Боюся, цієї миті Аравіс не відчула до візира жодного жалю.
Тісрок, який до того сидів мовчки, занурений у свої думки, нарешті помітив, що коїться, і спокійно зауважив:
Сину мій, зроби мені ласку, облиш вельмишановного та високодуховного візира: як дорогоцінна коштовність зберігає свою цінність навіть у купі гною, так похилий вік та розважність заслуговують на повагу, хай навіть і в найнікчемнішому з наших підданих. Тож облиш-но цю негідну тебе справу та повідай нам, що маєш ти на думці.
А маю я на думці ось що, батьку, перевівши дух, повідав Рабадаш, повинні ви негайно ж скликати військо своє непереможне, увірватися із ним до Нарнії та спустошити ті землі вогнем та мечем, а згодом приєднати ті варварські землі до імперії вашої безмежної, позбавивши життя Великого короля їхнього та весь рід його, за єдиним винятком: живою ви лишите королеву Сьюзан, бо стане вона моєю дружиною, хоча для початку її й доведеться добряче провчити.
Зрозумій, о сину мій, похитав головою тісрок, що ніякі слова твої не змусять мене піти війною на Нарнію.
Коли б не були ви моїм батьком, о тісроче, що живе вічно, заскрипів зубами принц, я б сказав, що слова ті промовляє боягуз.
Коли б не був ти моїм сином, о палкий Рабадаше, відповів на те тісрок, життя б твоє було швидким, а смерть аж занадто повільною, коли б промовив ти ті слова.
Його спокійний, незворушний голос змусив кров Аравіс захолонути в жилах.
Але чому, о батьку мій? знову спитав принц, цього разу куди шанобливіше. Чому ми маємо думати двічі, чому повинні зволікати більше, ніж коли ми вішаємо ледачого раба чи віддаємо на поживу собакам стару шкапу? Розмірами Нарнія вчетверо менша за найменші з ваших земель. Якась тисяча списів завоюють її за пять тижнів, бо то всього лише брудна пляма на тлі вашої імперії!
Можливо, так воно й було б, промовив тісрок. Маленькі варварські країни на зразок цієї звуть себе «вільними» (а це те саме, що «ледачими», «безладними» та «збитковими»), зазвичай ворожі до богів та всіх, кого вони не обділили мудрістю.
Тоді ж чому ми дозволяємо такій країні, як Нарнія, стільки часу лишатися непідкореною?
До відома твого, о просвітлений принце, втрутився великий візир, до того року, як великий батько твій розпочав своє благодатне та нескінченне правління, землі Нарнії були вкриті снігами та кригою і правила ними непереборна чаклунка.
То добре мені відомо, о велемовний візире, була йому відповідь. Але відомо мені й те, що тепер та непереборна чаклунка мертва. Крига та сніги розтанули без сліду, і ласі землі Нарнії квітучі та родючі.
Зміни ці, о найобізнаніший із принців, без сумніву, є наслідком могутніх заклять, що їх наклали ті, хто тепер зве себе королями та королевами Нарнії.
Я, навпаки, схильний вважати, заперечив Рабадаш, що виною цьому стала зміна в розташуванні зірок та дія суто природних причин.
Усе це, втрутився тісрок, питання для диспуту поміж вченими мужами. Я ж ніколи не повірю, що такі всеохопні перетворення укупі з умертвінням старої могутньої чаклунки трапилися без втручання потужної магії. А саме таких речей можна очікувати від мешканців земель, що здебільшого заселені демонами під машкарою розумних звірів та чудовиськ, що є напівлюдьми-напівзвірами. До мене нерідко доходять звіти, що Великий король Нарнії (нехай боги позбавлять його своєї ласки!) має на своєму боці химерного демона, що на вигляд як лев і славиться лихим норовом. Тож напад на Нарнію бачиться мені темною та сумнівною справою, і я не зазіхатиму на шматки більші, аніж зможу проковтнути.
Блаженне Остраханство, улесливо промовив візир, знов показавши своє обличчя, чийого правителя боги обдарували розсудливістю та обачністю. Однак, як уже сказав наш мудрий тісрок, із ким ми не можемо не згодитися, Нарнія і справді є ласим шматком, і вельми прикро тримати руки свої від неї далі. Беззаперечно, обдарованим був той поет, що казав цієї миті Ахошта помітив загрозливий порух то сіпнулася нога принца і змушений був перерватися.
Це й справді вельми прикро, зазначив тісрок глибоким тихим голосом. Щоранку сонце темніє у мене в очах, та щоночі сон мій бадьорить мене менше саме через те, що я ані на мить не забуваю, що Нарнія й досі вільна.
О мій батьку! вигукнув Рабадаш. А що, коли я знаю, як можете ви прибрати до рук Нарнію і не вдавитися, якщо спроба не вдасться?
Коли ти й насправді те знаєш, о Рабадаше, відповів тісрок, то явив би ти себе найліпшим із моїх синів.
