Коли король та королева порівнялися з хатиною і гноми заходилися їм низько кланятись, король Едмунд крикнув:
Гей-но, друзі! Час для біваку та обіду, й відразу здійнявся гамір: верхові спішувалися, діставали сідельні торби з провіантом і гомоніли-гомоніли. Тим часом Корін помітив Шасту, кинувся до нього, схопив за обидві руки і радісно закричав:
Як?! Ти тут! Цілий і неушкоджений! Який я радий! А тепер на нас чекає така пригода! Ото поталанило! Ми лише вчора вранці прибули в гавань Кейр-Паравеля і першим, кого зустріли, був Олень Черві зі звісткою про напад на Анвард. Чи тобі не здається
А хто друг вашої високості? запитав король Едмунд, який щойно зліз із коня.
Невже не бачите, сір! закричав Корін. Це ж мій двійник: хлопчик, якого ви прийняли за мене в Ташбаані.
О, ви схожі, мов дві краплі води, вигукнула королева Люсі. Мов близнюки! Просто диво!
Перепрошую, ваша величносте, звернувся Шаста до короля Едмунда. Я не зрадник, чесне слово. Я ненароком чув про ваші плани. Та навіть у страшному сні не розповів би про них вашим ворогам.
Тепер я знаю, юначе, що ти не зрадник, сказав король Едмунд і поклав руку Шасті на голову. Але хай ніхто тебе й не приймає за зрадника, та наступного разу постарайся не слухати те, що не призначається для твоїх вух. Та добре те, що закінчилося добре.
Далі було багато всього, що Шаста на якийсь час втратив з очей Коріна, Едмунда та Люсі. Та Корін був із тих хлопців, про яких кажуть «мов на шилі сидить» або кличуть «дзиґою», тож незабаром Шаста почув, як король Едмунд грізно відчитував:
Левиною гривою присягаюся, принце, це вже занадто! Ваша високість коли-небудь зволять взятися за розум? Та ви клопочете голову більше за ціле військо. Краще вже рій шершнів мати під командою, ніж ваc!
Шаста протиснувся крізь натовп і побачив у центрі кола Едмунда, справді розгніваного, та Коріна, який від сорому аж почервонів. Поруч із ними на землі сидів якийсь незнайомий гном з перекошеним (наче кислиць обївся) від болю обличчям. Двоє фавнів, схоже, щойно допомогли йому вибратися з обладунку.
Ах, якби зі мною були мої краплі, зітхнула королева Люсі. Відразу все загоїли б і поставили на ноги. Та Великий король суворо-пресуворо наказав мені не брати їх з собою на війну, а тримати для доконечної потреби.
А трапилося ось що. Не встиг Корін погомоніти з Шастою, як його за лікоть ухопив один гном в обладунках на ймення Репях.
У чому річ, Репяху? запитав його Корін.
Ваша королівська високосте, розпочав гном, відводячи Коріна вбік, сьогодні по обіді наше військо перейде перевал і ми підійдемо впритул до замку його величності вашого батька. Тож цілком можливо, що ще сьогодні станемо до бою.
Знаю, заусміхався Корін. Хіба ж це не чудово!
Чудово це чи ні, продовжував Репях, та в мене від короля Едмунда суворий наказ: зробити все, аби ваша високість не опинились серед бою. За самим боєм вам дозволено спостерігати, і цього, зважаючи на ваш юний вік, вашій високості більше ніж досить.
Що за дурниця! вибухнув від обурення Корін. Авжеж, я битимуся! Ось і королева Люсі буде серед лучників.
Їх королівська величність можуть чинити, як їм заманеться, сказав на те Репях, а ви під моєю опікою. Або ви даєте ваше чесне королівське слово, що триматимете свого поні поруч мого і ні на крок не відлучитеся від мене, аж поки цього я вашій високості не дозволю зробити, або ж, за наказом його величності, вас привяжуть за руку до моєї, наче бранця.
Лишень спробуй я тобі так облатаю боки, спалахнув Корін.
Цікаво подивитися, ущипливо кинув гном.
І цього для такого хлопчини, як Корін, було більш ніж досить, тож він шулікою накинувся на гнома і вони замолотили кулаками. Цей поєдинок мав би бути рівним, хай Корін був і важчий, і вищий та мав довші руки, але гном мав свої переваги: був старший за віком і до того ж битою головою. Та зясувати, чия візьме, так і не вийшло, бо гірський схил не краще місце для герцю. Бідоласі Репяху не пощастило: він наступив на хисткий камінь і проорав землю носом, а коли силкувався встати, то виявив, що на нозі розтягнув звязки. Так, це було справді болюче розтягнення звязок, через яке бідолаха ані ходити, ані їздити верхи не зможе щонайменше два тижні.
Бачите, що ваша високість накоїли, гримів король Эдмунд. Перед самим боєм із наших лав вибили стріляного вояка.
