При першій-ліпшій нагоді, трохи розгрібши завали на роботі, Юра попрямував до курилки. Це був справжній неофіційний департамент місцевих новин. Трохи нервово він дістав та підпалив свій «Мальборо». З кожною затяжкою ставало трохи легше, спокійніше. Раніше хлопець не палив зовсім. Однак через півроку роботи на повну ставку все змінилося. Палити тут було своєрідною нормою престижу і, як не дивно, підкресленням твого статусу. В їхній компанії переважна більшість чоловіків, та й багато жінок, палили. Це стало й засобом трохи відволіктися від не надто цікавої офісної роботи, а ще нехитрим способом поспілкуватися та дізнатися останні плітки.
Так було й заразу курилці вже зібралося кілька гуртів. Переходячи від однієї компанії до іншої, Юрій з головою поринув у їхній внутрішньоофісний таємничий світ, захований від стороннього ока та непосвячених імлою цигаркового диму.
Викинувши зрештою третього недопалка й позбувшись залишків хвилювання, Юрій повернувся до кабінету. Отож чутки підтвердилися ще раз.
«Щось я став більше палити, в середньому вісім цигарок на день Якби ж знати, що то за один, цей наш майбутній директор, і чого від нього можна чекати»розмірковував Юрій. «А чого, власне, я так хвилююсь?», здивовано запитав він сам себе.
І старший аналітик заглибився в цифри. До його обов'язків переважно входило заповнення всіляких форм та перевірка правильності обліку видатків, зроблених компанією на випуск продукції. Звісно, цікавого в роботі малувато, але за ті гроші, що йому платили, можна було й позаповнювати. Ще трохи попрацювавши, хлопець спустився на перший поверхнабрати з автомата гарячої кави.
Пластиковий стаканчик кави, як і в будь-якій іншій компанії, також став неодмінним атрибутом «енергійного, працьовитого та страшенно зайнятого ділового службовця». На автоматах із кавою компанія не економилаїх у вестибюлі стояло аж три. Після кількох ковтків терпкого гарячого напою Юрій повернувся до кімнати й знову взявся за папери. Тепер ще годинкаа там уже й обідня перерва недалеко
* * *
«Установлювати рекорди, бити їх та встановлювати новіхіба це не прекрасно?»запитувала себе Аліса.
Вона щойно прийняла душ і тепер перевдягалася. Перед цим у басейні дівчина поліпшила своє особисте досягнення на 400-метрівці вільним стилем і була дуже задоволена собою. У вестибюлі на неї вже чекала подруга.
Слухай, Марічко, де це ти останнім часом пропадаєш? Що, черговий кавалер зявився? запитала Аліса, хитро мружачись.
Та ні, не вгадала, дівчина захихотіла.
То, може, відкриєш таємницю кращій подрузі?
Марічка вдавано важко зітхнула:
Ну, тобі, Алісонько, відкрию. Все одно ж не відчепишся Я почала ходити на йогу.
На йогу? Ну, ти даєш! щиро здивувалася Аліса. То, може, і вегетаріанкою стала?
Не дочекаєтесь! засміялася подруга. Навіщо вегетаріанкою? Просто вирішила тілом зайнятисяі ніякої філософії.
А хіба так можна?
Повір мені! Хочеш підкину тебе сьогодні додому?
Добре, погодилася Аліса, згадавши, що її подруга за кермомто ще одна окрема історія, я сьогодні без авто, маршрутками добиралася
Дівчата підійшли до маленького сріблястого «Субару». Марічка вимкнула сигналізацію, і вони сіли в салон. Якийсь час їхали мовчки, потім Аліса витягла із сумочки шоколадний батончик:
Будеш?
А що там іще є?
Значить, такцілий коктейль для псування фігури: шоколад, карамель, горішки, до того ж обсмажені
Тоді точно буду, засміялася Марічка, не кину ж я кращу подругу в біді, сам на сам із таким підступним ворогом стрункої фігури! Діли його, Алісо, дві фігури менше постраждають, ніж однаце напевно!
Марічка спритно лавірувала серед машин, встигаючи жувати батончик і спілкуватися з подругою.
О, анекдот про йога згадала, почала вона. Значить, Гімалаї. Лізе альпініст по скелі, високій-високій, де й зачепитися немає за що, руки вже тремтять, важко. Тут бачить, біля вершини йог виситьоднією рукою за виступ причепився, а в іншій тримає книжку й читає собі. Альпініст ближче піднявся та й питає: «А правду кажуть, що ви, йоги, дуже сильні?». Йог перегортає чергову сторінку рукою, якою щойно тримався за скелю, і, навіть не дивлячись на альпініста, відказує: «Та ні, неправда».
