Ніхто й ніколи не посміє звинуватити вашу величність у надмірній жорстокості, наважився перервати мовчання лорд Перідан, якщо йому просто відрубати голову. Бо всі ті злочини, що скоїв він, садять його на одну лаву з найзапеклішими вбивцями.
Справедливо сказано, відповів Едмунд, але навіть останній зрадник мусить мати змогу виправитися. Принаймні один такий випадок мені відомий, задумливо додав він трохи згодом.
До того ж стратити Рабадаша, хоч він на те й заслуговує, означатиме не що інше, як оголосити війну великому тісрокові, зауважив Даррін.
От на що мені начхати, то це на тісрокову велич! відкинувши чемність, мовив Лун. Бо велич його полягає лише в чисельності війська, та війську такої чисельності не подолати велику пустелю. Але є такі речі, на які в мене рука не зведеться: як то позбавити життя людину, хоч яка вона там і погана, хоч навіть і зрадник. Якби ми з ним зустрілися в бою рука б у мене не здригнулася, але ж поле бою то не лобне місце.
А що, як взяти з нього слово, запропонувала Люсі, що віднині він почне чесне життя і ніколи не візьме в руки меча проти нас? І під чесне слово ви, ваша величносте, його відпустите під усі чотири вітри.
Це наче брати чесне слово з павіана, заперечив був Едмунд, а втім якщо він знову прийде до нас із мечем, то вже ніщо не завадить відтяти йому голову в чесному бою.
Що ж, так і буде! мовив король Лун та віддав наказ зброєносцю привести полоненого.
Привели Рабадаша. Той був у кайданах. З першого погляду на нього сторонній спостерігач міг би запідозрити, що той усю ніч просидів у темному сморідному підземеллі без води та хліба. Насправді його тримали у звичайній, та ще й доволі затишній кімнаті, куди, до речі, йому принесли й вечерю, яка б задовольнила й найвибагливіший смак, тільки й того що під замком. Та він вечері навіть не торкнувся, бо волів тужити. Та й тужив він якось надмірно галасливо: гепав у двері кулаками, гупав ногами, лаявся недобрими словами й обсипав усіх прокльонами. І так цілу ніч. Звісно, після бурхливої ночі вигляд він мав не найкращий.
Здається, нема потреби пояснювати вашій високості, мовив Лун, що за всіма законами будь-якої держави, хоч писаними, хоч неписаними, ми маємо всі підстави для винесення вам найсуворішого вироку, який тільки смертні можуть винести смертним. Проте, враховуючи ваш доволі юний вік та недоліки виховання, коли вам навіть не прищепили таких понять, як честь джентльмена, не кажучи вже про порядність (що, втім, і не дивно в державі панів і рабів), ми схиляємося до того, аби вас відпустити під чесне гм слово, якщо ви присягнетеся виконати всі наші умови. По-перше
Що?! Та як ти смієш, варварський собако, заволав Рабадаш, ставити якісь умови мені?! Тьху на вас! Та годі вже мені розповідати про порядність: тримати у кайданах таркаана хіба то порядно? От зніміть з мене ваші пута, дайте меча тоді й поговоримо!
Усі лорди підхопилися з місця, а дехто й сам схопився за меча.
Тату, от дозвольте мені хоч раз заїхати йому у вухо? спитав дозволу Корін, стискаючи кулаки.
Стійте! Ваші величності! Ясновельможні лорди! закликав усіх король Лун. Невже у вас не вистачить розсудливості, аби навіть у гніві не уподібнюватися нахабному молодику, якого не навчили відповідати за свої слова, не кажучи вже про вчинки! Коріне! Нумо сядь на місце, інакше я буду змушений попросити тебе вийти з-за столу! А вас, ваша високосте, я ще раз закликаю вислухати наші умови.
Ніхто не може ставити умови наступникові остраханського престолу, хоч варвари, а хоч і чаклуни! пихато відказав Рабадаш. А той, хто волів заїхати нам у вухо, хай знає він: якщо хоч волосина впаде з моєї голови, Нарнія з Древляндією за те заплатять кровю, аж захлинуться у крові. Страшна буде помста тісрока, ох, страшна! Вона й без того буде страшна, за те, що я стояв тут у кайданах, та навіть і мені аж лячно уявити, що станеться, якщо проллється моя кров. Світ здригнеться, коли побачить, що залишилося від північних земель, бо не залишиться нічого, окрім історій, що переживуть віки, і довго ще потому ними лякатимуть малих дітей! Бережіться, бо блискавка та, що в руці її тримає Таш, от-от вже вразить вас із небес!
А що, як її знов на півдорозі зупинять інші сили? мов нічого й не було, припустив Корін.
Як тобі не соромно, Коріне? присоромив того король Лун. Не можна глузувати з того, хто слабший за тебе; от якщо навпаки то прошу.
А що, як її знов на півдорозі зупинять інші сили? мов нічого й не було, припустив Корін.