Тож слухай-но, батьку. Цієї ж ночі, у цю саму годину, я візьму дві сотні коней і перетну із ними пустелю. Жодна жива істота не здогадається, що вам відомо, куди саме я вирушив. На ранок я вже маю досягти воріт замку Анвард, що належить древлянському королю Луну. Ми перебуваємо з ними в мирі, тож вони не чекатимуть нападу, і я захоплю Анвард ще до того, як вони встигнуть оговтатися. Відтак я попрямую шляхом, що лежить за Анвардом, і спущуся вниз, просто до Кейр-Паравеля. Великого короля там не буде коли я їх покинув, він збирався в похід проти велетнів, що безчинствували на його північних кордонах. Тож ймовірніше за все Кейр-Паравель зустріне мене із відчиненою брамою. Я увірвуся туди, захоплю його, і мені залишиться сидіти там і чекати, доки не причалить «Здіймач хвиль» із королевою Сьюзан на борту. Тож варто їй буде ступити на берег, як я спіймаю мою заблукалу пташку, привяжу до кульбаки та скакатиму, скакатиму, скакатиму назад до Анварда!
Та чи не ймовірно, о сину мій, зауважив тісрок, що під час захоплення жінки хтось із вас чи то король Едмунд, чи ти покладе своє життя?
Їх буде небагато, похитав головою Рабадаш. Я накажу десятьом своїм воїнам роззброїти його і спробую стримати палку жагу до його крові, тож не повинно виникнути жодних приводів, аби розпочалася війна між тобою та Великим королем.
А що, як «Здіймач хвиль» опиниться у Кейр-Паравелі раніше за тебе?
Із нинішніми вітрами я вважаю це маловірогідним, о мій батьку!
І останнє, о винахідливий мій сину, зазначив тісрок, ти розповів мені, як здобудеш собі жінку варварів, але забув додати, як це допоможе мені здобути Нарнію.
О батьку мій, чи, може, це випало з вашої уваги, що, хоч ми з вершниками й проминемо Нарнію, мов стріли, випущені з луків, Анвард лишиться нашим навіки. А коли Анвард стане вашим і ви стоятимете в Нарнії чи не на подвірї, гарнізон в Анварді можна непомітно збільшувати, аж доки ви не зберете там величезне військо.
Сказано з розумом та завбачливістю Але ж як воно має мені зійти з рук у разі, якщо ти зазнаєш поразки?
Ви скажете, що робив я все без вашого відома, проти вашої волі та позбавлений благословення, і штовхнула мене на цей відчайдушний учинок палка любов та юнача нестримність.
А що, як Великий король вимагатиме, щоб ми відпустили назад оту дикунку, його сестру?
О мій батьку, будьте певні, що він цього не зробить. Бо хоч найвродливіша з жінок мені й відмовила, Великий король Пітер людина розсудлива й кмітлива, і він у жодному разі не відмовиться від такої великої честі та всіх тих переваг, які на нього чекають, якщо він побратається із нашим домом і небіж його, а колись і небіж у других, зійдуть на трон Остраханства.
Але ж він цього не побачить, якщо я житиму вічно, чого, певен, ти мені бажаєш зауважив тісрок, і голос його пролунав навіть стриманіше, аніж завжди.
До того ж, о мій батьку, відрадо очей моїх, повів далі принц після нетривалої незграбної мовчанки, ми напишемо кілька листів, нібито від королеви, у яких говоритиметься, як вона без тями закохалася в мене і як їй не хочеться повертатися до Нарнії. Усім відомо, які мінливі, наче хвилі, бувають жінки. І навіть якщо листи їх не переконають, вони нізащо не наважаться заявитися до Ташбаана, щоб забрати її додому силою.
О просвітлений візире, звернувся тісрок до старого, поділися із нами своєю мудрістю: що скажеш ти на цей химерний задум?
О тісроче, вічний та несхитний, відповів Ахошта, сила батьківської любові незнана для мене, і нерідко чув я про те, що сини в очах своїх батьків є ціннішими за коштовні камені. Тож як смію я вільно виказувати думки свої, якщо вони можуть поставити життя великого принца під загрозу?
Смієш, у тому не сумнівайся, наказав йому тісрок. Бо приховувати думки буває куди як небезпечніше, аніж виказувати їх відкрито.
Слухаю та корюся, прокректав жалюгідний старий. То знай же, о найрозсудливіший тісроче, що, по-перше, загроза для принца не така вже й велика, як може здатися. Боги обділили дикунів розсудливістю, і поезія їхня, на відміну від нашої, не містить добірних апофегм та корисних максим, а натомість оспівує кохання та війну. З огляду на це, ніщо їм не здасться більш шляхетним та гідним захоплення, ніж така божевільна кампанія, як ця, що Ой! На слові «божевільна» принц знов дав візирові добрячого стусана.