Подруги пирснули зі сміху.
Придурок, куди преш?! Що, сліпий, не бачиш, що друга смуга?! закричала у віконце Марічка вслід червоному «Опелю», який, порушуючи правила, ледь не врізався в них.
Аліса любила свою подругу за цю її імпульсивність та відвертість, за те, що, іноді, особливо за кермом, не соромилася «крутих» виразів на адресу горе-водіїв, яким спало на думку порушувати правила в її присутності.
От козел, і де права купував, скажи?
Твоя правда, Марічко! Була б не юристом, а даішникомусіх би таких заарештувала й водійські права позабирала б!
Я готова в суді свідчити! запевнила подруга.
Знаю, знаю, от тільки ж чи готовий суд до твоїх, ну, мяко кажучи, не зовсім формальних свідчень? Це ще питання!
* * *
Олексій Івановичтак нещодавно почав називати сам себе Олексій. І привід тут був більш ніж вагомийадже тепер він президент цілої компанії! Молодик, розмірковуючи, непоспішо походжав по своєму новому кабінету. Потім сів за робочий стіл, ключиком відімкнув праву верхню шухляду. Там у спеціальному ящичку мирно спочивала новенька «беретта». Задзвонив робочий телефон. Відірвавшись від споглядання зброї, директор зачинив шухляду, взяв слухавку.
Олексію Івановичу, до вас головний менеджерОрест Андрійович Войтенко
Добре, Вірочко, нехай зайде.
Двері до кабінету відчинилися, і до кімнати ввійшов чоловік років сорока, із сивиною у волоссі. Як для своєї посади він виглядав просто зразково: смугастий діловий костюм, біла сорочка з краваткою, навіть невеликі круглі окуляри зайвий раз підкреслювали образ ділової людини. Чоловіки по-дружньому потисли один одному руки.
Сідайте, запропонував Олексій.
Дякую, менеджер сів у крісло навпроти і, витримавши невелику паузу, почав:
Олексію Івановичу, наскільки мені відомо, з учорашнього дня ви офіційно стали президентом компанії, а, отже, і її новим керівником. З чим дозвольте вас і привітати! він посміхнувся. Останні кілька років я вів справи компанії вашого батька. Не знаю, наскільки ви особисто знайомі зі станом справ на сьогодні, тож вважаю своїм прямим обовязком уже зараз поінформувати вас, що до чого, хоча б у загальних рисах.
Добре, Оресте, це цілком доречно, тим паче післязавтра, у пятницю я збиратиму нараду директорів департаментів. Продовжуйте.
Так ось Орест зняв окуляри і поклав їх до кишені піджака, потім почав гортати папери, які приніс із собою. Це звіти за всі пять років існування компанії «Грізлі», він простяг стосик аркушів Олексію. На ринку ми вже, як я сказав, трохи більше пяти років, товарообігблизько двох мільйонів гривень щомісяця, прирістмайже три-чотири відсотки за рахунок освоєння нових регіонів збуту та збільшення обсягів продажу найменувань. Як ви знаєте, основна продукціяце свіжозаморожені продукти харчування або напівфабрикати, включаючи пельмені, вареники й таке інше. Виробляємо все це на власному ж заводі. По регіонах поставки здійснюємо в містах Київ (та область), Харків, Полтава, Черкаси, Луганськ, Донецьк. Усього, на даний момент, у компанії працює близько 400 штатних працівників
Олексій Іванович розглядав діаграми із приростами.
Дякую, Оресте, я в курсі щодо всього цього, хоч останні кілька місяців і був у Італії. Краще покажіть мені наш бізнес-план.
Ось, будь ласка, Орест простягнув директору ще один стосик паперів. Якщо коротко, то із запланованого на цей рікпотрібно на пятдесят відсотків замінити виробниче устаткування, що дозволить збільшити обсяги та якість продукції, побудувати та обладнати ще один цех, розширити асортимент продукції. Тому з усіма видатками цього року загальне збільшення прибутків очікуємо близько двох відсотків.
Олексій проглядав бізнес-план і насуплювався все більше й більше.
Добре, я все це ретельно передивлюсь. А скажіть, Оресте, що це за видатки до благодійного фонду? Десять відсотків від прибутків?
