Аж ось дивлюсяпре на мене аж п'ять турчинів,брехав він, забувши, що вчора було чотири, а позавчора тільки три.Матінко рідна! Всі чорні та здоровенні, як бугаї!.. Понаставляли шаблі сторчмаціляться чоловікові просто в живіт А ще ж треба дивитись, як там управляється Звенигора і Рожков, тежмушу сказати вамне останні козарлюги! А тоне дай богуб'ють котрого, все життя совість мучитиме То я тоді я-як розвернусята одним махом
Всіх п'ятьох?випереджує хтось із серйозним виглядом.
Та ніспочатку тільки двох А потім і ще з одним упорався. А ті два, як побачили, що непереливки, так і дали дьору! Тільки смуга лягла!.. А яна допомогу Звенигорі!.. Дивлюсяаж
Звенигора, який краєм вуха слухав Іваника, бо вже чи не вдесяте чув його побрехеньки, поблажливо усміхнувся в невеличкі темні вуса, що густо висіялися за час війни, і поскакав у голову валки. Заразтільки спуститися узвозомі Дубова Балка. За ним помчали й інші кінні козаки. Позаду тюпали погоничі та піші сердюки.
На вигоні вже стояв натовп. Побачивши козаків, що вискочили верхи на конях із лісу, він сколихнувся і посунув наперед. Почулися крики. Хтось схлипнув, заквилив: молодики встигли розповісти, кого поранено, а. кого й забито.
Звенигора зразу впізнав своїх. Тут були всі, крім пана Мартина. «Невже помер?»-ударила в серце думка, але Арсен відігнав її і пришпорив коня.
Назустріч вирвалися Златка і Стеха. Мов ластівки, шугнули вони до нього. Арсен обох зразу підхопив на руки, поцілував у тугі, засмаглі на сонці щоки.
Любі мої! Так і їхав з ними до самого гурту, відчуваючи, як від радощів серцю стало тісно в грудях. Тільки коли Яцько схопив коня за гнуздечку, а мати, зойкнувши, подалася наперед, опустив дівчат на землю, скочив з коня й опинився в обіймах матері. Поряд стояли: дідусь, воєвода Младен, Якуб.
Якщо на світі буває щастя, то, безперечно, вершиною його є повернення воїна додому і зустріч з найдорожчими, найріднішими людьми. Саме таке почуття щастя зараз відчував Звенигора. Бачачи навколо себе радісні, дорогі обличчя, він подумав, що варто було заради цієї хвилини витерпіти все: і тяготи військового походу, і рани, і злигодні. Одно засмучувало: не всі поділяли цю радість, це щастя. Були й такі, хто, втративши на війні сина, батька чи брата, німів від гострого болю, обливався слізьми від горя. Тому й на хутірському вигоні чулися болісні викрики і голосіння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зі своїм горем, переживати його наодинці. Тож кожен, хто дізнавався про смерть близької людини, поспішав додому і там, серед рідних стін, давав волю своїм почуттям.
Зовсім несподіваною була зустріч Іваника з дружиною. Наближався він до гурту з острахом. Ще спускаючись в гори узвозом, перестав пащекувати, а внизу і зовсім затих, похнюпився. Чекав прочуханки від Зіньки. За віщоі сам не знав, але роки спільного життя навчили, що жіночого серця не збагнеш. Та ще Зіньчиного!.. Боявся, що знову, як і раніш, вона зробить його посміховищем для всього хутора, а такого тепер він, ірой, не перенесе!
Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить віддалити зустріч. А очима нишпорив між людьмиде ж Зінька? Хоч вона була дебела молодиця і стояла, оточена дрібними дітками, на видному місці, від хвилювання не помітив-таки, аж поки не пролунав вигук:
Іванику!
В ту ж мить відчув, що якась сила легко знімає його з коня і несе, мов дитину, на руках. У бідного Іваника аж серце опустилося в живіт від страху. Він зіщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом відчув на обличчі такий палкий поцілунок, якого зроду не знав, навіть у перший рік після весілля. А над вухами бриніли солодкі слова:
Іванику! Серденько! Любий!
Він розплющив очі: до нього усміхалася Зінька. А віну неї на руках, як колись давно-давно у мами Знизу до нього пнулися дитячі рученята.
Таточку!
На радощах він цмокнув Зіньку у червону, обвітрену щоку, випручався з міцних обіймів і скочив на землю.
Живий!не відставала від нього дружина, все ще не вірячи в своє щастя.Не вбили турки! Слава богу!
