Мамо?!
Ярослава тільки мовчала, з прихованим докором і незрозумілим сумом вдивляючись у ясні та безтурботні очі своєї єдиної доньки. І коли встигла вона, її блакитноока Ганнуся, зрости та перетворитися на цю красуню? Й звідки в неї оця несерйозність, оця геть негарна звичка вабити до себе чоловіків? Саме чоловіків, а не отих безвусих хлопчаків, що ще з дитинства нерівно дихають до неї, її чарівної Ганнусі? Чого тільки не відчувала сама Ярослава, випадково помічаючи, якими очима задивляються на її дитину пирогівські молодики, але ж то були свої, тутешні хлопчаки, яких Ярослава знала ще дітьми, й вони б не посміли образити Ганнусі, але ж агроном Гребенко Він був чужим, зовсім чужим у селі, і Ярослава навіть не могла уявити, чого можна чекати від цього чоловіка, особливо тепер, коли побачила, як обіймав він її Ганнусю біля річки, як притискав до себе струнке тіло її своїми міцними ручищами, а донька навіть і не думала вириватися, тільки дивилася на нього й уже потім засміялася та відбігла. Невже вона закохалася, невже серденька її торкнулося це почуття, але ж почуття до кого? До агронома, що має дружину й дитину! Ярослава з острахом та болем вдивлялася в блакитні очі Ганнусі, немов сподіваючись, що зможе побачити в них щось таке, що підкаже, які почуття переповнюють серце доньки. Але нічого, окрім безтурботності, веселості та незрозумілого задоволення, як жінка не намагалася, та помітити не змогла.
А глибоко в серці, скрутившись клубком та дряпаючи гострими пазурами, сидів острах. Побоювання, що не зможе вона вгледіти Ганнусі й звабить її вродливий агроном, а потім, розчавивши, викине геть, назавжди зламавши молоде життя. Ярослава й сама не знала, звідки в неї зявилися оці негарні думки, але вони вперто лізли в голову, ще з того весняного дня, як помітила, якими очима дивиться на Ганнусю агроном.
То ось чому ти не прийшла додому обідати, Ганно, не втримавшись, з докором сказала вона, і Ганнуся винувато опустила очі, кинувши крадькома погляд назад, на річку, туди, де все ще стовбичив Гребенко. Він тепер був обернутий широкою спиною і замислено вдивлявся в сірі води Сухого Кагамлика.
Дівчина зітхнула й вичавила із себе:
Це зовсім нічого не означає.
Ярослава кинула на неї гострий погляд.
Що нічого не означає? Те, що ти серед Божої днини з чужим чоловіком безсоромно обіймаєшся?
Блакитні очі Ганнусі спалахнули.
Я з ним не обіймалася.
Ганнусю! Я все бачила!
Мамо, нічого ти не бачила й не дивися на мене такими очима, промовила Ганнуся, перекидаючи через плече довгу чорну косу, і виклично поглянула на матір. А ти не подумала, що він, може, кохає мене?
Ярослава зблідла.
Ганно, у нього ж дружина з дитиною.
Ну то й що? Ганнуся зневажливо знизала плечима й знову скосила очі на Гребенка, який уже повільно йшов у протилежний бік. Мамо, ти ж знаєш ту Галину. Та хіба вона йому пара? Чи не чула ти, яка вона сварлива баба, спокою йому не дає. Хіба ж такий чоловік вартий такого життя з тією вороною, на яку й глянути бридко?
Озирнувшись, Ярослава перехрестилась.
Боже збав тебе, доню, від таких думок. Галина дружина йому, хоч, може, й не вінчана, та все одно, ну і дитя ж у них, про нього гріх і думати.
Ганнуся гордовито задерла носа.
А я гріха не боюся! То Івасика можеш гріхом лякати, а я вже виросла й не боюся гріха, як і татко.
