АааааСтефанія Марянівна.
Давня знайома. Стоїть по списку другою, бо спереду кілька літер «а», щоб завжди була під рукою.
Навіть не знаю, чи маю право назвати її подругою, бо попри вкрай теплі стосунки (ми навіть відпочивати їздили разом) в нас доволі велика різниця у віцімайже двадцять років. Так, звичайно коли це різниця між чоловіком і жінкою, то це вважається нормою (особливо коли жінка молодша від чоловіка, а не навпаки), але між жінками
Гудки. Чекаю досить довго навіть для того аби добігти з кухні до передпокою, аби в повному безладі жіночої торби нарешті знайти свій телефон, аби докурити цигарку, попрощатися з другом, купити сир-масло
Все одно мовчить.
Мабуть на діловій зустрічі.
Зі Стефанією Марянівною у нас дуже довірливі стосунки. Це все тому, що наше знайомство починалось з ділових стосунків. Перша справа нам вдалася легко і безболісно, друга також. Ми заробили трохи грошей і стали потрібною одна одній. Дуже швидко сформувався чіткий розподіл праці. Я знаходила замовників, готувала матеріал, а моя знайома все швидко і грамотно вирішувала. Безумовно за таку оперативну і професійну роботу нам віддячувались відповідними сумами. Приємно було не рахувати грошей, аби купити собі ту чи іншу річ. І все це відбувалося без особливих надривів та головних болів. Співпрацювати з цією жінкою була одна насолода.
Поїхали до Риму. Є гарна подорож на два тижні,іноді між замовленнями пропонувала мені Стефанія Марянівна.
Чому б і ні? А встигнемо віддати документи замовникам? перепитувалась я радше з ввічливості, аніж з цікавості. Наперед знала відповідь.
Встигнемо, спокійно, з делікатними, ледве вловимими нотками самовпевненості.А ні, то хай зачекають. Ти ж знаєш, у них жодного іншого виходу.
А якщо відмовляться від співпраці? лоскотала я собі нерви.
То й що? У нас повно роботи. А ті мудрагелики за кілька місяців повернуться, але це буде коштувати їм значно дорожче. Ти зрозуміла? жінка дивилась мені просто в очі, наче хотіла впевнитись, що я не піддамся на вмовляння, а таки зроблю як вона каже.
Так, звичайно, запевняла я свою знайому, ствердно киваючи головою. Аякже. Що тут не зрозумілого?
Слова жінки медом єлейним лягали мені на душу, бо від тієї впевненості з якою вела справи моя подруга віяло спокоєм, затишним майбутнім, переконливим вибором і банальним бажанням жити.
За короткий час, як тільки-но вдруге вийшла заміж, я поступово один за одним відмовилася від нових замовників. Поодинокі прогалини залишались зі старих справ і для нас обох зі Стефанією Марянівною було очевидним, що як тільки-но закриємо останнє питання, то більше нічого так міцно нас не звязуватиме.
Ось і воно.
Картини, а тим паче аматорські, Стефанію Марянівну не цікавили. Та й зрештою вона цього не приховувала. Більше десяти років спільних успішних проектів цього не позволяли. Відвертість і повагаце те, що нам залишилось в спадок від плідної співпраці.
Ото й усе.
Гірко.
Андрій-евакуатор.
Познайомилась з цим чоловіком за дивних обставин. Або й не дивних. Колишній хлопець обіцявся полагодити батьківську автівку, аби я могла собі їздити у справах, або дорожче продати. На той час мені давали за неї 900 доларів. Та колишній хлопець переконував, що якщо її як слід відрехтувати, то можна продати значно дорожче. І він особисто тим ремонтом може зайнятись. Звичайно не особисто, ремонтуватиме хороший майстер але під його пильним керівництвом. Казав, що то буде подарунок за найкращі хвилини життя, проведених поруч зі мною. Еге ж. Я в це безперечно не повірила (в те, що він залагодить той ремонт безкоштовно) і дала йому чотириста зеленихсуму, якої б мало старчити на поточний ремонт. Радше для годиться, аніж з переконань, хвилю поламавшись, гроші взяв і пропав аж на рік.
Коли ж батьки напосіли на мене і я приїхала забирати свою автівку, то виявилось, що вона не тільки не відлагоджена, а розібрана на дрібні кавалки. Тож і й довелось викликати евакуатора. Не залишати ж все колишньому?
По дорозі я так гірко плакала, не так за грошима і автом, як за тим, що той чоловік в черговий раз з мене насміявся і виставив до вітру. Водій виявився молодим хлопцем і аби хоч якось мене втішити запропонував купити розібрану машину.
Дам вам, пані, чотириста доларів.
Але ж самі тільки документи на автівку коштують більше, від несподіванки перестала плакати. Йому таки вдалося мене заспокоїти. Вірніше ввести в ступор. Але ж плакати все ж перестала.
Добре. Тоді шістсот. Це моя остання ціна. Знаєте скільки коло неї роботи? намагався розжалобити мене молодий водій.
