Усі подивилися на Шасту, який стояв, роззявивши рота, і блимав очима, і одразу припинили його лаяти та докучати питаннями. Його майже силоміць поклали на кушетку, підклавши під голову подушки, напоїли крижаним шербетом із золотого келиха та звеліли лежати й не рухатися.
Нічого подібного у Шастиному житті, не дуже багатому на події, ще не траплялося. Більш того, він і уявити собі не міг, що колись навколо нього здійметься така метушня, а він лежатиме собі на мякенькій софі з подушками, а його пригощатимуть такою смакотою, як цей шербет. Тому він радо виконав наказ. Не слід, однак, вважати, ніби він одразу ж забув про своїх супутників зовсім ні! Його, як і раніше, мучили думки про те, що з ними сталося, та як їм прокрастися крізь ворожий Ташбаан, та як йому приєднатися до друзів у долині Мертвих Царів. І що буде, як зявиться справжній Корін. Та мало-помалу острахи відступали, а ним заволодівала солодка млість. «Ти диви! Може, ще й нагодують чимось таким смачненьким?» промайнула зрадницька думка. Залишалося зачекати.
Аби не витрачати часу марно, Шаста налагодився крадькома роздивлятися навкруги. Тутешнє зібрання дійсно було вельми цікавим. У залі, окрім знайомого вже фавна, сиділи двоє кремезних чоловяг із бородами, що майже сягали їм пояса, у той час як самі вони ледь-ледь сягали пояса дорослих людей. (То були гноми, одні з тих дивовижних створінь, які зазвичай стрічаються лише в Нарнії, тому Шаста побачив їх уперше в житті.) Був тут і великий, завбільшки майже з гнома, ворон (такого Шаста теж іще не бачив). Усі інші були людьми у повному сенсі слова, та всі високі й стрункі, молоді та вродливі, з ясними обличчями та оксамитовими голосами. «Не те що ці остраханці, принаймні більшість із них!» подумав Шаста й мимоволі почав прислухатися до розмови.
Що мовить їхня королівська величність, сестра наша Сьюзан, звернувся король до красуні, яка щойно обіймала та цілувала Шасту, на те, що ми вже три тижні в чужій землі? То чи згодна вона віддати руку та серце засмаглопикому залицяльнику вашому, принцові Рабадашу?
«Оце так-так, подумав Шаста, виходить, королева королю сестра та аж ніяк не дружина! Дивно!»
Ні, брате мій, ні та ще раз ні! Навіть якщо він пообіцяє усі скарби Ташбаана!
Хай буде за твоїм словом, сестро, обізвався король, правду кажучи, ви засмутили б моє серце, якби ваш вибір припав на нього! Іще коли в нас гостювали його посланці, чи, скажімо прямо, «свати», і коли сам він гостював у нас в Кейр-Паравелі, не раз і не два питав я себе, як можете ви бути отак любязні з ним.
То була моя примха, відповіла королева, і тепер мені залишається докоряти собі за неї. Але ж правда й те, що в наших володіннях принц Рабадаш поводився зовсім інакше, ніж вдома, у Ташбаані. Усіх присутніх закликаю у свідки, що доблестю своєю він намагався підкорити моє серце, коли бився на лицарському турнірі, який брат наш, Великий король, влаштував на його честь; і всі ті дні а то був цілий тиждень! він поводився як справжній лицар, любязно та з повагою до пані, а тут немов його хтось підмінив!
Кхе, кхе, відкашлюючись, мовив старий ворон, як каже давня мудрість: «Не суди про ведмедя, побачивши його здаля, а суди тоді, коли побачиш його в барлогу!»
Влучно сказано, Жовтий Пазуре! мовив один із гномів. Про те саме йдеться і в нашому, гномячому, прислівї: «Хто зі мною не днював і не ночував той мене не знає!»
Що ж, мовив король, тепер ми в змозі сказати, що знаємо, що за людина отой принц: а він пихатий, бундючний, жорстокий, кровожерливий, хвалькуватий, самозакоханий та зарозумілий тиран!
У такому разі, в імя Аслана, сказала Сьюзан, нам залишається єдине покинути Ташбаан негайно, не зволікаючи ані дня!
Воно-то й так, похмуро відповів Едмунд, але є одне «але»: настав той час, коли я маю поділитися гіркими роздумами з вами, мої друзі! Будьте ласкаві, Перідане, подивіться, аби ніхто не підслуховував нас за дверима. Бо те, що я скажу, стороннім вухам не призначене.
У кімнаті запала тиша. Королева Сьюзан підбігла до свого брата і зазирнула йому просто в очі:
О Едмунде! скрикнула вона. Ти мене лякаєш! Що бачу я в твоїх очах лихі часи на нас попереду чатують.
Розділ 5
Принц Корін
Сестро наша люба, прекрасна пані, мовив король Едмунд, хоробрістю скріпи своє серце! Бо небезпека, що нам загрожує, є дійсно чимала.
Яка ж то небезпека, брате? спитала королева.
