Всюди на стінах точилася жорстока різанина. Билися хто чим міг: шаблями, списами, ятаганами, стріляли з пістолів і мушкетів, кидали каміння, сипали пісок, лили розтоплену смолу, били по головах, по руках, по спинах замашними рожнами. Крики, лайка, стогін і хрипіння вмираючих, посвист шабель, глухі удари тарана в підворітті, безладна стрілянинавсе це одним нелюдським ревом котилося з Чигиринської гори у тривожну темну ніч.
Судячи по тому, з якою люттю турки йшли на приступ, було зрозуміло, що Кара Мустафа заповзявся здобути сьогодні не тільки місто, а й фортецю. Не жаліючи людей, він кидав усе нові й нові штурмові загони на стіни замка.
Захисники фортеці втратили почуття часу й реальності. Їм здавалося, що бій триває дуже довго, цілу ніч, хоча було ще далеко до півночі, що йому ніколи не буде кінця. Втоми і страху ніхто не відчував. Відчайдушний порив, що охопив усіх, бажання будь-що відстояти рідні стіни вдихали у воїнів свіжі сили і завзяття. Навіть тяжко поранені, хто ще тримався на ногах і мав хоч одну руку, щоб рубати ворогів, билися нарівні зо всіма.
Найважче було захисникам південної вежі. Турки скерували проти неї головний удар. Уже сотні ворожих трупів встеляли залиту кров'ю землю, і яничари мостили з них приспи, по яких здиралися вгору, їх рубали, стріляли, вони падали назад, на ці приспи, і їх, ще теплих, напівживих, топтали ноги їхніх щасливіших, живих товаришів.
В одній із гарячих сутичок, коли турецьким аскерам пощастило здертися на стіну і тут завирував запеклий бій, було поранено Романа Воїнова. Билися в такій тісняві, майже впритул, що вбитим ніяк було впасти і вони хилиталися між бійцями, мов живі. Один з таких убитих яничарів навалився ззаду на Романа, і козак, думаючи, що турок хоче схопити його руками, на мить одвернувся від супротивника, з яким зчепився врукопаш, щоб відбити напад з тилу. Цим негайно скористався супротивник, і його шабля упала на голову дончака.
Роман охнув і заточився. Кров залила очі.
Його підхопив Звенигора, відтягнув назад. Арсенове серце стислося від болю, коли він побачив, як мертвотна блідість розливається по обличчю товариша.
Романе, брате!вигукнув щосили.
Роман кволо усміхнувся.
Це ти. Арсене?.. Я чомусь тебе не бачу.
Звенигора витер йому з лиця кров. Потемнілі Романові) очі заблищали від радості: він уздрів Арсена, який'схилився над ним.
Перев'яжи мене,прошепотів тихо.І я зараз устану!
Чекай, чекай! Куди тобі! -Звенигора рвонув на собі сорочку, туго обв'язав Романову голову.Іди вниз! Я допоможу Ходімо!
Але Роман заперечив.
А ти б сам пішов?.. Ні, Арсене, наще місце тут!.. Гляньяк напирають, кляті!
Він поволі підвівся і стис у руці шаблю. Ступив крок наперед. Звенигора похитав головою і рушив за ним.
Опівночі стало ясно, що турецька атака видихається. Ще гриміли постріли, ще дерлися на стіни яничари, ще блищали в кривавому світлі пожарищ шаблі і хрипіли конаючі, але у ворога вже не було того запалу, що звечора. Люди стомилися. Аскери не так прудко лізли по драбинах, якось . в'яліше били шаблями і, що найбільше вражало, перестали кричати своє пронизливо-дике, протяжне «алла». І в цей час до генерала Гордона підбіг молодий сердюк. Він був спітнілий, задиханий, без шапки.
Пане генерале, пане генерале!
Ну, що тобі? -повернувся до нього генерал.
Наказ головнокомандувача князя Ромодановського
Ти зі ставки? Як же тобі пощастило пробратися?
Таємним ходом. Ледве проліз
Які ж втішні новини ти приніс, козаче?
Головнокомандувач наказав негайно вивести війська за Тясмин, а гармати і замок зірвати, пане генерале!І він подав пакет.
Що? -вигукнув генерал Гордон. -Ти при своєму розумі, козаче?
