Гормон окситоцин викликає приємне відчуття безпеки, коли ми не самі. Це те, що ми звикли називати довірою. В умовах дикої природи соціальна довіра забезпечує виживання, і, коли воно виникає, мозок нагороджує нас позитивними відчуттями. Зрозуміло, не можна довіряти першому-ліпшомуце, безумовно, невдала стратегія виживання. Протягом еволюції людський мозок навчився приймати зважені рішеннякому можна довіряти, а кому ні. Було б приємно відчувати приплив «затишного» окситоцину повсякчас, але цей гормон синтезується тільки тоді, коли нам здається, що довіряти безпечно.
У тваринному світі синтез окситоцину стимулюється постійною фізичною присутністю стада, зграї або групи. Значна частина цього гормону виділяється під час контакту з близькими особинами, що їм можна довіритися. Під дією окситоцину формуються нейронні звязки, які повідомляють тварині, кому можна довіряти в майбутньому. На жаль, у цієї медалі є й зворотний бік, бо коли ссавці збираються докупи, вони починають конфліктувати. Тварина може відокремитися від стада, але в дикій природі вона швидко стане здобиччю хижаків. Мозок ссавців починає виділяти кортизол тільки-но рівень окситоцину падає. Це мотивує тварину прагнути безпеки всередині групи попри можливі конфлікти.
Протягом значного періоду свого існування людство переважно жило в племенах або родинах. Усе свідоме життя люди намагалися відповідати очікування групи. Думка про ізоляцію здавалася нестерпною, оскільки загрожувала фізичному виживанню, тому більшість людей робили все, що від них вимагало суспільство. Ситуація, коли хтось чинив так, як йому заманеться, була виключенням. У сучасному світі виживання вже не залежить від цих звязків. Сьогодні на зміну племені та родині прийшла система, що з нею можна повязати забезпечення виживання. Якщо в людини виникає конфлікт з оточенням, вона цілком здатна ризикнути розірвати колишні соціальні звязки та почати вибудовувати нові.
Розраховувати на почуття соціальної довіри набагато складніше, ніж здається на перший погляд. Дуже часто ці спроби закінчуються розчаруванням. Для полегшення неприємних відчуттів на допомогу приходить негативне мислення, що стимулює почуття «ми тут усі разом» і не викликає розчарування від перебування «в стаді». Воно породжує позитивні емоції від того, що всі хороші хлопці «з вами», не даючи турбуватися з приводу того, чи дійсно вони фізично поруч. Людина може насолоджуватися самотністю, але коли цей стан триває досить довго, мозок ссавця надсилає сигнал загрози. Якщо відповіддю на тривожне почуття буде думка «світ котиться під три чорти», можна заспокоїти себе тим, що разом із вами під три чорти котиться і решта людства.
Але вам доведеться заплатити за довіру в цинічному стаді. Тобто людині дуже нелегко відчувати довіру в суспільстві, для якого притаманне негативне мислення. У цьому разі людина відчуває загрозу щоразу, коли загрозу відчуває її оточення. Крім того, людина ризикує опинитися в ізоляції, якщо наважиться не поділяти думку групи. Вигнання з групи сприймається внутрішнім ссавцем як загроза життю. Щоб уникнути цієї загрози та зберегти колишній рівень окситоцину, потрібно розділяти всі негативні переконання групи. Людина починає виправдовувати своє негативне мислення фактами та принципами. Така поведінка здається нормальною, коли всі члени групи сконцентровані на однакових фактах та принципах. Навряд чи хтось усвідомлює те, що члени групи дотримуються негативного мислення заради безпеки групи. Побудувати соціальну довіру дуже нелегко, тому все, що стимулює синтез окситоцину, здається привабливим.
Ссавці потребують прихильності
У рептилій синтез окситоцину відбувається тільки під час сексу. Саме це мотивує одну рептилію терпіти фізичну присутність іншої. Увесь інший час, без заспокійливої дії окситоцину, рептилії не можуть перебувати поруч одна з одною. Маленькі ящірки залишають гніздо, щойно вилуплюються з яєць. Якщо вони роблять це недостатньо швидко, то ризикують бути зїденими власними батьками. Більшість рептилій не доживає до віку статевої зрілості. Виживання виду забезпечується тільки тим, що рептилії залишають дуже численне потомство.