Бачите, що ваша високість накоїли, гримів король Эдмунд. Перед самим боєм із наших лав вибили стріляного вояка.
Я займу його місце, сір, вигукнув Корін.
Тьху! сплюнув Едмунд. Хіба хто ставить під сумнів вашу хоробрість! Та хлопчик на полі бою лишень для своїх загроза!
Тут короля кудись покликали, і Корін, ґречно вибачившись перед гномом, майнув до Шасти та зашепотів:
Швидко! Тепер є вільний поні та обладунки гнома. Надягай-но, поки ніхто не бачить.
Нащо? не зрозумів Шаста.
Як це нащо? Щоб битися в січі! Невже не хочеш?
Е-е, еге ж, аякже, прогугнів Шаста, хоч до цієї миті нічого такого в нього й на гадці не було. І тут у Шасти неприємно занудило під грудьми.
От і добре! зрадів Корін. Вдягай через голову. Тепер перевязь для меча. Тільки ми маємо їхати у самому хвості колони й триматись тихо, наче миші. Ну, а як розпочнеться битва, то всім уже буде не до нас.
Розділ 13
Битва при Анворді
Ще до одинадцятої ранку військо знову було на марші; рухалися на захід, залишаючи гори ліворуч. Корін і Шаста їхали в самому арєргарді, замикали колону за велетнями. Люсі, Едмунду й Перідану було не до хлопців: вони обговорювали плани битви. І хоч Люсі раз запитала: «Але де ж його непосидлива високість?», Едмунд лише кинув у відповідь: «Попереду його немає, і це вже добра новина. Хай так воно і буде».
Шаста розповів Коріну про свої поневіряння і пояснив, що їздити верхи навчався в коня, через те зовсім не знає, як правити конем за допомогою поводів. Корін йому все це показав, а крім того, розповів про своє таємне відплиття з Ташбаана.
А де ж королева Сьюзан?
У Кейр-Паравелі, відповів Корін. Вона, знаєш, не схожа на Люсі, ця як справжній чоловік чи принаймні парубок. А королева Сьюзан як звичайна доросла пані. На війни вона не їздить, хоча сама відмінно стріляє з лука.
Тим часом гірська дорога, якою вони пересувалися, ставала дедалі вужчою, а схил праворуч чимраз крутішим. Врешті-решт вони змушені були їхати вервечкою по одному понад краєм прірви, і Шаста здригнувся від думки, що тим самим шляхом він проїхав минулої ночі, й гадки не маючи про прірву.
«Але, певна річ, промайнула у нього думка, я був у цілковитій безпеці. Адже Лев тримався зліва від мене. Увесь той час він був між мною та безоднею».
Далі дорога звернула ліворуч, на південь, геть від кручі, і тепер з обох боків проходу тягнулися густі ліси. А військо сходило вгору все вище й вище, на перевал. Згори, якби не лісові хащі, розгортався б неймовірний краєвид, але за деревами нічого не було видно, тільки декілька навислих скелястих гірських вершин та високо в синьому-синьому небі кружляли двійко орлів.
Чують битву, проказав Корін, показуючи на птахів. Знають стервятники, що їм буде пожива.
На ці слова Шаста не сказав нічого.
Коли вони минули горло перевалу й спустилися нижче, дерева розступилися, і тепер у вечірньому серпанку Шаста добре міг бачити всю Древляндію, яка розкинулася під його ногами, і навіть (так йому здалося) щось схоже на пустелю за нею. Та сонце, до заходу якого залишалося години зо дві, світило в очі й заважало чітко розрізняти подробиці.
Тут військо зупинилося і розтяглося в ланцюг, перебудовуючи лави. Цілий загін надзвичайно страшних на вигляд розумних звірів, яких Шаста до того не помічав і які належали переважно до родини котячих (леопарди, пантери та подібні до них великі коти), пішли, мяко ступаючи на округлі подушечки лап та стиха порикуючи, займати свою позицію на лівому фланзі. Велетням було наказано зайняти правий фланг, і перш ніж туди піти, вони познімали якісь заплічні мішки й сіли на хвильку. Потім Шаста побачив: те, що вони несли, а тепер натягують, було не що інше, як чоботи: страхітливі, важкі, на шипах і з дебелими халявами до колін. Взувшись, велетні закинули свої величезні ломаки на плечі й рушили до бойових позицій. Лучники, разом із королевою Люсі, зайняли місце в тилу, і спершу було видно, як вони згинають луки, а потім, коли відпускали напнуту тятиву, було чути неголосне «памм-памм». І, куди не кинь оком, можна було бачити, як до битви лаштуються ратники: хтось підтягував підпругу, хтось надягав на голову шолом, хтось виймав із піхов меч, а хтось скидав на землю плащ. Майже ніхто не розмовляв. Було не до жартів і моторошно.
«Здається, я скочив у халепу, розсудив Шаста. Й устряв по самісінькі вуха».