Я намагався стежити за змістом за маленькою чорною книжечкою, що мені її вручила Лея. Хорали Ландстада. «Авторизовано королівським дозволом, 1869 р.» повідомлялося на титульному аркуші. Я вже встиг погортати збірочку. Схоже, від тих часів не змінили жодної літери.
Коли гімн доспівали, статечний чоловік пройшов до простого аналоя важкими кроками, під якими рипіла стара деревяна підлога. Він повернувся до нас лицем.
То був батько Леї. Дідусь. Якуб Сара.
Вірую в Бога Отця, Вседержителя, Творця Неба і Землі, почав він. Решта всі мовчали, дозволивши йому самому дочитати до кінця всю декларацію віри. Закінчивши, він залишався нерухомим і мовчки дивився на аналой. Тривалий час. І вже коли я дійшов висновку, що в нього щось негаразд, що йому щось перемкнуло в голові, чоловік голосно промовив:
Любі християни! Імям Отця, Сина і Святого Духа. Так, ми хотіли почати це зібрання імям Святої Трійці. Так.
Чергова тривала пауза. Він так само стояв із похнюпленою головою, кутаючись у дещо завеликий на нього костюм, типовий переляканий новачок і аж ніяк не загартований мандрами, досвідчений проповідник, про якого згадував Кнут.
Бо якщо хтось дбає про себе, про своє власне буття, то такому нікчемному грішникові не варто ставати до цього амвона.
Знов замовк. Я роззирнувся. Як на диво, ніхто, здавалося, не почувався ніяково за недорікуватість проповідника. Я встиг дорахувати до десяти, перш ніж він повів далі.
Тож цінним є те, що ми тут зібралися заради святого чистого Слова Божого. І я маю запитати себе, як гідно піднести це Слово? Ось чому так складно підійти до цього аналоя через питання: що слід робити?
Врешті-решт він підвів голову. Подивився просто на нас. Найменшого сліду невпевненості не було в його прямому твердому погляді. І жодного знаку вагань, які він так переконливо собі приписував.
Бо ми тільки прах земний. І у прах повернемося. Але ми здобудемо вічне життя, якщо залишимося стійкими у своїй вірі. Світ, у якому ми живемо, є світом розпаду і керує ним правитель світу, диявол, сатана, той, хто спокушає стадо.
Не можу стверджувати напевне, але, здавалося, він дивився просто на мене.
У цьому світі ми, нещасні, маємо жити. Спроможімося ж відштовхнути диявола і присвятімо надії на спасіння той короткий час, що нам залишився.
Черговий хорал. Лея та я сиділи ближче до виходу, і я показав їй на мигах, що виходжу перекурити.
Надворі я притулився спиною до муру молитовного дому і став слухати, як співають усередині.
Пробачай, якщо я питаю, але чи не почастуєш одним із отих гвіздків у труну?
Молитовний будинок стояв у кінці дороги. Маттіс, найімовірніше, чатував за рогом. Я простягнув йому пачку.
Зуміли вони спасти тебе? запитав він.
Наразі ні, відповів я. Співають вони трохи фальшиво.
Маттіс розсміявся.
Ох, тобі треба навчитися правильно слухати релігійні співи. Звичайні миряни гадають, що найважливіше відтворювати мелодію. Але для справжніх вірян головне почуття. Ти думаєш, чому саами стали лестадіанцями? Тому, повір мені, Ульфе, що лестадіанська глосолалія, цілительство і розчулення стоять за два кроки від чаклунства і шаманських барабанів.
Я запалив сірника, щоби він прикурив цигарку.
І оці їхні пекельні гімни... пробурмотів Маттіс.
Ми синхронно затяглися своїми цигарками і прислухалися до співу. Коли вони закінчили співати, батько Леї знову заговорив.
Проповідникові справді треба вдавати, що він аж так страждає від свого покликання? запитав я.
Ти про Якуба Сару? Так. Його робота полягає в тому, щоб удавати простого християнина, який насправді не є обраним стояти коло амвона, але є покликаним до цього церквою.
Схиливши голову, Маттіс проказав глибоким, як у проповідника, голосом:
«Відколи я був обраний настановляти нашу спільноту, моїм бажанням завжди було коритися Божій волі. Але наша грішна плоть є нашим тягарем». Він затягнувся цигаркою. Так є, як було упродовж ста років. Ідеалом є смирення і простота.
Твій кузен сказав мені, що ти теж був одним із них.
Але потім я уздрів світло, сказав Маттіс і невдоволено оглянув цигарку. Скажи лишень, тут є хоч трохи тютюну?
Ти відійшов од віри, коли вивчав богословя?
Так, але тут мене вважали втраченим для віри, відколи я вирушив до Осло. Істинний лестадіанець не навчається, щоби стати священиком серед мирян. Тут єдиним завданням проповідника є передання старої справжньої віри, а не новомодного блюзнірства з Осло.