Ссавці не можуть собі такого дозволити. Виношування та народження теплокровного дитинчатито настільки складне завдання, що в більшості самок за життя народжується відносно небагато малюків. Гени самки загинуть, якщо цих дитинчат зїдять хижаки. Ми пішли від особин, чиї гени не загинули та поширилися. Наші пращури постійно перебували на захисті власного потомствадо цього їх підштовхував окситоцин. У мозку, що виробляє більше окситоцину, шанси на виживання є вищими. Протягом природного відбору сформувався мозок, що продукує багато окситоцину.
Окситоцин виробляється в самок ссавців навіть під час пологів. Плід отримує його з потоком крові, тому дитинча зявляється на світ з високим рівнем цього гормону. Між дитинчам і самкою встановлюються відносини, що засновані на взаємній довірі. Однак цей окситоцин незабаром руйнується, і, щоб отримати його знову, потрібно щось робити. Самка починає доглядати за дитинчам, що стимулює новий викид окситоцину і в неї, і в малюка.
Люди схильні називати синтез окситоцину любовю, співчуттям і емпатією, але варто поглянути на це питання з практичної точки зору. Процес виношування слоненяти триває 22 місяці. Лев може вбити його за одну секунду. Один дорослий слон не зможе захистити слоненяти, а ось стаду слонів це цілком під силу. Слонам як виду нічого не загрожує, якщо вони триматимуться гуртом і будуть напоготові захищати тих своїх дитинчат, яким загрожує небезпека. Вижити в дикій природі можна тільки тоді, коли ви ніколи не втрачатимете пильність. Самка ссавця відчуває спокій, коли її дитинча перебуває поруч із нею; ідентичні емоції відчуває й дитинча, перебуваючи поруч із мамою. У кожної тварини в стаді виробляється окситоцин, коли вони разом.
Проте самка та малюк не можуть проводити разом увесь час. Самка потребує на велику кількість їжі, щоб підтримувати процес лактації для годування дитинча. Щоб мозок молодої особини розвивався, вона повинна самостійно досліджувати навколишній світ. Тому тварини часто розлучаються, і тоді рівень окситоцину в них знижується. Тяжке почуття змушує їх повертатися одне до одного. Ключовим моментом у цій прихильності є взаємність: дитинча перебуває в пошуках матері, а мати повертається до дитинчати. Це підвищує шанси на виживання. Молода тварина, яка втрачає свою матір, як правило, гине, попри всі жалісливі історії про дитинчат, що їх усиновили інші самки. Прихильністьто питання життя і смерті, і завдяки окситоцину прихильність викликає позитивні емоції.
Окситоцин та розслаблення
Певно, ви чули, що саме гормон окситоцин викликає перейми та стимулює процес лактації. У ширшому сенсі його функція полягає в тому, щоб дозволити тварині розслабитися в присутності інших. Розслаблятися в присутності когось незнайомогоне дуже вдала ідея, тож мозок обережно підходить до стимуляції синтезу окситоцину. Він реагує на запах, звуки, вигляд, що асоціюються в нього із ситуаціями з минулого, коли вироблявся окситоцин. Якщо окситоцин не виробляється, тварина почувається напоготові, окситоцин їй потрібен не заради постійного відчуття довіри, а для того, щоб уміти відчувати різницю, що від неї може залежати її виживання.
Дія окситоцину на нейронні шляхи відображається в тому, що молода тварина програмується довіряти будь-чому, поки в неї синтезується окситоцин. Тому прихильність дитинчати легко поширюється на все, що він зустрічає навколо, поки перебуває поруч із мамою. Ця поведінка сприймається самкою як безпечна, бо у неї також виробляється окситоцинадже вона відчуває приналежність до стада чи зграї. Молода особина ще не розуміє тих загроз, що її оточують, але навчається на власному досвіді. У неї виникають неприємні відчуття, коли вона відбивається від стада, оскільки почуття голоду зростає, а рівень окситоцину знижується. Самка може навіть вкусити дитинчат, щоб у нього закріпилася асоціація між ізоляцією та болем.
Дещо про мозок ссавця
Довіра до всього, що оточує, не сприяє виживанню. Мозок ссавця еволюціонував, щоб відчувати різницю.
