Він заволав «ґвалт» тому, що не встиг він вимовити слово «вуса», як у вусі йому щось залоскотало. Як зясувалося, то був Асланів вус. Ігого підскочив, мов ужалений, сахнувся аж до іншого боку огорожі й навіть спробував був перестрибнути її та довелося повертатися: стіна була зависока для нього, аби заплигнути та накивати копитами далі. Аравіс із Гвін і собі позадкували. Запала напружена тиша.
Але ось Гвін, тремтячи всім тілом, тоненько заіржала та підбігла до Лева.
Ви такий такий гарний, що нехай краще зїсте мене ви, якщо вже так хочете, ніж я просто відкину копита, хоча б і від переїдання.
Моя люба доню, сказав на те Аслан, обцілувавши її з воістину левовою щедрістю. А я знав, що ти тут найсміливіша і не змусиш чекати мене. Хай буде з тобою моя радість!
За цим він здійняв голову та заговорив зичним голосом:
Ігого-Ігого, звернувся він до коня, мій бідний, гордовитий, переляканий Ігого, підійди-но ближче. Ще більше, сину мій, не лякайся. Не того страхайся, аби підійти, страхайся того, аби не підійти. Торкнися мене, обнюхай мене. Є в мене і лапи, й хвіст, і вуса, а сам я і є справжнісінький собі звір.
Аслане, тремтячим голосом заговорив до Лева Ігого, який же я дурень!
Щасливий той кінь, що усвідомив те змолоду. Втім, як щаслива і кожна людина. Підійди-но, Аравіс, доню! Дивися! Мякі лапи мої цього разу тебе не зранять.
Перепрошую, пане Лев цього разу? не второпала Аравіс.
То я тебе поранив, розяснив Аслан. І я той Лев, що зявлявся вам під час усієї подорожі. Чи зрозуміла ти, за що тебе було поранено?
Ні, пане Лев.
Подряпини на твоїй спині до останньої краплини втраченої тобою крові повторюють рани на спині рабині твоєї мачухи, яку ти підпоїла сонним зіллям. Її біль ти мала відчути на собі.
Так, пане Лев. Прошу
Питай, моя люба, підбадьорив її Аслан.
На які ще неприємності вона наразилася через мене?
Дитя моє, похитав головою Аслан. Я розповідаю тобі твою історію, а не її, бо нікому не дано почути нічого, окрім їх власної історії.
Він струсонув головою і заговорив уже веселіше:
Не сумуйте, діти мої. Незабаром ми зустрінемося знов. Але до цього на вас чекає ще один гість.
Із цими словами він одним стрибком заплигнув на паркан та зник, мов і не було.
Хоч як не дивно, але в друзів не виникло жодного бажання обговорювати його появу вони неквапливо розійшлися по різних кутках і там ходили собі на самоті туди-сюди, обмірковуючи несподівану зустріч.
Десь за півгодини обох коней покликали на задній двір перехопити смачненького з того, що приготував для них пустельник, коли Аравіс, яка все ще гуляла подвірям, була налякана звуками сурми, що пролунали з-за огорожі.
Хто там? прокричала вона.
Його королівська високість, принц Кор Древлянський, сповістив герольд.
Аравіс відсунула засув і прочинила хвіртку, трохи позадкувавши, аби дати дорогу незнайомцям.
Спочатку на подвіря зайшли двоє вояків з алебардами та стали обабіч від воріт. За ними увійшли герольд і сурмач.
Його королівська високість, принц Кор Древлянський, просить аудієнції в леді Аравіс, оголосив герольд. За цим він і сурмач відійшли вбік і вклонилися, солдати відсалютували, і на подвіря заїхав сам принц. Супровід його вклонився, і всі четверо вийшли, зачинивши за собою хвіртку.
Принц вклонився, але, як на принца якось незграбно. Аравіс присіла в граційному реверансі (до речі, остраханський реверанс зовсім не нагадує наш) він вийшов у неї дуже гарно, бо, звісно, вона добре зналася на таких речах. Глянувши вгору, вона нарешті змогла розгледіти, що за людина був той принц.
Перед нею стояв ще зовсім хлопчик. Голова його була непокрита, а світле волосся вінчала тонка золота смужка, ледь товща за дріт. Верхня туніка його була пошита із білого батисту, тонкого, мов шийна хустка, а крізь нього просвічувалася яскраво-червоне спіднє вбрання. Його ліва рука, що лежала на вкритій емаллю рукояті меча, була перевязана.
Аравіс ковзнула поглядом по його обличчю, перш ніж розтулити від подиву рота й скрикнути:
Овва! Та це ж Шаста!
Хлопець від того вмить зашарівся та швидко почав виправдовуватися:
Послухай-но, Аравіс, я сподіваюся, ти не подумала, що я зявився до тебе ось так, із сурмачем та всім тим супроводом, аби справити на тебе враження чи вдати, що тепер я зовсім інший, чи ще щось бо я б краще прийшов до тебе у своєму старому одязі, та його весь спалили, а мій батько сказав
Аравіс ковзнула поглядом по його обличчю, перш ніж розтулити від подиву рота й скрикнути:
Овва! Та це ж Шаста!
Хлопець від того вмить зашарівся та швидко почав виправдовуватися:
Послухай-но, Аравіс, я сподіваюся, ти не подумала, що я зявився до тебе ось так, із сурмачем та всім тим супроводом, аби справити на тебе враження чи вдати, що тепер я зовсім інший, чи ще щось бо я б краще прийшов до тебе у своєму старому одязі, та його весь спалили, а мій батько сказав
Твій батько? здивувалася Аравіс.