Як тобі не соромно, Коріне? присоромив того король Лун. Не можна глузувати з того, хто слабший за тебе; от якщо навпаки то прошу.
Ох, який же він дурний, той Рабадаш! вихопилося в Люсі. Її слова якщо хтось і почув, то хіба що Кор, та не встиг він спитати чому, як раптом усі підвелися та завмерли, як на параді. Так само вчинив і він і лише за мить зрозумів, що саме сталося: серед них був Аслан. Як і коли він підійшов ніхто не помітив; може, й проґавили через того Рабадаша; та коли сам Рабадаш побачив, що між ним та стороною звинувачення, нечутно ступаючи, зявився величезний лев, то він аж закляк.
Рабадаше, мовив Лев, твій судний час настав, та ти ще можеш відвернути судну мить. Відкинь свою гординю бо нічим пишатися тобі; та гнів приборкай свій бо ніхто тут не скривдив тебе; та вдячно й смиренно прийми ту свободу, що дарують тобі добрі люди!
У відповідь Рабадаш зробив те, чого аж ніяк робити було не слід: він закотив очі, вищирив зуби та заходився прясти вухами (того може навчитися кожен, якщо мати таке за мету). На остраханців така його гримаса діяла безвідмовно: навіть на найхоробріших вояків вона наводила жах; про пересічних остраханців годі й казати вони одразу ж падали на коліна, а найбільш вразливі ті взагалі впадали в нестяму. Але чого аж ніяк не міг второпати Рабадаш, то це ось чого: лякати тих, хто усвідомлює, що досить тобі ворухнути пальцем, як їх зварять живцем, це одна річ, а намагатися залякати вільних людей зовсім інша. Ось чому його гримаси не справили жодного враження ні на кого, окрім хіба що Люсі, та й тій здалося, що Рабадашу зненацька стало зле.
Демоне, демоне, демоне, щезни! заверещав Рабадаш, ніби його ріжуть. Я впізнаю тебе, злого нарнійського демона, ворога всіх наших богів! Щезни це кажу тобі я, нащадок самого Таша, непереборного та невблаганного, нехай він вразить тебе своєю блискавкою! Нехай нашле на тебе дощ із тарантулів та скорпіонів! Хай на порох розсиплються всі гори Нарнії!
Стережися, Рабадаше, бо судна мить чимраз ближче! Вона вже за дверима. А засув на дверях уже відсунуто.
Хай упадуть небеса! не вгамовувався принц. Хай розверзеться земля під вашими ногами! Хай кров та вогонь знищать вашу дикунську країну. Нехай у ній не залишиться нічого, окрім вашої дикунської королеви, аби я за волосся притягнув її в наш королівський палац. Нехай ця собача донька
Усе, час настав, мовив Аслан.
Рабадаш осікся на півслові та витріщив очі, побачивши, що замість того, аби страхатися його слів, усі чомусь сміються.
Саме в той час, коли Аслан сказав, що «час настав», а Рабадаш ще намагався всіх налякати, прядучи вухами, його вуха почали витягуватися й обростати шерстю. А поки всі думали та гадали, у кого саме вони бачили такі самі вуха, Рабадашеве обличчя теж змінювалося: по-перше, воно значно подовшало, по-друге ніби набрякло; очі ніби повилазили, а ніс чи то запав, чи навпаки виріс так, що аж затулив обличчя, яке до того ж вкрилося сірою шерсткою. А слідом до землі потягнулися руки, а ще за мить принц стояв навкарачки, і ніхто й помітити не встиг, коли пальці його перетворилися на копита. Вбрання кудись поділося, замість нього була густа шерсть. Втриматися від реготу вже не міг ніхто: щойно Рабадаш, бризкаючи слиною, сипав прокльонами так, що аж закладало вуха, а тепер вуха досі закладало, та замість Рабадаша волав звичайнісінький собі віслюк. Найжахливішим було те, що деякий час Рабадаш ще був у змозі розуміти, що відбувається, і тому віслюче волання деінде перемішувалося людськими словами.
О-о-о, тільки не на віслюка! Хоча б на коня! Будь ласка! О-о-о, на коня! Це були останні людські слова, що всі почули від Рабадаша.
Слухай мене і слухай уважно, Рабадаше, двічі повторив Аслан. Справедливість не буває без милосердя. То й тобі не довіку лишатися віслюком.
Віслюк одразу ж настовбурчив вуха, та вийшло це так кумедно, що на обличчях мимоволі знов зявилися усмішки.
Ти закликав на допомогу Таша. Що ж, у храмі Таша і знайдеш ти зцілення. У день великого свята осені підійди до вівтаря Таша у головному храмі Ташбаана, і там, на очах у всього Ташбаана, спаде з тебе осляча шкура, і всі впізнають у тобі принца Рабадаша. Та на все своє життя запамятай: якщо відійдеш ти від храму далі, аніж на півдня дороги пішки, знов обернешся віслюком. І вже тоді тобі ніщо не допоможе.