Прихильність до групи підвищує шанси на виживання, оскільки стадо набагато краще визначає небезпеку. За наявності стількох очей і стількох вух ризик небезпеки суттєво знижується. Але цей принцип працює тільки тоді, коли тварина наслідує стадну поведінку. Людина може вирішити: «Я не побіжу, поки сам не побачу лева». Але якщо газель залишиться стояти, коли все стадо бігтиме, це може коштувати їй життя. У тих особин, що прислухаються до думок оточення, шанси на виживання вищі. Людина походить саме від таких особин.
Стадна поведінка може виявитися ефективною стратегією і для хижаків. Вовки, гієни та леви часто полюють групами, оскільки так вони можуть добути більшу кількість їжі. Життя в таких групах може бути нелегким, оскільки сильніші особини домінують над іншими під час отримання їжі та спарювання, але водночас спільне перебування стимулює в членів групи синтез окситоцину. Гормон обіймів робить можливим спільне проживання настільки лютих хижаків.
У пошуках кращого
У прихильності є своя ціна. Часто тварині доводиться обирати між задоволенням своїх соціальних та інших життєвих потреб. Наприклад, голодна газель помітила галявину з чудовою соковитою зеленою травичкою. У неї відбувається викид дофаміну, і вона хоче туди потрапити. На жаль, галявина занадто далеко від місця, де пасеться стадо, до якого вона належить. Це стимулює в газелі викид кортизолу, і вона починає озиратися навкруги. Вона бачить, що ближче розташована ще одна зелена галявина, але там багато її родичів, що візуально набагато сильніші за неї. Останнього разу, коли вона підійшла до них надто близько, отримала сильний удар копитом. Думка про те, щоб знову наблизитися до них, викликає в нашої газелі ще один викид кортизолу, тож тварина продовжує пошуки. Вона бачить галявину із зівялою травою бурого кольору. Видовище не надто привабливе, тому в неї синтезується зовсім трохи дофаміну. Перш ніж почати їсти, газель проводить цей порівняльний аналіз. Нарешті вона починає щипати травицю. Потім стадо переходить на нове місце, і все повторюється.
Гормональні гойдалки за участю дофаміну, кортизолу та окситоцину є частиною повсякденного життя ссавця. Газель не чекає на те, що в неї триматиметься сталий високий рівень дофаміну або окситоцину. Вона не думає, що із цим світом щось не так, коли їй раз по раз доводиться робити вибір. Вона просто шукає найкращий наступний крок. Мозок ссавців продовжує очікувати на нейрохімічні наслідки від дій у тому чи іншому напрямку.
Завдяки розвиненому мозку примати здатні враховувати більшу кількість наслідків. Їхній мозок краще пристосований до формування нових нейронних звязків, що дозволяє їм розривати старі прихильності та будувати нові. Під час пубертатного періоду примати здатні залишити свою зграю та почати жити в новій. Вони мають здатність утворювати групи всередині зграї та приєднуватися то до однієї, то до іншої з них. Примати формують нові очікування щодо колишніх членів групи, якщо обставини змінюються. Окситоцинові звязки утворюються в них в період юнацтва, а потім вони їх корегують.
У приматів є особливий спосіб стимулювати синтез окситоцину за допомогою чистки та догляду за поверхнею тілатак званий грумінг. Напевно, вам доводилося бачити світлини або відео мавп, що шукають комах на шкірі одна в одної. Можливо, ви навіть казали: «Як це мило! Чому люди не можуть ставитися так одне до одного?» Звичайно, ми не хочемо, щоб наші сусіди шукали в нас у волоссі комах, але ми воліємо зануритися в це почуття взаємної довіри, що виникає в приматів під час їхніх занять грумінгом. Проте мавпам доводиться приймати нелегке рішення, кого саме обрати своїм партнером у цій справі. Іноді їхні очікування не виправдовуються, і замість окситоцину вони отримують викид кортизолу. На щастя, мозок приматів досить розвинений, щоб упоратися з таким рішенням.