Так, але тут мене вважали втраченим для віри, відколи я вирушив до Осло. Істинний лестадіанець не навчається, щоби стати священиком серед мирян. Тут єдиним завданням проповідника є передання старої справжньої віри, а не новомодного блюзнірства з Осло.
Там, усередині, скінчився останній хорал, і знову пролунав голос Якуба Сари:
Господь довготерпеливий, але не сумнівайтеся, що він прийде, як тать уночі, і все земне розвалиться, щойно розкриється брак віри.
До речі, прокоментував його слова Маттіс, ті з нас, що живуть під смертним вироком, не хочуть, щоби він прийшов раніше, ніж він мусить. Правду я кажу?
Перепрошую?
Насмілюся стверджувати, що деякі люди були би раді ніколи більше не побачити його в Косунді.
Я заціпенів на середині затяжки.
Гаразд, сказав Маттіс. Я не знаю, Йонні повернувся додому чи поїхав далі на північ, але той факт, що він не знайшов, кого шукав, не означає, буцімто він ніколи більше сюди не навідається.
Я закашлявся димом.
Ясно, що він отак одразу не повернеться. Ні, Ульфе, ти тут у відносній безпеці. Але хтось може зважитися набрати номер і сказати кілька слів, показав він на телефонні дроти у нас над головами. Кому за це могли бути обіцяні гроші.
Я кинув недопалок на землю.
Маттісе, ти скажеш мені, навіщо ти прийшов сюди?
Ульфе, він сказав, що ти взяв гроші. Отже, йдеться, можливо, таки не про жінку?
Я не відповів.
А Пірйо сказала, що, як вона у крамниці бачила, їх у тебе достобіса. Грошей, я маю на увазі. Тож розумно було би невелику частку здобичі пожертвувати, аби знати напевно, що він не повернеться. Що скажеш, Ульфе?
У скільки це мені стане?
Не більше, ніж запропонувала протилежна сторона. Ба навіть трохи менше.
Чому менше?
Тому, що я й досі іноді прокидаюся вночі від навязливих сумнівів. Що, коли Він справді існує і як той Йонні колись повернеться, щоб судити живих і мертвих? Чи не краще було би мати на своєму рахунку трохи більше добрих справ, ніж поганих? Щоб дістати трохи мякше покарання? Горіти трохи коротшу вічність у дещо помірнішому пекельному вогні?
Ти шантажуєш мене на суму меншу, ніж тобі пропонують за те, щоб ти мене виказав, і тобі це здається доброю справою?
Маттіс затягнувся цигаркою:
Я сказав: трохи менша сума. Я не прагну канонізації у гроні святих. Пять тисяч.
Маттісе, ти грабіжник.
Приходь до мене зранку. Я дам тобі ще одну пляшку оковитої на бонуси. Випивка і тиша, Ульфе. Приємна випивка і приємна тиша. Такі речі варті своїх грошей.
Він нагадував бісового гусака, коли пошкутильгав перевальцем геть по дорозі.
Я повернувся всередину молільні та сів на лаву. Лея глянула на мене зацікавлено.
Ми маємо сьогодні гостя на нашому зібранні, сказав Якуб Сара, і я почув, як зашурхотів навколо одяг парафіян, коли вони всі разом обернулися до мене. Вони всміхались і кивали мені. Щира теплота і дружелюбність.
Ми проситимемо Господа, щоб захистив його і дав йому безпечно повернутися туди, де його рідний дім.
Він схилив голову, і всі присутні негайно повторили його жест. Він забубонів нерозбірливу молитву, повну застарілих слів і фраз, які могли щось означати для втаємничених. Утім, одне коротке слово знайшло відгук у моєму серці. «Скоро».
Зібрання завершилося ще одним хоралом. Лея допомогла мені знайти його у книжці. Я приєднався до хору. Мелодії я не знав, але співали настільки повільно, що достатньо було тільки трохи відставати і повторювати ноту по ноті. Мені приємно було відчувати, як вібрують мої голосники. Лея усміхалась мені, либонь повязуючи мій ентузіазм зі змістом гімну.
На виході, коли я вже переступив був поріг, мене хтось делікатно притримав за руку і скерував назад до зали. Той хтось був Якуб Сара. Він підвів мене до вікна. Я спостерігав, як Лея зникла за дверима. Її батько дочекався, коли вийде остання особа, і тоді заговорив:
Тобі сподобалося?
У певному сенсі, відповів я.
У певному сенсі, повторив він, кивнувши, і подивився мені в обличчя. У певному сенсі... Ти думаєш узяти її звідси з собою?
Повільна мяка смиренність пропала з його голосу, а гострий погляд з-під густих брів пришпилив мене до стіни.
Я не знав, що відповісти. Чи жартував він, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою? Чи він не жартував, питаючи про мій нібито намір утекти з його дочкою?