Замалим не вбили,погодився Іваник, випрямляючи утлі груди.Як налетіло на мене вісім турчинів,матінко рідна! Що робити? Всі чорні та здоровенні Шаблями так і ціляться чоловікові просто в живіт
Ой!сполотніла Зінька.
А я ж не один. Зі мною і Звенигора, і Рожков Треба і за ними дивитись, щобне дай богне вбило котрого,входив поволі в роль Іваник, відчуваючи, що всі його побоювання виявилися марними, а головнейого слухають. -Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..
Навколо Іваника почала збиратися юрма: кожному цікаво послухати, як розповідає про війну бувала людина.
Звенигора, усміхаючись, покрутив головою і перестав прислухатися до пащекувань хвалькуватого козачка. Саме під'їхали підводи з пораненими, і Арсен допоміг Романові злізти з воза. Він помітив, як його друг переглянувся із Стехою і як Стеха, побачивши на пов'язці, що закривала Романові півголови, запечену чорну кров, раптом зблідла. «Гм, і коли вони встигли?»подумав Арсен, а сам мимоволі, підсвідоме повернувся до Златки. Чи й вона помітила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливості, але її, видно, полонили зовсім інші почуття,вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя її світилося тихою радістю
Нарешті, Арсен наважився запитати:
Де ж пан Мартин?
В хаті. Зле йому,відповів Якуб.
То ходімо ж до нього!
У хатині, заклечаній свіжою лепехою і пахучим зіллям та віттям дерев, на білих подушках лежав Спихальський. Його важко було впізнатисхуд, пожовк, очі горіли хворобливим блиском. Побачивши Арсена, зробив зусилля, щоб підвестися, але не зміг і тільки болісно, винувато посміхнувся.
Пане Мартине! Друже, ну, як тобі?кинувся до нього Звенигора, потискуючи простягнуті поверх рядна схудлі руки.
Жиємо, брате!прошепотів пан Мартин, і в його запалих голубих очах зблиснула сльоза.Жиємо
2
В хатині життя боролося зі смертю. На боці життя стояло могутнє здоров'я пана Мартина, знання й уміння Якуба та діда Онопрія, піклування Златки, Стехи та Яцька, батьківське співчуття Младена і материнське серце старої Звенигорихи. На боці смертіодним одна маленька, кругла, мов горішок, олов яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського і вперто штовхала його до могили. Ці дві сили було кинуто на шалі терезівкотра переважить?
Пан Мартин відчував себе зовсім зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати від гострого болю, він закушував губи, так що вони аж чорніли. Його безперервно била пропасниця і мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного різко-кислого сирівцю, і пан Мартин, цокаючи зубами об череп'яний кухоль, жадібно пив його, важко віддихаючись. Майже нічого не їв,тільки пив.
А най його мамі, чим тільки чловєк жиє!пробував жартувати, з'їдаючи за день дві-три ложки рідкої пшоняної каші з молоком.
Від нього не відходили Златка і Стеха. Цілими днями навпереміну сиділи біля нього, підбивали подушки, міняли заюшені кров'ю і брудом сорочки та рядна. Яцько заступав їх уночі.
Дід Онопрій з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байракахшукали зілля та коріння. Потім варили пахучі настої, якими тричі на день поїли пораненого, готували мазі.
Але все це допомагало небагато. Панові Мартину ставало все гірше й гірше. На спині, під лопаткою, йому нагнало велику ґулю. Спочатку вона була червона, потім посиніла, зрештою, стала багрово-сиза. В ній пекло, як вогнем, і пан Мартин, не маючи спочинку від нестерпного болто ні вдень ні вночі, зовсім звівся.
На другий день після приїзду Арсена йому, видно, ввірвався терпець, і він заволав:
О найсолодший пан Єзус, врятуй мене альбо візьми мою душу! Але прошуне муч!.. Адже видишто вже така біда чоловікові, що ліпшекінець!..
Якуб довго дивився на ґулю, потім почав мовчки длубатися в своїх речах. З ремінного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вістрям.
Треба різати,сказав тихо.
Дід Онопрій скрушно похитав лисою головою.
Гей-гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тіло, Якубе. Зачекаємо, поки сама прорве Розрізати ніколи не пізно, вашець. От чи зашиєш потім? Зачекаймо, кажу тобі!
Якуб завагався. Але Спихальський гарячкове прошепотів:
Ріж, Якубе! Ріж до дзябла! Все єдно смерть
Але ж то дуже боляче, голубе,почав умовляти його дід Онопрій.