Сердюк спалахнув.
Це наказ головнокомандувача
Але розлютований шотландець уже не звертав на нього уваги. Швидко зламав воскову печатку, пробіг очима листа Ромодановського. Гнів розпирав йому груди.
О свята Марія! Це ж безглуздя! Ми тут іще довго можемо чинити туркам опір! Як же здавати фортецю, за яку пролито стільки крові! Ну?.. Ще не охололи трупи наших товаришів! Яничари всюди відбиті Ні, ні, я не вірю! Це помилка! Фатальна помилка!
Безтямним поглядом він обвів присутніх. Сердюк похмуро глянув на нього, ще раз повторив:
Це наказ головнокомандувача. І князь просить не зволікати з його виконанням, генерале!
Гордон мовчав. Мовчали, вражені почутим, і оборонці фортеці. Роман, опираючись на шаблю, підійшов до Звенигори, обняв за плечі. На білій пов'язці чорніла кривава пляма.
Як же це, Арсене?прошепотів.Здавати замок? Після всього того, що ми тут сьогодні пережили?
Звенигора теж тремтів од обурення.
Справа не в нас Серце кров'ю сходить: загинув Чигирин! Від міста нічого не зосталосятурки все спалили, зруйнували. А тепер і фортецю своїми руками висадити в повітря Здати Боже, що скажуть люди!
Всі здавалися пригніченими, прибитими. Рожков стискав кулаки. Грива люто блискав спідлоба.
Чекали, що скаже генерал.
Нарешті, він струснув головою, промовив: я
Ну, що ждумати нічого. Наказ є наказ!.. Передайте по стінах: гармати негайно заклепати і кинути на голови яничарам! Усім відходити до північної вежі!.. Порохові погреби зірвати після того, як вийдуть люди!Він обвів поглядом задимлені обличчя воїнів.Рожков, доручаю цю справу тобі Послужи, голубе, ще раз вітчизнії
Але якщо не хочеш
Рожков виступив наперед. Глухо сказав:
Дякую, генерале!
Поряд з Рожковим став Грива. Похмуро блиснув очима.
Дозвольте і мені разом з Кузьмою, пане генерале Один добре, а два краще: все може трапитись
Гаразд. Ідіть. Рожков і Грива мовчки потиснули друзям руки, миттю зникли за внутрішнім парапетом стіни. Наказ про здачу фортеці і відступ за Тясмин блискавично поширився між оборонцями замка. Стрілецькі і сердюцькі загони швидко знімалися з своїх місць і поспішали до північної вежі, під яку вже підводились порохові міни.
Було дивно, що на стінах не гримлять гармати, не тріщать мушкети і самопали, не горлають дико тисячі людських горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана,то турки, підбадьорені тим, що уруси не стріляють із стін, посилили натиск.
Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців-аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк. |Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім'яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту.
В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів таранапіддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.
Звенигора схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся-турки запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно.
Палаюча стайня освітлювала усе довкола.
У мерехтливо-кривавому світлі пожежі Звенигора раптом уздрів генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко біг до порохових погребів.
«Божевільний! Загине!»майнула думка, і Звенигора, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.
До погреба вони прибігли майже одночасно. Генерал рвонув причинені двері. Внизу копошилися дві темні постаті.
Кузьма, чого гаєшся! Швидше!заревів генерал.Яничари зараз будуть тут!
У погребі спалахували голубі іскри: то Грива люто бив кресалом об кремінь, але трут ніяк не займався.
Гордон вилаявся і помчав до палаючої стайні. Звенигора хотів зупинити його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату і так само прудко побіг назад. Його помітили яничари. Велика юрба понеслася за ним.
Вскочивши в двері, генерал крикнув:
Тікайте! Підпалюю! Турки близько!
Йому назустріч метнулась чорна страшна постать Гриви.
Не смій, чорт!заревів запорожець.Дай сюди! Кузьмо, виведи звідси цього навіженого!Грива видер у генерала з рук вогненну лату. Гордон від несподіванки аж сторопів, та Рожков не церемонився з нимсхопив за плечі і силоміць випхав у двері. Побачивши Звенигору, гукнув:
Арсене, забери його! Тікайте хутчій!