Хай. Я не уявляла як маю пояснити батькам вигляд машини. Ще більше не уявляла що маю робити з такою кількістю металу на їхньому ж подвірї.
Йому точно ані я, ані мої картини не потрібні.
Номер телефон не витираю, бо раптом згодиться чиюсь машину відтранспортувати, чи перегнати в інше місце. Львів то таке місто де всюди добре мати знайомих. І серед евакуаторщиків також.
Минаю.
Аскольд-гінеколог.
Цього кликати не буду. Досить того, що й так знає мене зі середини як ніхто інший. Хоч буває, що саме медики цікавляться мистецтвом на досить професійному рівні. Мені подруга розповідала. В неї батько скульптор, вона знає. Відкладу на потім
І отак перегортую одне за другим імя в телефонній книзі і мало не плачу. З тих подруг, з якими достатньо коротала вільні хвилини нікого не залишилось. А рештуто так як з евакуаторщикомне витирають мого прізвища, як і я їхнього, бо раптом згодиться.
З того часу, як покинула співпрацю зі Стефанію Марянівною, все рідше до мене хтось телефонує у справі. Все частіше помиляються номером. Навіть кавалери, які колись телефонували навіть серед ночі наче забули про моє існування. Єдиний хто з цього тішивсямій чоловік.
Відклала телефон на журнальний столик. Я забрала його зі старої квартири і власноруч розмалювала моїми улюбленими квітками-рожечками. На ньому акуратно поскладані білі тюбики з олійними фарбами, розчинники, скляний фужер з десятком пензликів. Стільниковий апарат виглядає чужорідним тілом в цьому антуражі. Я б його давно викинула, але боюся.
Боюся, що одразу стану поза контекстом цього світу. Що про мене геть усі забудуть, викреслять з життя, з телефону. Що ж це виходить? Поки була самотньою, поки тільки мріяла, ілюзувала про ідеального чоловіка, то все було добре. Були подруги, друзі, була робота, гроші. Не було лише особистого щастя.
Нестримно захотілося кави. В своїй майстерні, яку облаштувала з однокімнатної квартирки, маю малесеньку кухоньку, мініатюрну лазничку, де душ висить над унітазом під самісінькою стелею, а замість коридорчикавелика геть стара тридверна шафа, через середні стулки якої й можна потрапити до єдиної кімнати. Стіни, меблівсе помалювала білим кольором. Щоб не було так скучно і стерильно як у лікарніде-не-де розмістила диво-квіти та диво-птахи в народному стилі. А чому ні? Колись жінки що, були дурнішими? Ні. Думаю, вони добре знали, що робили, вбезпечуючи себе, свій дім і усю родину прадавніми оберегами. Тим паче, що для того аби намалювати ті квітки спеціальної освіти не вимагалось.
В прозорих слоїках з корковими затичками моя улюблена кава, гіркувата на смак. Ті бутлі мама таргала зі самого Парижу. Треба ж досі мати такі сентименти до баняків Дві ложечки з чубком темно-коричневого, майже чорного порошку заливаю окропом. Неймовірно збудливий аромат негайно покращує мій настрій. На дні шухляди почата плитка чорного шоколаду.
Так, були тоді одинокі вечори, були холодні ночі в порожньому німому ліжку, коли навіть місяць за вікном повертався до мене спиною, але не було так якось щемливо незатишно. Я заплуталась. Бо насправді саме тоді й була самотньою, але не почувалась так одиноко. Десь на самому денці втомленої душі жевріла надія Тепер же, коли все розставлено по місцях, тієї надії більше нема. Зникла. Розтанула, мов цигарковий дим.
Кладу в рот кавальчик чорної чоколяди, слухаю як вона тане, розкриваючи один за одним всі до одної нотки чудового смаку, який доповнюю малесеньким ковтком контрастно кислої гарячої кави
Смачно.
Моделюю свої зустрічі з колишніми колежанками. Цього ж мені ніхто не може заборонити?
Ірка.
Товчеться на двох роботах. Троє хлопців ходять до школи, чоловік зі своїм минулим і безліччю скелетів в шафі. Ірка вихудла на ніц, самі очі світяться як дві зірки, що от-от блимнуть востаннє і згаснуть. Вони винаймають на краю міста куце житло, яке трішечки більше від моєї майстерні.
Ірко, але ж ти вихудла! В тебе ж такі гарні цицьки були колись, не втримуюсь кожен раз як її бачу.
А ти б не схудла! Добре, що взагалі на ногах тримаюсь. Через день мушу баняк борщу зварити, вареників дві стільниці. Але то все хлопи Їх тістом не задуриш. Мяса їм давай. А за що я їм того мясива накуплю, як тільки-но старшим куртки зимові покупляла. Добре хоч чоботи на секонді знайшлавсе ж дешевше, а середній, який за старшими все доношує постійно плаче, щоб і йому хоч раз щось нового купили.
Еге ж, мимрю я щось незрозуміле, бо все нібито так, але
А ти як? Далі сама? Не журися, може то й на краще, зате ти добре виглядаєш, вспокоювала вона мене після доброго келішка вина.
