньою пані, господинею. Бертрада розпитувала мене, чи задоволений я новим каштеляном, пропонувала скуштувати то одну, то іншу страву, приготовану за рецептами, широко відомими при дворах Нормандії та Франції.
Всіляко піднесений нею каштелян тримався з виглядом східного владики, слуги й кухарі в нього працювали до сьомого поту, й навіть найвибагливіший пан не зміг би ні в чому йому дорікати. Він тримався осторонь, біля входу в залу, й за його наказом слуги вносили дедалі нові рідкісні страви: овочеві салати були заправлені рубаними шпаками й синицями, мухоловки й іволги подавалися запеченими, омелюхи й трясогузкитушкованими, пуночки й очеретянкив соусі з мигдального молока з імбиром, ластівки й жайворонкиу тісті. Відповідно до нової гастрономічної моди, що гарніше співала птаха, то вишуканішою вважалася страва з неї.
Однак мої гості з не меншим задоволенням поглинали кровяну ковбасу, пудинги, всілякі паштети з прянощами, що збуджували апетит. Лише я того дня майже не їв, зате налягав на хмільнезаморські вина й місцеві сидри, міцний ель і шипучий морат.Так я намагався прогнати нудьгу, що опанувала мене, та не дбав про те, що мої нормандські гості припишуть це саксонській нестриманості. Втім, до кінця бенкету всі вони захмеліли нітрохи не менше за мене. Небіж дОбіньї допікав мені балаканиною про свою любов до Гіти, поки звалився під стіл і заснув, обіймаючись із вовкодавом. Мене охопили нестримні веселощі. Як згадував потім Пенда, навіть на йоль не бачили мене таким. Після чергового кубка міцного бордо, я встав, вийшов на середину зали, кинув на підлогу перед собою ніж та заходився танцювати, як наші селяни в Норфолку, притупуючи й закладаючи руки за голову. Мені було байдуже, що подумає знать, яка зібралася в залі, але, на власний подив, за хвилину я виявив, що поруч зі мною трусить сивими кучерями дОбіньї, тупотять де Клар із синами, підстрибує та крутиться Альрік із Ньюторпа. Музики на хорах зали підхопили мелодію, і ми з присвистом і тупотінням пішли по колу, скуйовджені та розпашілі. Й тут у наше коло ввірвався єпископ Найджел, який геть-чисто забув у хмелю про свій сан, і ми з ще більшою наснагою вдарилися в цей дикий, відомий ще з часів язичництва танок. Наче в тумані я бачив розгублене обличчя Радульфа Тетфордського, бридливу гримасу Бертради, реготушку Клару Данвіль, усміхнених слуг і камяно незворушну пику француза-каштеляна. Але нам було начхати! Ми веселились як ніколи.
Нема чого й казати, що після такої пиятики ніхто з нас не зміг прокинутися до ранішньої меси.
Я пробудився тільки близько полудня з нестерпним головним болем і насилу зміг пригадати, як Пенда волік мене в опочивальню та стягав мої чоботи. Коли слуга зняв віконницю, світло боляче вдарило по очах, і я глибше занурився в подушки, загарчав, щоб сьогодні мені дали спокій. Єдина думка пульсувала в моїй голові, віддаючись іще більшим болем: сьогодні мені доведеться вирішити долю Гіти. Уже краще б хміль і зовсім не минав.
І все-таки я змусив себе підвестися та спустився у велику залу. Біля одного з погаслих камінів застав єпископа Найджела Ілійського, що понуро сидів у кріслі, прикладаючи до чола холодний краєчок чаші. Ми кволо привітали один одного, ні словом не згадуючи про вчорашню оргію, однак єпископ раптом звернувся до мене з проханням не піддавати розголосу історію з дівчиною.
Я насилу зумів зміркувати, про що мова. Виявляється, преподобний Найджел після бенкету примудрився затягти в свої покої одну зі служниць. Молодий єпископ мав сконфужений вигляд, але я тільки розсміявся й ляснув його по плечі та зауважив, що все залишиться між нами. Однак для певності не зле б чим-небудь обдарувати леді Бертраду.
