Володимир НагорнякЧумацький шлях
Вступ
Вранішній «Ікарус» йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки впередщойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.
«Хоч рейс відкрили!»зрадів раптовій думці Василь Катеринчуксивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса»продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!»заспокоївся. «Заночував би» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни памяті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.
Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!»скомандувала думка. «Теж мені,розізлився на неї,що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка»
Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичоквпорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескортхлопцістатечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньоюгітара, рушили. «Шкільний випуск!»по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.
Залітай, голото! зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:
Що з нас?
А як що? А куди?
Вільховець.
Пісню. Доспіваєте до Вільхівцянічого не візьму!
Скільки завгодно! защебетала зграя. Гітару!
А на Василя нахлинуло Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекомуне забувається! 10-Б. І однокласників, і однокласниць Таких, точнісінько таких
Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. «А не проїхав?!»блиснула думка. «О, де ж це ми?!»стривожився. «Та Вільховець же!!!»і защеміла так рідно-рідно.
«А хто це дибає назустріч? Дід Сташко? Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає»
Добрий день, діду Сташко!
Ага, а чий це ти, га? Постій-постій, не Прокопа онук? Точно В магазин осе іду.
Молодшого не знайшлося?
Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вухані-і-чого не чую!
Діду, про чумаків розкажете?! уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.
Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обовязково
Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:
Про чумаків!!!
Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечкамашини. Теперечка
Про чумаків! Розкажіть!
Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А память у мене(та хто цього не знає?!) наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є Тебе як прозивають?
Василь! прокричав, але не зразуне чекав запитання до себе.
То ти, Василю, приходи до мене ввечері Зможеш? І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обовязково То ти прийдеш?
Прийду! схилився до вуха. Стрепенувся дід:
Туман пройшовпочинаю чути Біля огнища, чумацького огнища, посидимо Приходи! попрощалися.
Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:
буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обовязково
Віща птиця
(Вечір перший; розповідь діда Сташка)
Давно було се, гей, роки!
Стояли ми біля ріки
Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: «Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу Ага Ні!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постає перед Василем не знаний-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак.
Як зараз бачу:
тагани
А скільки снилися вони?!
Біліє місяць
О! Огонь,
Немов живий,
тече з долонь
Кипить,
кипить у таганах
Чумацька каша
На волах
Лосниться шкіра аж
од місяця
І стає собою, сьогоднішнім: ворушить вогнище, тягнезакашлявсялюльку Василь же, та ти що?! ні звуку! Чув же від інших: страшно не любить дід Сташко коли його перебивають. Василь, здається, і дихати боїться Нарешті! Заговорив:
Згадаюй не знаходжу місця я!..
То не по небу
по душі проляг
Не по степу
чумацький шлях
очі старого повільно-повільно здіймаються в літнє вечірнє небо; і рука; випрамляється вказівнийпоказує:Чумацький шлях
Трапилась одного разу з чумаками така пригода Я тоді у них за погонича був(а я, як вдає з себе прапрадіда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) якраз кашу доварювавперемішував, щоб не пригоріла. Чумаки ж одпочивали біля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип Га? Ага, підходить до них Старший Чумак, дядько Мартин, здається, Мартин, Мартин, та дядько Охрім.