Це була ініціатива вашого батькавіддавати частину отриманих коштів у фонд допомоги дітям-сиротам
Аж десяту частину? Ну й ну Гаразд, я перегляну це уважно й сам запитаю батька. Щось іще?
Та, власне, ні. Ніби все сказав та показав, Орест знову дістав із кишені піджака окуляри та надів їх.
Добре, тоді всього найкращого! директор підвівся і провів головного менеджера до дверей.
Після цього він у задумі підійшов до вікна і з камяним виразом обличчя став дивитися на вулицю. З вікна третього поверху йому було гарно видно всі прилеглі до адміністративного будинку частини компанії: корпус заводу-фабрики, де виготовляли продукцію, автопарк, складські приміщення, відмежовані від зовнішнього світу високим бетонним парканом з металевими воротами. Він почував себе справжнім феодалом у власному замку. Феодалом, який от-от почне завойовувати. Настає час будувати імперію.
Корінець третій
* * *
Редакція будь-якої газети в день виходу чергового номера нагадує справжній вулик із бджолами, яких необачно потурбували. І ось ці трударі-бджілки снують коридорами свого вулика-редакції, гудуть, кудись телефонують чи то відповідають на телефонні дзвінки. А найактивніші, час від часу, не витримують і від усієї своєї бджолино-журналістської душі намагаються почастувати порушника їхнього спокою «медом». Тут уже хто під руку попадетьсяі своїм, і чужим дістається. Щоб, як то кажуть, життя медом не здавалося
Сьогодні такий-от вулик Андрію нагадувала їхня редакція. Основні маршрути пересування колег кабінетами не були хаотичними. Як правило, все крутилося в такій послідовності: відповідальний секретарверстальниккоректорверстальниккоректор із незначними варіаціями. Все залежало від того, наскільки матеріал, який подавався заступнику редактора Івану Павловичу, був «пропрацьованим» та й від його настрою теж. Бориса Едуардовича, шефа, в основному, ніхто не турбував, окрім самого заступника, звісно.
Сьогодні свої матеріали до друку Андрій уже подав, пройшовши всі кола, тож міг насолоджуватися в кабінеті відносним спокоєм. Він зручно розвалився на стільці-кріслі з коліщатами й читав книжечку, раз по раз позираючи у вікно, де в блакитному небі пливли пухнасті хмаринки.
Хиткий затишок порушив Олег. Він, увесь розчервонілий, влетів до кімнати й, усівшися просто на свій стіл, переможно констатував:
Ху-ух, таки взяли до друку мою статтю про сенсаційне вбивство! Слухай, а тобі не здавалося часом, що наш зам, Іван Павлович, має такі, е-е, трохи садистські нахили?
Здавалося, здавалося, погодився Андрій, особливо, коли після безсонної ночі приносиш йому статтю, підготовлену з урахуванням його вчорашніх поправок та побажань, а він, почитавши, знову починає все виправляти
І ми знову повертаємося, фактично, до продовжив Олег.
Попереднього варіанту!
Точно!
Журналісти засміялися. Тим часом двері відчинилися й до кабінету наполовину просунулася Галина, відвертістю свого декольте одразу встановлюючи тишу в кімнаті.
Так-так-так, Андрій випростався у кріслі.
Г-гк-хи, трохи прочистив горло Олег, розвертаючись усім корпусом до дівчини.
Галина просунулася ще трошки.
А ви чого тут розвеселилися, га? В той час, як люди на «конвейєрі», вони тут сидять, ляси точать! Новину знаєте? До нас на стажування журналіст приїжджає!
Прямо-таки новина! Та в нас, у редакції, цих «зелених» стажерів тільки за мій час роботи стільки перебувало! махнув рукою Андрій. Скажи, Олеже?
Угу, підтримав той, блукаючи поглядом десь у районі декольте їхньої співрозмовниці. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень.
«Мабуть потрапила до гарему якогось султана, подумав Андрій, або підробка»
Пояснюю для тих, хто в танку. По-перше, стажер зовсім не із «зелених», це колишній колега Бориса Едуардовича, а по-друге, Галина зробила паузу («Швидше таки підробка»зітхнув Андрій, ще раз глянувши на перстень), вітаю, він буде працювати у вашій кімнаті, за он тим столом, на якому ти, Олежику, сидиш!
Я? Та це ж мій стіл, якого дідька!..