А ось яка, не став приховувати Едмунд. Залишити Ташбаан нам буде вкрай непросто. Бо поки принц тішився надією, що врешті-решт зламає опір ваш і візьме за дружину, ми тут були почесними гостями. Та гривою присягаюся левиною, щойно він почує ваше остаточне «ні», він сприйме цю відмову за образу, а ми залишимося в Ташбаані, та вже не гостями, а бранцями, та не в палаці, а в тюрмі.
Один із гномів аж присвиснув.
А я попереджав, ваші величності, я попереджав! прокракав ворон. Недарма ж у раків є прислівя: у халепу легко скочити, а вискочити зась. Вони мають на увазі раколовицю.
Цього ранку я бачився з принцом, продовжував Едмунд, і тільки зайвий раз переконався, що він не звик, коли будь-що відбувається всупереч його волі. Його дратує, що не спромігся він заволодіти вашим серцем одразу, та зволікання ваше його дратує ще більш. Тому в ранковій бесіді він дуже наполягав на тому, аби відкрив я всі потаємні закуточки серця вашого йому. На що я відповів, що таємниці серця, жіночого тим паче, на те й таємниці, що загадкою залишаються для інших, а інколи й для себе самого. І натякнув я також, що не здивуюся й тому, що всі його сердечні зазіхання можуть виявитися марними. Свій гнів він приховав за ввічливістю, та в кожному слові, що мовив він у відповідь, крилася погроза.
То так, у свою чергу підтвердив Тамнус, бо не далі, як учора, довелося мені вечеряти з великим візиром і що ж, відчуття мої від тієї зустрічі теж були не з приємних. Під час вечері він мене питає, чи до вподоби мені Ташбаан. Насправді тут набрид мені вже кожен камінь, та я людина чемна, тож і кажу, мовляв, у розпал літа взнаки вдається спека, а я ж бо виріс у лісах, то й серце моє залишається там, де прохолодна тінь дерев та росяні трави. У відповідь він посміхнувся, та посмішка його нічого доброго не віщувала. І мовив він: «О, не журися, мій цапоногий друже, бо незабаром прийде час, коли ти знову побачиш свої ліси, де зможеш танцювати досхочу, хоч від заходу до світанку, та баш на баш: ми вам свободу, а ви нам наречену, аби наш принц не дуже сумував».
Невже він збирається взяти мене силоміць? скрикнула Сьюзан.
Саме цього я і боюся більш за все, обізвався Едмунд, бо якщо візьме силоміць, то візьме вже не за дружину, а як рабиню
Невже він наважиться на таке віроломство? Чи той тісрок гадає, ніби наш брат, Великий король Нарнії, йому таке пробачить?!
А й справді, сір, підтримав королеву Перідан, хіба вони забули, що в Нарнії достатньо і мечів, і списів, та й стріл із луками вистачить на всіх.
На жаль, похитав головою король, вважаю я, що не наводить страху на тісрока наша маленька Нарнія, а ми для нього не більше, ніж така собі віддалена земля, яка лише через недогляд досі є вільною на кордонах великої імперії. А зазіхає він на неї вже давно. Саме тому закралася в мене підозра, що ваш, так би мовити, залицяльник, люба сестро, але насамперед спадкоємець остраханського трону насправді зявився до нас у гості не залицятися, а з далекоглядною метою: відмову вашу тісрок розцінює як привід, аби піти на нас війною. Бо ми для нього, так само як Древляндія, більмо на оці, а коли так, чому б не захопити нас разом?
Нехай лише спробує, крізь зуби мовив другий гном. На морі ми ладні дати бій хоч зараз! А на землі хай спершу пустелю перетне!
Кх-кх кхоли я був іще юним воронятком, літав я через ту пустелю, сір, озвався ворон, і Шаста одразу ж нагострив вуха, літав, та ще й не раз. Так от: якщо тісрок відправить своє велике військо через відому декому велику оазу, те військо, якщо й дійде до кордонів Древляндії, навряд чи буде великим. Оази воно досягне вже на перший день увечері, якщо, звичайно, вирушить зрання, та річ у тому, що єдине, що велике в тій оазі то лише назва. А джерело ледве наповнює таку собі калюжу ані воякам попити, ані коней напоїти. Та є ще інший шлях
Шаста затамував подих.
той шлях починається від долини Царів і пролягає на північний захід. За день шляху від гробниць починаються гори. У тих горах треба вгледіти двогорбу вершину, що зветься Кирдик-Баш. Туди й прямувати. І ще за день, а може, що й менше, шлях приведе тебе до ущелини серед камяних стрімчаків ущелини настільки вузької та непомітної, що можна проїхати повз неї хоч тисячу разів і не побачити. А навіть якщо й потрапити в ту ущелину випадково, проїхати нею до місця, де розгортається щось схоже на долину, то не побачить випадковий мандрівник ані зеленої трави, ані джерел, ані інших ознак близької ріки. Але вона там є. Саме та ущелина і виведе тебе до стрімкої та бурхливої річки, а там вже берегом, берегом до Древляндії рукою подати.