Ярослава прикрила очі, сховавши від доньки свій біль. Уже двадцять років на землі її рідній панувало безбожне невірягидота, що торкнулася серця Микити, а тепер підбиралася до доньки, отруюючи її душу своїм подихом.
Ганнусю!
Ганна глянула на неї поглядом, у якому сковзнула непокора, але відповісти не встигла, над полем пролунав хрипкий та гучний крик бригадирші Омелянівни.
Дівчата! Дівчата! На ланку!
Ганнуся аж підскочила, клюнула Ярославу в щоку й, не сказавши більше жодного слова, побігла туди, де виднілися білі хусточки ланкових дівчат.
Після цієї непростої та неприємної розмови на серці лишився неприємний осад, як завжди, коли вона виявляла непокору й між матірю та донькою спалахували сварки. Прополюючи свій рядок буряків, Ганнуся зовсім не дослухалася до жартівливих розмов дівчат. З одного боку, її пекла, мов вогнем, згадка про жагучі та пристрасні слова Гребенка, такі звабливі для юного дівочого серця. А з іншогослова мами та Галина. А що, як полюбить вона цього агронома, невільного та забороненого, переплутавши дівочу гру з життям, і дійсно закохається в Павла? Що ж їй тоді робити? Родину розбивати? Може, і справді не гратися з вогнем, аби не спалити усього свого життя?
Замислившись, вона майже не помітила, як сполола декілька яскраво-зелених бурякових паростків, і вже підрубала наступний, коли її зупинив голос Надійки, що сапала поряд.
Ганно, не спи!
Ганнуся кинула на неї похмурий погляд.
А я й не сплю.
А що ж ти тоді робиш, що в тебе позаду гичок бурякових більше, ніж буряну? посміхнулася Надія Карпенкова, поблискуючи лукавим поглядом темно-карих очей на засмаглому від сонця обличчі, що виглядало геть чорним на тлі білої хустини.
Ганнуся скосила на неї очі.
Уже й задуматися не вільно?
Надія весело засміялась.
Скажіть, будь ласка, які ж ми замислені! І про кого ж це ти думу думаєш? Чи не про ясного пана нашого агронома, який зараз розмовляє, а сюди очі вилупив, мало шию не виламує? лагідним голосочком запитала Надія і знову не втрималасязареготала на всю ланку.
Ганнуся завмерла на якусь мить, кинувши погляд туди, де лунав басовитий голос Омелянівни, й, угледівши там кремезну постать агронома, опустила очі.
Ну й дурниці ти, Надько, верзеш, пробурмотіла вона й замахала сапою, ретельно оминаючи молоде бадилля буряків та виполюючи бурян. Вона сподівалась, що Надія на цьому зупиниться. Але та й не збиралась.
Чула я сьогодні сварку нашого агронома з дружинонькою, мовила Карпенкова, позиркуючи на Ганнусю. Верещала так біля двору, що гусаки діда Харитона не до дому, а до річки дременули.
Ганнуся знизала плечима.
Мені її вереск не в диво.
Та не скажи, такого ти, напевне, ще не чула, загадково мовила Надія, виблискуючи тернистими очима своїми. Голосила вона, що агроном їй зраджує, що вона йому не потрібна, а коли він огризнувся до неї, щоб не молола дурниць, вона закричала, мов несамовита: «А хто всю ніч кликав якусь Ганю?»
Промовивши останні слова, Карпенкова затихла, пильно, насмішкувато позираючи на розпашіле від спеки лице Ганнусі. Вона чекала, що та злякається, засоромиться, але дівчина тільки байдуже зиркнула на неї й запитала похмуро:
І до чого ти все це мені розповідаєш?
