Степан Васильович Васильченко
БАСУРМЕН
Басурмен
Семен стоїть у сінях, заглядає в одчинені хатні двері.
Він недавно прибіг знадвору i в очах йому темно. Хата йому здається за темний льох, вікна за дірки, в які зазирає ясний день. Вся стіна перед дверима обставлена чорними сумними іконами, перед ними горить три лампадки, привішені вряд на довгих шнурках. Десь далеко-далеко, як у глибокій норі, горять у печі дрова.
Коло печі порається підтикана мати, червона од огню, з пасмами на чолі кіс, що вибилися з-під очіпка.
Мамо, дайте снідать!
А Богу молився? Не помолишся, до самого вечора не дам так собі й знай, казала мати, сердито тьоригаючи рогачем. Людські діти в неділю, поки з церкви не вийдуть, то й ріски в рот не беруть, а ти, такий лобаню, схопився, лоба не перехрестивши, та до хліба зараз тягнешся? Безстрамнику!
У дядька ж Микити більший за мене, а його ще ні разу не молили! гуде плаксиво Семен.
Бач, з кого він привод бере? З Микити! Та то ж шибеник на те, на те він махамет.
А дядина казала ж, що ми обидва з Микитою махамети.
Мати побожно скривилася й заплющила очі.
Що ти вдієш із таким кателиком Із таким лобурем, таким харцизякою! Далі скривилася й, зітхнувши, почала всовіщати: І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? Тож тільки невіра, басурмени Богу не хочуть молитися, а ти ж хрещена тварюка. Та тебе ж за цеє в пекло, в огонь негасимий завдадуть. Он глянь, що будуть робити на тім світі грішникам! мати показала рукою на стіну.
Семен спідлоба зиркнув у той бік, де висіла на стіні велика картина страшного суду; од неї завжди смерділо Семенові духом чортячого кубла.
Він одступив далі й промовив уперто:
Хай завдають.
На сковороді на гарячій будеш сидіти, гарячу смолу будеш пити.
Дарма
Будуть тебе куці залізним гаком за язик тягнути.
Язик у Семена в роті боязко заворушився, покотилась слина, і він сплюнув.
А я втечу-у
Куди? Дурню! Скрізь вони тебе знайдуть, скрізь впіймають. Упіймають тебе, басурмена, потягнуть на саме дно в пекло і вкинуть тебе, неблагословенного, в казан у киплячий
Шелевіють[1], тріскотять перед іконами лампадки; знадвору доліта тягучий дзвін, ніби крізь сон скликаючи людей до служби: «Бе-ем! Бе-ем!»
Мати порається коло печі, очі її тьмаряться, туманіють і вже лагідним, тихим голосом, як побожну казку, розповідає вона про всі пекельні муки, які дожидають на тім світі грішного Семена.
Мамо, а казан буде такий, як ото москалі кашу варять? довірчиво вже перепитує він матір.
Буде казан великий, великий та глибокий