Тим часом яничари вже затопили весь замковий двір.
Звенигора потягнув генерала до широкого пролому в стіні, де маячіла одинока постать Романа.
Рожков хотів повернутися до льоху, але Грива загородив йому дорогу.
Тікай, поки не пізно! Чого двом пропадати? У мене з турками свої рахунки!
Бачачи вагання Рожкова, Грива оперіщив його по плечах палаючою латою.
Тікай, сатанаї
Турки були вже за кілька кроків. Ще митьі справді буде пізно Рожков вихором помчав слідом за Звенигорою. Він бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом генерала Гордона, схопив на оберемок Романа і кумельгом покотився з ним по стрімкому схилу. В ту ж мить відчув, як страшна сила підняла його в повітря і швиргонула в бездонну темряву, що повивала підніжжя Кам'яної гори
Тим часом Грива, міцно тримаючи в руці смолоскип, метнувся назад, у погріб. За ним, розпалені боєм, не розуміючи до ладу, куди вони пруть, погнали яничари.
Чуючи за собою тупіт багатьох ніг, Грива збіг по сходах униз і зупинився на протилежному кінці вузького проходу, обабіч якого в глибоких дерев'яних засіках чорнів порох.
Кілька десятків яничарів, спотикаючись, бігли до нього.
Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака і, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Він був беззбройний, з тонким смолоскипом у руці, тому, як вони гадали, міг стати легкою здобиччю.
Їх зупинив напівбожевільний, пекельний сміх козака. Вражені тим несподіваним сміхом, передні яничари зупинилися мов укопані і раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик відчаю прокотився попід низьким кам'яним склепінням погреба.
Ха-ха-ха!страшно реготав Грива.Ха-ха-ха!І його осяяне червонястим вогнем, перекошене від напруги обличчя корчилося від зловтіхи.
Передні яничари повернули назад, тікати. Але тікати було нікуди: вузький прохід геть забитий людом.
Ха-ха-ха!ще дужче зареготав Грива і пожбурив вогнистий смолоскип у засік
Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум'я шугнуло високо до неба, освітило все місто і його околиці. Здригнулися могутні стіни й вежі фортеціі рухнули всією своєю вагою на уцілілі будинки й стайні.
Потім зайнялася пожежа. Її відблиски освітили все довкола
Підхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущі терну, що росли попід горою, і покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смерті. Внизу Рожкова підхопили чиїсь дужі руки, підвели. То був генерал Гордон. Поряд з ним стояв Звенигора. Роман лежав на землі.
Рожков! Живий!вигукнув генерал і радісно притиснув стрільця до грудей.
Живий,тихо сказав Рожков і тихо додав:А Грива
Усі нахилили голови, помовчали, віддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потім поволі побрели до Тясмину.
На місці Калинового мосту стирчали палі. У воді чорніли мокрі балки й дошки. Між ними борсалися вояки. Одні пливли до протилежного берега. Другі, схопившись за слизьку деревину, з заздрістю і відчаєм дивилися на тих, хто умів плавати. Треті, захлинувшись водою, відчайдушне бовталися, благаючи порятунку, і, не дочекавшись його, опускалися на дно.
Побачивши, як безславно гинуть його воїни, генерал Гордон скочив у воду, закричав:
Братці, що ж ви! Допоможіть їм! Не дайте потонути!
Його ніхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарів, які після вибуху в замку оговталися і розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжарені ядра. Турки обстрілювали переправу.
Гордон схопився за голову. Хіба міг він ще годину тому думати, що його дивізія і полк полковника Коровки загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий відчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторічного військового досвіду він знав, що ніякі накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панікою війську. Та це вже, власне, було не військо, а пойняті жахом і тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї, без старіший, які розгубили своїх вояків у цій страшній круговерті. Тепер кожен дбав виключно про себе і керувався єдиною ціллюдосягти протилежного берега.