А хто ж у нас Ганна
Та по селу дівок з десяток набереться, не рахуючи молодиць, сказала як відрізала Ганнуся, хоч самій зробилося водночас і страшно, і радісно. Он як, то він уже й у сні її бачить та гукає.А ти б, Надько, замість того, щоб чужі та непотрібні сварки вислуховувати, краще б пильнувала свого Василя, а то Довбушиха його вкраде в тебе. Надія кинула на неї злий погляд, потім поглянула туди, де виднілася синя сукня Настини Довбушихи, й, помітивши біля неї юнака, з яким зустрічалася, потемніла на лиці ще більше. Постоявши так якусь хвилю, вона кинула сапу й рішуче попрямувала туди, де заклята подружка крала її щастя.
Ганнуся похмурим поглядом подивилась їй у спину й схилилась знову над своїм рядком. Гребенка вже не було ніде видко, що зараз її навіть втішило. Чого-чого, а от пліток, та ще про себе, та ще таких глузливих, вона зовсім не полюбляла, і слова Надьки вразили її сильніше, ніж здавалось би. Дівчина раптом зрозуміла, що не її шкодуватиме подруга, а оту Галину, з якої всі глузували і якій водночас усі заздрили. Але якщо стане відомо, що агроном покохав її, Ганнусю Кравецьку, то вся нелюбов, що палала зараз до Галини, повернеться до неї, Ганнусі. А чи вартий він того, цей Гребенко?
Ганна вже й не знала, що думати.
Узявся він на мою голову, прошепотіла вона, знову виполюючи молоде бурякове бадилля й прислухаючись до свого серця. Але воно, серце, уперто мовчало, й Ганнуся облишила ці недоречні зараз думки, доки не дополола половину свого ряду. Додому вона потрапила майже о шостій вечора, вправно зістрибнувши біля свого двору з причепа великої машини та уникнувши зі сміхом жадібних рук Митька-водія, який не встиг вискочити із кабіни. Помахавши дівчатам, Ганнуся обернулася, підійшла до воріт й, узявшись за деревяну хвірточку, раптом відчула, як до спини хвилею холодної води діткнулося щось чуже, недобре та зле. Завмерла, і, вчепившись зимною рукою в старе дерево хвірточки, вона повільно обернулася й здригнулась усім тілом, наштовхнувшись поглядом на палаючі неприязним вогнем чорні очі.
Навпроти двору, на вузькій смужці стежки, що вела до городів, зловісною тінню стояла Галина Гребенко.
Вона стояла мовчки, але вся її постать, невисока на зріст та хворобливо худа, вдягнена у стареньку вицвілу ситцеву куцу сукенку, повязана темним фартухом, видавала внутрішню напругу та неприязнь, а очі Зазирнувши в них, Ганнуся відчула, що Галина знає, знає якимось чином, що Павло саме її кликав серед ночі.
Ганнусі раптом зробилося ніяково, і вона опустила очі.
Доброго вечора, Галю, пробурмотіла, відчувши два протилежні та несхожі між собою почуття: переваги над цією убогою жінкою, чия сірість зовсім не личила Гребенку, і провини, що десь глибоко заворушилась у ній, за те, що приваблювала її чоловіка, відкидаючи думки про те, що й у Галини можуть бути почуття до нього, що ця занадто худорлява та галаслива жінка теж його кохає, можливо, навіть до божевілля.
Галина сяйнула у відповідь холодом очей.
Доброго й тобі вечора, Ганнусю, досить непривітно відгукнулася вона, й Ганнуся здригнулася від тону, котрим було названо її імя. Ой, знала, знала ця гостроноса Галька, що в неї, Ганнусю, зачмарено закохався її Павло. Знала й ненавиділа її за те, ой як ненавиділа. Павла мого не бачила? нібито й спокійним голосом запитала Галина, але Ганнусі раптом здалося, що та її ударила, ударила силою своєї ненависті.
Блакитні очі спалахнули у відповідь.
На полі бачила твого Павла, відповіла вона, уже не відчуваючи добрих почуттів до цієї жінки. Яка провина може бути перед злою павучихою, що он зиркає з такою ненавистю.