Чи я знаю? Вже й сама заплуталась в тому краще-некраще В тебе хоч який-неякий, але чоловік все-таки є, а в мене навіть нема кому жарівки вкрутити, до кінця все-таки не вірила її проблемам.
Жарівку електрик може вкрутити, ти що, не в місті живеш? Жек тобі нащо?
Сама не знаю. Та то я про жарівку так, до слова. Але іноді хочеться
Інтиму? підказує.
Може й інтиму. Але скоріше хочеться притулитись
Ти думаєш я можу притулитись? Як тільки притулюсьвагітна. То я тепер навмисно подовше на кухні засиджуюсьчекаю поки засне. Бо пеленки знову на мої плечі ляжуть.
Твоя правданехотячи погоджуюсь я, але все одно тихцем мрію про свого ідеального чоловіка.
Так було колись.
Що б їй могла сказати при зустрічі сьогодні?
Що все маю і що чоловік й жарівку вкрутить й притулить коли тільки-но схочу. Про що тоді розмовляти? Як у мене все гладко та гарно? Що пішла з ненависної роботи, де шеф доводив до сліз мало не щодня своїми причіпками, а я терпіла, бо боялася бути звільненою і опинитися на вулиці. Хто ж платитиме за комунальні? Хто подбає за мою дитину? Що займаюся тепер тим, про що мріяла в дитинствімалюю. Що хочу запросити її на свою першу персональну виставку?
Ірусько, приходь до мене на відкриття виставки.
Коли? Якщо вихідними, то вже кажуне можу. Нема з ким дітей лишити. Якщо в будний день, то мушу точно знати коли саме. Може нічне чергування випасти. Могла б і помінятись, але може ще колись треба буде бульбу копати, то вже ніхто не схоче.
Після такого монологу розумію, що шанси в мене дуже малі аби потрапити між вихідними, копанням бульби і нічними чергуваннями.
У вівторок. Наступного тижня, майже приречено.
Вівторок так, так наступного тижня, це яке число. А, ні, все одно не можу. Середульшого веду на тренуванняв них скоро змагання, то кожен день тепер треба водити на спорт. Так що вибачай. Але я все-одно за тебе рада. Тішуся, що згадала про мене. Телефонуй коли що.
Ага. Гаразд. Я також тебе рада чути. Бувай.
Оце й усе.
До Ірки не телефоную.
Вероніка.
З тією те саме. Тобто не зовсім те саме, а так, загалом. У Вероніки наче також все є: хороший чоловік, добра робота, квартира, достаток, а от дітей у них нема. Не знаю в чому причинасама не каже а спитати не випадає. Бо навіщо питати як я й так не знаю як допомогти.
Про всяк випадок телефоную. А раптом. Дітей нема, то може хоч часу більше.
Привіт! Приходь на відкриття виставки.
О рада чути! Ти що малювати почала? А так, так, памятаю, ти в школі завжди стінгазету готувала. Молодець! Але ти вже вибачайна роботі завалраніше десятої до дому не потрапляю. Але дякую, що подзвонила. Тримайся.
Не більше. У Вероніки також нема часу, а може й бажання.
Боюся якщо так далі піде, то відкриватиму виставку сама. В кращому випадку з фуршетниками.
Хоч знаю, що зі всіма рештами записаних в телефон іменами приблизно така ж ситуація, все ж вирішую пройти цей шлях відторгнення до кінця. Ця тортура триває всього кілька хвилин за які встигаю переконатися, що розділити свою радість таки не маю з ким. Поза кількома членами родини, звичайно. Але хіба про них йдеться, коли тобі сорок років на носі.
Сиджу, втупившись в витієвату ліпнину над вікном сусіднього будинку. Погляд ковзає з гілки на квітку, а звідти на листок і за якийсь час ловлю себе на думці, наскільки майстерно виготовлено оздоблення старими майстрами. В черговий раз виникає думка: невже нинішні так не можуть чи може не хочуть. Чи тая ліпнина також нікому не потрібна як і моя персональна виставка, бо на неї ніхто не має часу.
Дивно, але людей на відкритті досить багато. Майже нікого не знаю, але всі усміхаються, вітають. Чемно дякую, всміхаюсь у відповідь. Нарешті, коли зі всіма привіталась, хочу добратись до вина. Марна трата сили. Ні вина, ні цукерків вже нема. Розчаровано дивлюсь на порожній стіл і встигаю зауважити як високий чоловік в обвислій маринарці з відтопиреними кишенями засовує туди жменю цукерок.
В якусь мить ловлю себе на тім, що хочеться підійти до цього чужого чоловіка, хочеться йому сказати про те, що не встигла покуштувати ні вина, ні шматочка чоколяди на своїй власній імпрезі. Та спостерігати з яким поспіхом талує в кишені солодощі незнайомець, цікаво. Розумію, що в нього також не знайдеться часу аби вислухати мої жалі.
Привіт. Вітаю. Гарна виставка. Гарно в тебе виходить. Я би багато віддала, аби мати своє, оригінальне бачення світу.