Єпископ Ілійський кивнув.
Так, я вже здогадався, що міледі графинянепроста особа. І не диво, що ви й та саксонка
Він обірвав мову, швидко глянув на мене. Але я ніби не звернув уваги на його нетактовність і ще раз порадив єпископові бути любязнішим із моєю дружиною. Остаточно спантеличений священнослужитель вигукнув:
Рани Господні! Сере, не кажіть так, начебто благословляєте мене упадати за вашою дружиною!
Хіба такі речі мають потребу в благословенні чоловіка, ваша преподобносте?
І тільки ближче до вечора я нарешті зважився навідати Гіту. Але виявилося, що вона скінчила торговельні справи та вже поїхала. Про це мені повідомив Ральф де Бріяр, котрий затримався, щоб простежити за відправленням проданої партії вовни. У його тоні, коли він говорив зі мною, чулися спокійна перевага й легке глузування. Про причини цього я побоявся роздумувати.
Мені належало забути про Гіту й займатися іншимтим, що лікує сердечну скорботу. Але все виходило навпакищо більше я переконувався, що ніколи не зможу жити з Бертрадою, то гострішала туга. До того ж, любязної прихильності моєї жінки вистачило тільки до відїзду гостей. Бажання вдавати ґречну й хлібосольну дружину в неї миттю всохло, й вона накинулася на мене з докорами за неуважність до її особи, відсутність нових подарунків і навіть за те, що я нібито налаштував єпископа Ілійського проти неї.
Бачить Бог, у останньому моєї провини не було й на йоту.
Однак останньою краплею в цій чаші стала історія з каштеляном. Я викликав його до себе, звелів відзвітуватися за витрати протягом ярмарку, але у відповідь на цю вимогу отримав обурену заяву, що він не вів ніяких записів, як і заведено при дворах могутніх государів. Свята правдабагато власників майорів нічого не розуміють у веденні справ і рахунків, однак цей прилизаний француз вочевидь не очікував, що я, брутальний сакс, виявлюся доволі обізнаним у всіх питаннях господарства, й занервував, незважаючи на все своє самовладання.
Усе це змусило мене зробити висновок, що він не чистий на руку, і я вже ладен був розрахувати каштеляна, але зненацька натрапив на люту протидію Бертради. Вона закричала, що я не ціную її зусиль і готовий перетворити королівську доньку на просту саксонку, змучену домашньою роботою. Відбулася потворна сцена, і я вирішив, що краще буде поїхати з Гронвуда, тим більше, що лорд дОбіньї наполегливо кликав мене оглянути його замок Різинг, який зводився на узбережжі затоки Уош. Я прихопив із собою муляра Саймона та вирушив до Різинга, щоб убити в такий спосіб двох зайців: дОбіньї мав потребу в консультації досвідченого будівника, а Пенда в тому, щоб за відсутності Саймона остаточно налагодити свої стосунки з Кларою.
Дорогою Саймон розважав мене своєю балаканиною, а часом починав і повчати в любовних справах, що, як не дивно, сходили йому з рук. Шалапутний і щиросердний, він був водночас проникливий і мав гостре око. І те, що діялося зі мною, було для нього відкритою книгою.
Мілорде, якось зауважив він. У вас очі, як у дівчини. Вони нічого не приховують.
Однак у Різингу Саймон миттю перемінився. Тут, серед гамору та метушні будівництва, за версту було видно, що ця людинасправжній майстер, якому нема рівних у Англії.
Цікаво було спостерігати, як лорд Вільям дОбіньї ходить за моїм муляром і ловить на льоту кожне його слово, немов сам пішов у підмайстри до Саймона. О, Різинг для цього рано посивілого, але літами ще не старого лорда значив дуже багато, і з цією цитаделлю він повязував неабиякі плани. Замок ні в чому не повинен був поступатися Гронвуду, й коли він буде закінчений, лорд неодмінно запросить сюди короля Генріхаа з ним прибуде і її величність королева Аделіза Хрест Божийчули б ви, як він вимовляв це імя! Тоді-то я й пригадав, що під час мого перебування в Ле Ман до моїх вух доходила балаканина про те, що лорд Вільям робить королеві особливі знаки уваги.