Гордовито поглянувши на притихлу Галину, Ганнуся обернулася й увійшла в двір з високо піднятою головою. Її босі ноги, запилені та втомлені після довгого дня, майже відразу ж потонули у мякому шовкові трави, яку мама розсіяла по всьому обійсті. Пройшовши біля вибіленої стіни хати з вузькими прорізами вікон та синіми віконницями, вона штовхнула двері й голосно гукнула:
Мамо, я вдома!
У сінях війнуло на неї пахощами свіжозвареного борщу та смаженої на вишкварках картопельки, й запах цей, запах дому та мами, торкнувшись її, нагадав, як вона зголодніла. Та від маминих смаколиків і не в голодної слина тече, а вже зараз Посміхнувшись про себе, Ганнуся витерла ноги й увійшла до великої кімнати, котру батьки називали залою, обвівши поглядом звичні з дитинства вже старі та подекуди поламані меблі, серед яких особливо пишно виглядала кована скриня з її посагом. Біля стіни стояв довгий стіл, застелений блідо-сірою, буденною скатертиною, над ним, обрамлене вишитими рушниками, зображення невідомої квітки. Ганнуся знала ще з дитинства, яким болем для мами був отой куточок біля вікна, що виходило на схід сонця. Колись, ще за життя діда ЯковаГаннуся це памятала, під цими ж вишитими трояндами рушниками красувалися дві ікони, біля яких завжди світив крихітний вогник і мама так часто щось шепотіла, навіть не помічаючи сліз, що котилися по її щоках А для малої Ганнусі дивно було бачити маму, яка розмовляла з кимось невидимим. Вона не чіпала її в такі хвилини, а коли питала, мама коротко відповідала:
Господу я молилася, доню. Колись, як порозумнішаєш, я й тебе навчу.
І допитлива Ганнуся чекала. Але дочекалась тільки того, що татко, повернувшись з міста, зірвав ті дві потемнілі від часу дощечки й закинув їх на горище, зовсім не звертаючи уваги на сльози та крик мами. То був єдиний на памяті Ганнусі випадок, коли батьки посварились, і до цих пір не забула вона біль в очах мами, біль та розгубленість, які були відповіддю на жорстокі, зовсім незвичні для татка слова.
Для мене віднині твого Бога не існує. Був би він, наші діти не лежали б зараз у сирій землі.
Мама промовчала. Другого дня вона віднесла ікони до тітки, але вірити в Бога не перестала, терпляче переживаючи безвіря чоловіка.
Утомилася, Ганнусю? лагідно запитала Ярослава Ганнусю, і та, поглянувши на маму, помітила в очах її неспокій. Вона стояла біля столу, насипаючи у велику миску борщу, а праворуч сиділи татко та Івасик, виблискуючи блакитними хитрими оченятами.
Ганнуся захитала головою.
Якби не так спекотно було, відповіла вона, сідаючи на лавку та цілуючи Івасика. А от зголодніла я вже добряче.
Мама тільки посміхнулась, проте настороженість та занепокоєння в її очах не зникли. Ганнуся вдала, що не помічає тієї її напруги. Смачно попоївши маминого борщу та смаженої картопельки, запивши кухлем свіжого молока, розімліла від ситої вечері Ганнуся сіла на стільчик біля вікна, примружила очі й замислилась. Поряд щось цвірінчав Івасик, батько збирався на другу зміну до райцентру, де він працював на цукровому заводі. Ганнуся дуже полюбляла ось такі тихі родинні вечори, коли в хаті тепло й затишно, мама тихенько розмовляє з татком, а вона просто сидить, примружившись та відпочиваючи після важкого дня на полі.