І так не легко Юж вшисткі сили стратив, терплячи Але мам сподіванку, же єдну хвильку лютого болю пережию, най його мамі!
Арсен узяв його на рукивиніс надвір. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасіці бджоли. З-над Сули повівав запашний осінній вітрець. Пан Мартин вдихнув його на повні грудиі закашлявся. Бризки крові упали на широкий дерев'яний тапчан, на якому він сидів, підтримуваний Арсеном.
Пан Мартин не сказав нічого. Тільки по змарнілій жовтій щоці поволі поповзла одинока сльоза і загубилася, в давно не стриженому обвислому вусі.
Якуб зняв пов'язку. Проти сонця велика, мов слива, ґуля на спині пораненого блищала зловісно-багрово.
Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобі аллах!
В Якубових руках блиснув ножик.
Жінки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав із сінешних дверей. Арсен міцніше притиснув до себе Спи-хальського, поклав його голову собі на плече. Дід Онопрій тримав великий шмат білого полотна і горнятко з маззю.
Якуб стиснув зубитвердо провів ножем по гулі. Спихальський ойкнуві затих. Із рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан.
Аллах екбер! Куля!вигукнув радісно Якуб.Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись!
Він витер ганчіркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радісний усміх. Спихальський і собі усміхнувся. Взяв кулю, потримав на долоні, оглянув зі всіх боків, а потім міцно затиснув у кулаці.
А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижиюпривезу в дарунок пані Вандзі Скажу: «На, малжонка, дарунок від турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзі агарянській» Ух, як мені ниньки стало любо! Юж не пече під лопаткою Дзенькую бардзо тобі, пане Якубе Якщо і помирати доведеться, так не страшно Бо легко мі стало Ожиємо єще, панове, ожиємо!
Слава богу, йому полегшало,прошепотів дід Онопрій, намазуючи шмат полотна коричневою маззю і прикладаючи до рани.
Спихальський облизав пошерхлі губи і витер долонею спітнілого лоба. Йому й справді зразу стало легше. І вперше за багато днів у його серці загорілася маленька іскорка надії. Він попросив, щоб його віднесли знову у хату. йому захотілося спати.
3
Спокій, радість і дух закоханості поселилися у білій хатині над тихою Сулою. Обидва пораненіі Роман, і пан Мартинповолі видужували. Прозора медова осінь з черленим золотом гаїв, бабиним літом і неповторними запахами опеньок, кисло-терпкої калини та приємно гіркуватого димку на городах довго була тепла, суха і сприяла поправці недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до самої пилипівки лежав у ліжку, та гострий блиск очей, і, головне, вуса, які поступовоне знати якою силоюзнову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кінчиках, кольору і пружності, що змушувало їх пнутися вгору, свідчили про те, що справи поляка пішли на краще.
Він навіть закохався. У Стеху. Розумів, що безнадійно, але нічого не міг подіяти з собою. Мимоволі глипав ніжним поглядом на дівчину, випинав груди, підкручував вуса. Краса Стехи не на жарт запала в око вразливому і вдатному до кохання шляхтичеві. Однак дівчина ніби не розуміла всього того й не помічала палких, як думав сам пан Мартин, поглядів. Вона шукала синьо-волошкові очі Романа і з радістю пірнала в них.
Тоді ображений пан Мартин відвертався від Стехи і розпочинав розмову з старою Звенигорихою і дідусем Онопрієм. Улюбленою темою їхніх розмов були пригоди Арсена в Туреччині та інших далеких краях. Про них Спихальський умів розповісти мальовниче і з захопленням. Звичайно, якщо в хаті не було Арсена.
Ваш син, паніматко, то єсть найперший у світі лицаж!вигукував пан Мартин.В одному бою біля турецької річки Кизил-Ірмак ми з ним удвох поклали щонайменше сотню яничарів! Арсен накидався на них, як лев, як гепард,і кришив, бив, розтинав їх шаблюкою до самого пояса, нєх буду проклятий, якщо брешу!.. А на морі! О, виділи б ви, як він змагався з розлютованою стихією! Три доби тримав стерно, поки не привів корабель до берега Потім нас вшисткіх визволив з неволі агарянської, нечестивої Привів до рідної землі і тутай, під Чигирином і на Дніпрі, хоробро бився з нехристами, заживаючи серед товариства слави непереможного войника. Правду кажу, як бога кохам!
Звенигориха схлипувала, радіючи і страхаючись за сина. Дід Онопрій гладив почервонілу від хвилювання лисину. А Стеха аж світилася від захоплення! От який у неї брат!