О, якби ви знали, сере, захоплювався дОбіньї, коли часом ми вирушали порибалити в море й нас міг чути тільки ранковий бриз, якби ви знали, яка це незвичайна й піднесена душа! Небо не дарувало їй щастя материнства, однак вона сама може зробити щасливим будь-якого чоловіка. На жаль, король сліпий і глухий до її чеснот, однак шляхи Господні несповідимі, наш государ далеко не молодий І хто знає, може, я й дочекаюся моєї ніжної Аделізи.
Я мовчав, хоч і співчував дОбіньї. І він також зрозумів це, тож одного разу зауважив:
Я повинен просити у вас пробачення за те, що звіряюся в своїх почуттях. Але ваші очі Вони говорять про те, що ви, як ніхто інший, здатні зрозуміти будь-який порух душі.
Схоже, з моїми очима й справді було щось не те. А дОбіньї виявився досить чуйним і кмітливим, щоб здогадатися, в чому справа. У всякому разі, він перестав дошкуляти мені сватанням небожа, а його самого відіслав кудись із дорученням.
Сер Вільям, з якого боку не глянь, був доброю людиною, і мені непогано жилося в його Різингу, однак я мав ще одну невідкладну справу. Серед моєї поклажі дбайливо зберігався згорток переливчастого сірого атласу, котрий я мав намір піднести Гіті Вейк дорогою назад у Гронвуд. Однак я відкладав відїзд зо дня на день, тому що більше за смерть боявся тієї розмови про заміжжя, котра ставала неминучоюякщо я й справді хочу щастя для Гіти.
У день Святих Петра й Павла я відстояв у каплиці Різинга ранню месу, осідлав Набіга, відмовився від супроводу, й помчав уздовж піщаних дюн узбережжя туди, де темніли ліси. Стара стежка вела звідтіля в манори Гіти Вейк.
У цих давніх лісах можна було зустріти дуби, які ще памятали суворе правління датців. Це були справжні велети, овіяні легендами, й часом на гіллі того або іншого розлогого дуба виднілися немудрі приношення місцевих жителівкольорові стрічки, жмутки вовни, обрізки міді. Однак я майже не дивився обіч себе, мимохіть скеровуючи Набіга та вже вкотре обмірковуючи майбутню розмову з Гітою. Я мав намір не тільки надати їй можливість самій вирішити свою долю, але й подбати про Мілдред, тому що не бажав, аби моя дочка, коли виросте, залишилася без посагу.
Несподівано мені довелося рвонути поводи. Набіг звернув на бічну стежку та виявився просто серед череди щетинястих місцевих свиней, яких гнали пастухи. Свині здійняли вереск, а Набіг мало не став дибки, тож мені довелося пововтузитися, щоб стримати його. Коні не зносять свиней, і скільки я не старався, мій норовливий красень припадав на задні ноги та брикався, поки чорні худі тварини з вереском розбігалися. Нарешті я вгамував Набіга, пастухи, відігнали свиней і наблизилися, вклоняючись і вітаючи мене.
Божого вам благовоління, ерле Едгаре! Давненько вас не було видно в наших краях. Але тепер ви, мабуть, усе-таки вирішили навідати свою Фею Туману.
Вони зверталися до мене, як до старого знайомого, в їхніх голосах чулася щиросердна цікавість. В уявленні простолюду все це було природноя мусив відвідувати жінку, від якої мав дитину.
Я їду в Тауер Вейк.
Певна річ. Тільки міледі там немає.
Де ж вона?
Звісно дена ріллі. Нині ледь не всі околишні жителі зібралися коло Білих верхів святкувати Лугнас.
Я подякував пастухам і повернув Набіга. Це ж требая геть-чисто забув про цей старий звичай. Адже якщо в храмах цього дня відзначають день святих апостолів Петра й Павла, то селяни за стародавнім звичаєм справляють свято врожаю, памятаючи ті часи, коли поклонялися поганському богові родючості Лугу.