Так, виходить, що король Лун мій батько, кивнув Шаста. Я мав би й сам здогадатися: Корін схожий на мене, мов дві краплі води. Ми з ним близнюки, розумієш. До речі, й звати мене Кор, а не Шаста.
Рідне імя тобі більше личить за Шасту, промовила Аравіс.
За звичаєм, імена братам даються схожі, відповів Шаста (або, як ми тепер повинні його називати, принц Кор). Наприклад, Дар і Даррін, Кол і Колін тощо.
Шасто я маю на увазі, Коре, урвала його Аравіс. Помовч трохи і послухай. Тепер моя черга тобі про щось сказати. Мені дуже шкода, що я поводилася, мов остання свиня. Але це не тому, що ти тепер принц, я змінила свою думку ще до того, як про це дізналася, тоді коли ти повернувся рятувати мене від Лева.
Насправді він зовсім не збирався тебе вбивати, той Лев, відповів Кор.
Я знаю, промовила Аравіс, киваючи.
На мить запала тиша, спокійна й урочиста, коли діти збагнули, що обоє встигли познайомитися з Асланом.
Несподівано Аравіс згадала про перевязану руку Кора.
О Коре! вигукнула вона. Я зовсім забула! Ти ж брав участь у битві! Це там тебе було поранено?
То зовсім не рана, а так, лише подряпина, цього разу трохи зверхньо кинув Кор. Але одразу ж відкинув усю зарозумілість і розсміявся. Чесно кажучи, то навіть і не справжня рана. Здер клаптик шкіри із суглобів на пальцях так поранитися може кожний дурень, навіть не лізучи в битву.
Але ж ти поліз, зауважила Аравіс. Напевне, то було чудово.
То було зовсім не так, як мені уявлялося, щиро відповів Кор.
Але Ша я маю на увазі, Коре, ти ж мені так і не розповів ще про короля Луна і про те, як ви дізналися, хто ти є насправді.
Що ж, сідаймо, запропонував Кор. Бо це досить довга історія. Але ж знаєш що: батько мій чудова людина, і навіть коли б він не був королем, я був би не менше чи зовсім трохи менше щасливим, що знайшов його, попри освіту та інші жахливі речі, що тепер чекають на мене. Але ж ти хочеш почути історію. Тож слухай. Корін і я народилися близнюками. І десь за тиждень після того батьки наші повезли нас до Нарнії, до старого мудрого кентавра, аби він нас благословив чи щось на зразок цього. Кентавр цей був пророком, як бувають пророками чимало добрих кентаврів. Тобі ще не доводилося бачити кентаврів? Кілька з них брали участь у вчорашній бійці. Вельми визначні люди, мушу визнати, але я все ще ніяк до них не звикну. Ти знаєш, Аравіс, багато до чого доведеться нам звикати у цих північних землях
Так, я знаю, нетерпляче кивнула Аравіс. Та ти продовжуй!
Тож кажуть, що варто тому кентаврові було побачити мене із Коріном, як він подивився на мене та сказав: «Прийде такий день, коли хлопець цей врятує Древляндію від найбільшої небезпеки, що колись загрожуватиме її землям». Батько й мати мої, звичайно, були дуже вдоволені. Та, як виявилося, був і такий чоловік, якому пророцтво припало зовсім не до смаку. Звали того чоловіка лорд Бар, і був він колись батьківською правою рукою, та за казна-що-крадство здається, він неабияк завинив, але, правду кажучи, ту частину розповіді я не дуже-то й зрозумів, батькові довелося посунути його з посади. Та окрім цього, більше ніякої кари він не зазнав, і йому навіть дозволили залишитися у Древляндії. Певно, він дійсно був лихою людиною, бо потім виявилося, що насправді він прислуговував тісрокові та передав до Ташбаана чимало таємної інформації. Тож щойно він почув, що я маю врятувати Древляндію від якоїсь величезної небезпеки, то вирішив, що має мене позбутися. Йому вдалося викрасти мене (не можу сказати, як саме, бо й сам не знаю) і верхи, тікаючи за течією Крученої Стріли, дістатися до узбережжя. Там на нього вже чекав корабель із вірною командою таких самих зрадників, тож невдовзі він уже вийшов у чисте море зі мною на борту. Але мій батько дізнався про те і, мов вітер, помчав за ним слідом. Лорд Бар був уже в морі, коли батько дістався узбережжя, але корабель ще виднівся на обрії. Тож не минуло й двадцяти хвилин, як один із батькових військових кораблів вийшов у море. Певно, то була неабияка гонитва. Шість днів вони переслідували галеон Бара і на сьомий день змусили його прийняти бій. То була грандіозна морська битва (чимало мені довелося почути про неї вчора ввечері), що почалася о десятій ранку і скінчилася із заходом сонця. Врешті-решт нашим вдалося захопити корабель, але мене там не знайшли. Сам лорд Бар загинув під час битви, та один із його людей розповів, що лорд віддав мене одному зі своїх лицарів та відіслав нас обох на човні з корабля. Човен цей згинув без сліду. Але ж, звичайно, той човен пригнав до берега Аслан (який, здається, причетний мало не до всіх тих історій), аби мене там знайшов Аршиш. Хотів би я дізнатися імя того лицаря, що зморив себе голодом та, ціною власного, зберіг мені життя.