Але як тільки Спихальський кидав знову на неї ніжний погляд, дівчина відверталася або виходила з хати.
Роман теж відвертався, щоб пан Мартин не помітив у його очах веселих іскринок сміху. «Ну й пан Мартин, пан Мартин,думав дончак.Славний ти чолов'яга! І вдатний до всього: і ворога бити, і горілочку пити, і впопад добре слово мовити А от накидати оком на Стехутут тобі, пане Мартине, зась! Тут ти облизня піймаєш, їй-богу! Дай-но тільки мені зовсім видужатитак і зашлю сватів до Стехи Славна дівчина!.. І нікуди я вже з-над Сули не поїду: ні на Дон, де в мене ні кола ні двора, ні в рідне сільце під Тулою, де Трауерніхт з мене живого шкуру спустить!» І він крадькома ніжно поглядає на Стеху, милуючись її красою.
Арсен найчастіше проводив дні зі Златкою і Младеном. Младен зовсім видужав і поривався у Болгарію. Затримували його різні причини: спочатку рана, потім хотів дочекатися Арсена з війни, теперусі гуртом вирішили, що поїде він тоді, коли Арсен і Златка повінчаються і відгуляють весілля. Весілля ж відкладали через хворобу Спихальського.
А коли Младен особливо гостро відчував тугу за Болгарією, за своїми побратимами по зброї і поривався в путь. Арсен говорив:
Ще встигнете, воєводо, схрестити шаблі з Гамідом!
Ти ж не схрестив, хоч обіцяв,колов у відповідь Младен.
Не все те можеться, що хочеться.
Я не дорікаю. Арсене. Навіть радий, що Гамід не зустрівся тобі на шляху. Помститися над нимто мій привілей!
Вони багато і довго говорили про майбутнє життя Златки, про можливість зустрічі з Младеном. Старий воєвода обіцяв через кілька років, коли рука вже не в силі буде тримати яничарку, назовсім приїхати в Дубову Балку, де йому дуже сподобалося. Згадували Ненка, і кожен мимоволі думав про те, чи вижив ага під час неодноразових штурмів Чигирина, чи, може, наклав головою. А найчастіше згадували Анку, і ці спогади, сумні і світлі, найдужче зближували їх.
У житті Златки й Арсена це був найщасливіший час. Минули, канули в безвість важкі злигодні й небезпеки, які стрічалися на їхньому шляху. Відшуміла, мов горобина ніч, спустошлива кривава війна їхні почуття, ніжні, сильні, красиві, з якими вони не таїлися, ніби вихлюпували з їхніх молодих сердець. Златка від кохання розквітла. Її очі, теплі, сині, мов літнє море, шукали Арсенових очей і не могли відірватися від них. Жартуючи, вона погрожувала своєму милому, що поїде в Січ і випише його з запорозького реєстру, щоб він був завжди з нею.
Жінок у Січ не пускають,сміявся Арсен.
Я вже якось доберуся до вашого кошового. Та на Запорожжя довелося виїхати не Златці, а Арсенові, і то дуже спішно.
Одного дня прискакав гонець і сповістив, що всі запорожці мусять прибути до Січі на раду.
Це ненадовго,втішав Арсен Златку.
Але небезпечно.
Ну, яка там небезпека! Виберемо нового кошового Напевне, це знову буде Іван Сірко, якщо не захворіє ста рий Вип'ємо на радощах кілька бочок горілки та медуі додому
Златка нічого не сказала. Тільки сині очі потемнішали від внутрішнього хвилювання.
За кілька днів у Дубову Балку заїхали запорожці з Лубен і Лохвиці, і Звенигора з Романом поїхали разом з ними. Спихальський поривався теж, та ще ледве дибав по хаті. Зажуреним поглядом дивився на від'їжджаючих, побивався:
А най його мамі, яке лихо спіткало чоловіка! Ні тпр-р-у, ні ну! Сиди, пане Мартине, на припічку, як пес на прив'язі! Тьфу!
ПОБОЇЩЕ В СІЧІ1
Лист запорожців дійшов до султана. Розлютований невдалими походами під Чигирин, Магомет Четвертий ошаленів від такого нечуваного нахабства якихось волоцюг, голодранців, що посміли насміятися з намісника бога на землі. Драгомана з полонених козаків, який прочитав і переклав листа, звелів негайно скарати, а сувій жовтавого цупкого паперу кинув собі під ногипотоптав, а потім спалив над свічкою.