Тепер я подався туди, де лежали орні угіддя Гіти.
Ще звіддаля почув веселий гомін, а ледь виїхав із лісу, виявився в юрбі ошатних веселих людей. Пласка височина, що слугувала за межу відразу кількох земельних володінь, була заповнена селянами. Грали волинки й ріжки, пахло смаженим мясом і свіжоспеченим хлібом. Звідусіль долинали сміх, спів, веселі вигуки.
Я спішився, й мене відразу оточили.
Ото гарно! Сам ерл Едгар прибув ушанувати Лугнаса!
Та він, мабуть, до пані приїхав!
Це мовила приємна з вигляду молода жінка із золотавими пасмами, що вибилися з-під повязки. Її обличчя здалося мені знайомим, і я звернувся до неї:
Міледі тут?
А де ж їй бути такого дня? Вонагосподиня, її місце там, де кінчається й починається коло робіт на землі. Ходімо, мілорде, я проведу вас.
І вона повела мене крізь юрбу. Причепурені люди жували традиційні коржі, які нашвидку готують із борошна нового врожаю. Мою провідницю, здається звали Ейвотою, підхопила з однієї скатертини такого коржа й простягла мені з лукавою посмішкою. І тут я пригадав, як одного разу зустрів цю гарну селянку в фенах і ми цілувалися під вербами, поки вона, сміючись, не вислизнула від мене. На той час я ще не був графом і не знав про існування Гіти.
Біля підніжжя Білих верхів танцювала молодьто сплітаючись у коло, то розбиваючись на пари. Це було яскраве й жваве видовище, й раптом серед танцюристів я побачив Гіту, що кружляла з маленькою дівчинкою на руках.
Ейвота й далі щось говорила, але я вже нічого не чувперетворився на зір. На Гіті було легке світле вбрання з саксонською вишивкою. Голова її не була покрита, й волосся, заплетене обручем від скроні до скроні, ззаду вільно спадало до пояса сріблястою, сяючою на сонці масою. Я не міг відірвати погляду й від дівчинки, своєї дочки. На її голівці косо сидів вінок із польових квітів, а кучері були іншого, ніж у матерізолотавоговідтінку. Малеча сміялася, й мені здавалось, що серед загального гамору до мене долинає її дзвінкий голосок.
Здається, я дещо пропустив у цьому житті. Зрозуміло, думати про те, що в мене є Мілдред, було приємно, але чоловік тільки тоді відчуває себе батьком, коли дитина росте біля його колін.
Цієї миті музика вмовкла й весела юрба рушила до розкладеного на скатертинах частування. До Гіти наблизився чоловік, у якому я з зачаєними ревнощами впізнав Ральфа. Молодий лицар був без верхнього камзола, в самій просторій камизі, підперезаній вишитим поясом. Але й у цьому простому вбранні він тримався зі справжньою гідністю. На жаль, я мусив визнати, що, стоячи поруч, вони мали вигляд гарної пари.
Стало якось незатишно, але мене вже оточили люди, галасливо вітаючи та простягаючи чаші з кисляком і запашним йоселем. А наступної миті я побачив, що Гіта передає дочку Ральфові та йде в мій бік, і обличчя в неї схвильоване й зблідле. Я згадав, із яким самовладанням вона поводилася на Гронвудському ярмарку, й навіть зачудувався.
І так уже вийшло, що коли Гіта виявилася поруч, навколо нас, немов чарами утворився вільний простірлюди розійшлися хто куди, й ми залишилися самі.
Я не чекала на вас, мілорде Едгар.
Чого ж? Адже ти сама запросила мене.
Не чекала так швидко.
Швидко? Для мене цей час тягся нескінченно довго.
Щось майнуло в її очах, і вона зітхнула. А в мені раптом ожила надія, що я помилявся, коли вирішив, що красуня Гіта охолола до мене. Боже правийякщо жінка нічого не відчуває до чоловіка, то й не буде така знічена в його присутності.