Не твій, а редакції,заспокоїла колегу Галина, та не хвилюйся ти так! Коли шеф сказав, значить, він щось там придумав із тобою
О, знаючи шефа, щось придумавпросто в точку, закивав Андрій. Наприклад, можна Олега на кілька місяців відправити на розкопки скіфських курганів шукати сліди насильницької смерті на рештках скелетів степовиків, він покотився від сміху на своєму кріслі.
У-у, смішно їм! І чому як раптом що, тоОлег? Ану чекай, я до шефа піду!
І він, наздоганяючи вже зниклу за дверима Галину, вибіг у коридор.
* * *
Красуня фортуна усміхнулася Юрію саме тоді, коли він найменше цього очікував. Він отримав підвищення й став начальником цілого відділу аналітики. Або, як це модно зараз казати, департаменту аналітики. Річ у тім, що, почувши про зміну керівництва, їхній 52-річний начальник звільнився. Ходили неофіційні чутки, що йому зробили вигіднішу пропозицію конкуренти. Із усіх заступників головний менеджер компанії вибрав саме йогоЮрія Петровича Бондаренка!
Новоспечений начальник довго ще не міг прийти до тями. Йому важко було повірити в такий стрімкий карєрний злет. Адже, навіть за найоптимістичнішими прогнозами хлопця, щоб зі старшого аналітика стати начальником департаменту, йому знадобилося б мінімум років три-чотири! А зважаючи на міцність здоровя та нервів їхнього колишнього шефа, і того більше. А тут бахі ти вже начальник!
Оформивши дрібні документи з обіймання нової посади, Юрій «пропав» у курилці. Тут його вітали всі знайомі й навіть не дуже колеги. Так, тепер він сам міні-босс. Хто знає, краще ж із начальством бути в дружніх стосунках.
Юрій же був на сьомому небі від щастя. За робочий день він викурив рекордні дві пачки цигарок, давши собі залізне слово: вже завтра кинути палити. Він випив неосяжну кількість кави, яка сьогодні навіть видавалася по-своєму смачною.
Переїзд до нового кабінету запланували на наступний день. Тож під кінець робочого дня новоспечений начальник змушений був повернутися до свого вже колишнього кабінету, щоб спакувати речі. Завтра їх мали перенести на нове місце. Голова в Юри легенько паморочилася чи то від успіху, чи то від цигарок із кавою. Та за якусь годину він таки впорався з цим своїм нескладним завданням.
Потім, як і водиться в подібних випадках, зібрав невелике коло своїх колег-друзів по компанії, всього осіб десять, і весь гурт поїхав святкувати подію в один із шикарних ресторанів центру столиці.
Вони ще довго сиділи там, смакуючи шампанське та дорогі наїдки. Для Юрія-начальника вітання й тости за його здоровя за цей вечір перетворилися на якийсь один суцільний потік. Зрештою, залишивши офіціанту шалені чайові, колеги допомогли напівпритомному Юрію сісти в таксі, та й самі розїхалися по домівках.
* * *
У парку було тихо й затишно. Зрідка щебетали пташки, десь у листі чувся шелест вітру. Аліса полюбляла це місце. Зараз вона, мов кішка, повільно скрадалася з фотокамерою, уважно стежачи за обєктом свого полювання. Це була сойка, яка також з цікавістю спостерігала з гілки дерева за незвичайним мисливцем. Утім, достатньо близько до себе не підпускала, перелітаючи з гілки на гілку, з одного дерева на інше.
Стосовно полювання, то воно було несправжнім. Хоча сама фотомисливиця ще в старших класах отримала КМСа зі стрільби з малокаліберної гвинтівки. Тож що таке стрільба, вона знала не тільки із книжок чи бойовиків
Аліса переслідувала обережно, щоб зовсім не сполохати свою «фотомодель», але в той же час і наполегливо, як справжній мисливець-професіонал. І доля таки їй усміхнулася. Птаха зрештою завмерла на гілочці клена, прийнявши положення «у профіль»ніби чекаючи на знімок. Такий момент не можна було згаяти. Аліса повільно наблизилась ще на півкроку й навела фотокамеру на сойку.
Пташка, як і личить справжній моделі, почала крутити голівкою вправо-вліво, постаючи то в одному, то в іншому ракурсі. При цьому вона з цікавістю блимала на Алісу то своїм правим, то лівим оком. Нарешті дівчина вловила мить, коли можна було робити знімок, і без вагань плавно натиснула кнопку.