Уявіть зграю шимпанзе, що знайшла дерево зі смачними стиглими плодами. Члени зграї з найвищим статусом займають кращі місця, щоб поласувати фруктами. Одна з мавп знає, що вона слабша за інших і отримає укуси та стусани від родичів, якщо спробує претендувати на їхні місця. Мавпа знаходить менш зручне місце, де не так багато плодів і більша небезпека стати здобиччю хижака. Якщо ця шимпанзе занадто віддалиться від своєї зграї, мавпи з іншої можуть напасти на неї або викрасти. Коли вона віддаляється на максимально безпечну відстань, у неї підвищується рівень кортизолу, тож мавпа повертається ближче до групи і заспокоюється під дією окситоцину. Іноді вона залишається голодною, проте живою. Якось вона проявляє ініціативу і вичищає шкіру найсильніших шимпанзе зграї. Можливо, із часом ці сильніші мавпи навіть залучать її до свого кола. Доглядати за шкірою родича, який періодично погрожує твоєму виживанню,не надто приємна справа, але очікування на те, що з часом її можуть прийняти до кола сильних, підбадьорює. Поведінка, що забезпечує виживання, у чому б вона не полягала, приносить позитивні відчуття завдяки окситоцину та дофаміну.
Часом примати дратують одне одного. Це викликає в них прагнення «зробити щось негайно», і такою дією для них стає грумінг. Окситоцин допомагає приматам підтримувати необхідну для виживання соціальну довіру, попри неминучі конфлікти, що між ними трапляються.
Довіра та зрада
Фізичне співіснування сприяє довірі, оскільки під його впливом формується окситоциновий ланцюжок. Якщо одна тварина перебуває поруч з іншою, яка не заподіює їй шкоди, у першої поступово формується очікування довіри. (Можна згадати, що приблизно в такий самий спосіб формується соціальна прихильність у студентів, що живуть в одній кімнаті в гуртожитку.) При цьому хибний вибір обєкта довіри загрожує виживанню. Часто можна помітити, що в шимпанзе бракує пальців: це сумний наслідок того, що вони надто близько підпустили до себе не того примата. Коли одна мавпа розслабляється і дозволяє іншій чистити свою шкіруце величезний акт довіри. Синтез окситоцину стимулюється під дією дотиків, оскільки в природі довіра та дотик «ідуть у комплекті».
Тварина, яка перебуває поблизу, швидше завдасть вам шкоди, ніж та, що на відстані. Це означає, що ваше прагнення окситоцину цілком здатне вам нашкодити. Протягом еволюції мозок навчився не довіряти тим, хто цього не заслуговує. Коли довіра не виправдовується, мозок реагує викидом кортизолу. Під його дією формуються нові нейронні звязки, що скасовують колишні, які було збудовано під дією окситоцину. Тому зрада близьких залишається в людській памяті надовго.
Для людей зрадаце абстрактне поняття. У тваринному світі все є вкрай визначеним. Наприклад, коли павіан чує заклик про допомогу від партнера з грумінгу, то зазвичай кидається на його захист. Він ризикує життям заради свого родича й очікує на таку саму поведінку у відповідь. Якщо партнер з грумінгу не відповідає на заклик про допомогу, це може коштувати іншому павіанові життя. У нього відбувається викид кортизолу, і його очікування щодо цієї мавпи змінюються. Павіан більше не ризикуватиме власним життям заради «зрадника». Більше того, він знайде собі іншого партнера з грумінгу. Нейрохімічні реакції мозку визначають поведінку, що забезпечує виживання особини. Тут не існує потреби в абстрактних теоріях зради.
Ссавці постійно змушені приймати складні рішення, що стосуються довіри. Левиця може довіряти самцеві, який зїв її потомство. Газель може довіряти товаришам по стаду, що іноді надають сигнали помилкової тривоги. Тварина незмінно перебуває перед вибором: між окситоцином від почуття довіри і кортизолом від реальної загрози.
Припустімо, хтось із однокласників наполегливо домагався вашої довіри, щоб потім списати у вас контрольну. Ви можете сприйняти це за зраду, і ваш однокласник теж може розцінити вашу відмову дати списати як зраду. У нас формуються очікування щодо наших соціальних звязків, але часто ці очікування не відповідають реальності. Людина шукає щирих стосунків, бо вони викликають приємні емоції і допомагають забезпечити виживання. Водночас вона болісно переживає, коли її довіра не виправдовується, бо це викликає в неї внутрішнє відчуття загрози. Рішення вкладати сили в розвиток соціальних звязків дається нелегко. Після кількох розчарувань людина менш схильна довіряти в майбутньому. Чи варто дивуватися, що звичку до негативного мислення так просто отримати і так складно від неї позбутися?