Його вразила несподівана думканевже перед ним ті ж самі люди, які ще годину тому так хоробро, самовіддано відстоювали фортецю, різалися з ворогом, зневажливо дивилися смерті в вічі?.. Так, люди ті самі. Але вони втратили бойовий дух, віру в перемогу, втратили, нарешті, почуття ліктя товариша,і тому гинуть безславно
Хто ж винен? У думці він кляв усе на світі: Ромодановськогоза його необдуманий, поспішний наказ, себеза сліпе виконання того наказу, турків, темряву, Тясмин, що став на перепоні
Поблизу розірвалася бомбасійнула гарячим приском, освітила все довкола. Гордон схитнувся і впав у воду. Кузьма Рожков підхопив його, допоміг піднятися. На щастя, генерал не був поранений.
Натикаючись на зламані палі, на плаваючі у воді дошки з розбитого мосту, на скоцюрблені тіла утоплеників, вони разом попливли до протилежного берега За ними вступив у воду і Звенигора з Романом. На березі з'явилися яничари, їхні різкі гортанні крики залунали над криваво-темними хвилями річки. Лише кілька кроків відділяло їх від утікачів, але ніхто з них не виявив бажання кидатися вплав слідом за ними. Тільки ті. хто мав заряджені яничарки, вистрілили кілька разів. Кулі лунко булькнули у воду.
Підтримуючи Романа, Звенигора рвучко загрібав правою рукою, вкладаючи в неї і всю свою силу і надію на порятунок. Одяг зразу обважнів і тягнув донизу. Плуталася в ногах причеплена до пояса шабля. Збовтана тисячами рук і ніг каламутна, навпіл із тванню вода заливала рота. Роман втратив багато крові, ослаб і, хоча й бовтав ногами, ледве тримався на поверхні. Арсен поволі тягнув його за собою обминаючи знесилених плавців, що, гублячи надію, все ще борсалися серед куширів, кострубатих паль і слизьких холодних колод.
Неширока річка Тясмин, але глибока, і вже не для одного стрільця й козака стала могилою. Не одній матері посріблила передчасною тугою голову, не одну сотню маленьких діток зробила сиротами, не одну кохану розлучила з милим
Роман зовсім знесилів. Навіть уже не міг сам триматися за Арсенів одяг. Звенигора теж втрачав останні сили. Берег був недалеко. З нього у воду позвішувалися гілки верболозу, калини. Здається, простягни рукуі вхопишся за них. Та ба! Тут, на закруті річки, в чорториї, течія була бистра і зносила вбік, а вир засмоктував на дно.
Незважаючи на те, що нічна вода холодила. Арсенові стало жарко. Невже доведеться потонути? І ніхто ніколи не розповість Златці, де подівся її коханий, не вкаже його могили? Не принесе матері в Дубову Балку звістки про останні хвилини козака?
Він зціпив зуби і плив по-собачому, люто бовтаючи ногами і рукою. Інакше вже не міг. Боявся, що як тільки опустить хоч на мить ноги, донизу, то вже не зможе пливти далі, вони потягнуть його в холодну безодню, на темне мулке дно.
Берег поволі наближався. До ньогона всьому протязі, скільки сягало окопростягалися мокрі розчепірені руки тих, хто доплив раніше. Але не всім щастило здертися на землю. Звенигора бачив, як деякі руки безсило ковзали в повітрі, намагаючись ухопитися за яку-небудь рятівну галузку, а потім пірнали під воду і більше не показувалися на поверхні.
Він ледве доплив. Учепився дубіючими пальцями за обшмульгану калинову гілку і не мав сили вилізти. Ноги не діставали дна. Обривистий берег з підмивинами і печерами, в яких, напевне, водилися раки, стрімко йшов донизу. Він щосили затиснув у руці рятівну гілку і підтягнув до себе Романа. Відсапнув. Виплюнув з рота воду і баговиння. Намацав коліном вузький припічок, вимитий течією, і став на нього. Серце колотилося в грудях, мов у хворого на лихоманку. Був такий пригнічений і стомлений, що навіть не відчував радості від того, що врятувався.
Хтось простягнув йому руку. Він спершу подав Романа, потім виліз сам. Романа поклали на березі, і він знесилено стогнав, а Звенигора сів під вербою, обіпершись спиною об її кострубатий стовбур, сумно дивився на Чигирин. Бачив, як криваві відблиски вихоплювали з пітьми темні руїни Нижнього міста і похмуру громаду Кам'яної гори.
Серед пожарищ сновигали темні постаті яничарів.