Проте сьогодні насолоджуватися цими простими хвилинами їй заважали думки про Павла Гребенка. За вікном швидко вечоріло, десь на заході червоним полумям горіло втомлене сонце, і Ганнуся знала, що Гребенко буде чекати на неї біля річки. А вона сама не знала, чи йти їй на те побачення, злодійкувате та заборонене й, можливо, саме тому таке жадане. З маленького віконця їй добре було видко і тин, що межував їхнє подвіря з Гребенковим, і хату, що виходила дверима до їхнього двору. Бачила вона й Галину, яка швидкою тінню мигтіла то від хати до повітки, то від повітки до городу. Дівчина напружено вдивлялася в надвечірні сутінки, навіть самій собі боячись зізнатися, що чекає з нетерпінням, допоки зявиться постать Павла, аби Аби, відкинувши усі сумніви та побоювання, піти за ним туди, де у вечірньому тумані сонливої річки буде чекати він, аби знову обійняти, аби знову шепотіти схвильованим і жагучим голосом ті слова, від яких то завмирає, то божевільно бухкає серце. Слова, що у якийсь незбагненний спосіб здатні наповнити чи то невиразною силою, чи то незвичною слабкістю.
Замислившись, Ганнуся ледь не проґавила, коли на майже темному подвірї зявився Павло. Одягнений у білу сорочку, він щось сказав Галині, що вюном звивалась за ним до самих воріт, відчинив хвіртку й рішуче попрямував у бік центру, протилежний від річки. Ганнуся застигла на своєму стільчику, відчуваючи, як важко та нерівно бється серце в грудях, як швидше побігла кров по жилах, розпашілою хвилею приливаючи до лиця.
Щось набачила цікаве, доню?
Тихий та спокійний голос мами, що пролунав майже над головою, примусив Ганнусю здригнутися і ледь не підскочити на місці. Вона рвучко відхилилася від вікна, підняла на Ярославу блакитні прозорі очі.
Ні, мамо, просто замислилась.
Ярослава недовірливо поглянула на неї, потім важко зітхнула й примостилась поряд на лаву. Узявши в свої теплі, шерехуваті від мозолів долоні прохолодні руки Ганнусі, вона деякий час посиділа мовчки, немов не наважуючись сказати щось головне, те що полишало її спокою, гнітило.
Ганнуся ж сиділа, немов на мішку з гострими голками. Побачена у вікно ставна постать Гребенка, що зникала в темряві в білій своїй сорочці, вабила її, позбавляючи спокою, і серце стискало передчуття чогось невідомого та хвилюючого, того, що чекало на неї за порогом хати, там, у туманній темряві біля сірої стрічки ріки.
Нарешті Ярослава заговорила.
Тебе щось непокоїть, люба? тихо і якось несміливо запитала вона, погладжуючи руку доньки.
Ганнуся знизала плечима.
Та ні.
Доню, невже ти гадаєш, що я геть на старість осліпла й не бачу, що ти з недавніх пір сама не своя зробилася. Я ж добре тебе знаю.
Ганнуся скоса глянула на маму.
То вам здалося, мамо.
Ярослава зітхнула.
Та ні, доню, нічого мені, на жаль, не здалося. Скажи мені чесно, донечко, хіба ж міг привидітися мені твій потяг до агронома Гребенка, ваші обійми біля річки? Ні,вона захитала головою, помітивши, що Ганнуся намагається заперечити, ні, люба, не кажи нічого. Не думай, що я тебе не розумію, це не так. Усе я добре розумію, я ж не каменюка, а жива людина. І я не засуджую тебе, доню, ані на хвилинку не засуджую. Павло Микитович надто гарний із себе, аби могло встояти перед ним слабке жіноче серце. Але ж Ярослава замовкла, пильно та сумно вдивляючись у замислене, напружене лице Ганнусі, яка намагалася сидіти спокійно, щосили гамуючи бажання негайно ж підхопитися й побігти туди, де в темряві ховаються сірі води річки. Але ж, Ганнусю, він не для тебе, у нього вже є жінка, дитина, й Галина кохає його, ти ж бачиш, як вона його кохає, він же для неї є всім у цьому світі.