Мама каже, їй приснилися риби. Соня вирішила зайти здалеку. Риби сняться, знаєте, до чого? До поповнення.
Поповнення рахунку? питала Катя.
Ну то й що, казала Етері. Твій дід ловив рибу, привозив її додому, і твоя мама мала всю її чистити, отак цілими днями вбивала і чистила дідову рибу, якої навіть не їла потім, вона сама нам розповідала. Нічого дивного, що безславно й невіддячено загибла риба їй тепер сниться.
Вона чистила, бо більше не було кому, виправдовувала діда Соня. У них же не було мами.
Дідо виростив твою маму без мами, а мама виростила тебе без батька. Настя задумалася. Цікаво, що це кармічно значить для тебе, яку історію це започаткувало?
Ти маєш виростити чийогось батька без діда? засміялася Катя.
Ти маєш вирости над собою настільки, щоби самій бути за діда, батька і маму, сказала Настя.
Ти маєш бути обережною і думати головою, сказала Етері.
Та вже пізно, раптом зізналася Соня.
Да ну? сказала Катя.
Ну ні! видихнула Настя.
Який тиждень? спитала Етері.
Якщо комусь розкажеш одразу й сам сприймаєш події і явища так, ніби це відбувається насправді. Особливо коли все дійсно відбувається насправді. Вагітність, однак, була для Соні чимось настільки незбагненним, що вона довго длубалася в найдальших закапелках себе, перегортаючи купу сухих спогадів і вологих передчуттів, дрібних скелець різних подробиць та тихих зойків чужих таємниць, але так і не зрозуміла, що вона думає про те, що стається от зараз і саме з нею.
Я ж маю щось відчувати? питала вона, дивлячись на Настю.
Ну я так не скажу зразу, казала Настя.
А хто скаже? дратувалася Етері. Ти єдина жива людина з дитиною, яку ми знаємо!
Правда? дивувалася Настя.
Звісно, ні, але ж ти розумієш, що я хочу сказати. Що вона має відчувати?
Може нудити, розгублено відповідала Настя.
Але Соню не нудило.
І це точно не від Луї? питала Катя.
Точно, казала Соня. Ніхто не наважувався спитати, що Соня думає робити.
От що, сказала Етері. Що би ти там не вирішила потрібно піти до лікаря. Ну, подивитися, як там що.
Я вже пішла, казала Соня.
І як там що?
Лікар сказав: усе нормально.
Нічого собі нормально! сказала Катя.
Лікар питав тебе про аборт? обережно поцікавилася Настя. Соня мовчала.
Залишити чи позбутися дитини це має бути рішення, сказала Катя. Як ти можеш щось вирішити, якщо ти взагалі нічого не відчуваєш?
Ніяк не можу, погодилася Соня. Я думала, це стається якось по-особливому, як природні катаклізми. Що це ціла історія. Я уявити собі не могла, що це так просто, як сніданок: ти встав, сходив у душ, поставив воду на рис, написав смс, подивився у вікно, чи був дощ, вдихнув липи й абрикосового цвіту і хоп, ти, виявляється, вагітний.
Може, знайти того чоловіка? сказала Настя. Соня похитала головою.
Щось потрібно робити, сказала Настя. Бодай щось. Це стається так нестерпно швидко ти уявити собі не можеш, як швидко. Час, поки він ще всередині, проминає, як лісосмуги за вікном, коли розганяєшся на трасі до двохсот. Ти сказала мамі?
Ні, Соня подивилася на свій живіт, ніби чекала, що він підкаже або хоч натякне, як слід вчинити.
Хто ще в тебе є?
Нікого нема, сказала Соня.
Соня, а де твій тато? спитала раптом Катя. Нікому раніше Соня про нього не розповідала.
Напевне, живе десь там, де я виросла. Я ніколи його не бачила.
А хотіла? спитала Етері.
Він же ніколи не хотів, сказала Соня. Як можна прожити все життя й не відчувати, що в тебе десь тут є дитина?
Ображаєшся на нього? спитала Катя.
Ні, відповіла Соня.
Ображається, сказала Етері.
Ну, ти ж не відчуваєш, сказала Катя, що в тебе є дитина, хоча вона в тебе вже майже є. Може, знайди батька і якраз повчися відчувати на ньому? Почуєш голос крові, виплетеш собі любов з ланцюжків спільного ДНК.
Або, може, принаймні, в нього є бабки, сказала Етері.
Це вияв твоєї материнської, жіночої сутності, сказала Настя. Перебільшене почуття відповідальності, необхідності захищати. Мені здається, ти недостатньо усвідомлюєш себе як жінку, здатну творити життя у своєму тілі, ти навіть вчора сказала: «вагітний». Ніхто не може бути «вагітний», лише «вагітна». Або, може, ти просто не любиш квасолю.
Настя приїхала до Соні з чоловіком і маленьким сином. Син спав. Чоловік чемно сидів, тримав сина на руках, слухав їхні розмови, і було видно, що він дуже шкодує, що йому не можна й собі трохи зараз поспати.
Настя приїхала до Соні з чоловіком і маленьким сином. Син спав. Чоловік чемно сидів, тримав сина на руках, слухав їхні розмови, і було видно, що він дуже шкодує, що йому не можна й собі трохи зараз поспати.
Цілу ніч Соня не могла дати собі ради. Катя та Етері сказали їй, що в неї є час подумати, приблизно доки дитина в ній не виросте до розміру великої квасолини. Після того Соня уявила собі дитину квасолевого розміру як ця дитина повзає і пересувається всюди, ніби хробак, серед ложок, ключів, паперів, яка вона крихітна і мяка, як легко можна роздушити її необережним рухом чи поламати непродуманим видихом. З вечора до ранку Соня просиділа майже нерухомо їй здавалося, що десь навколо неї є ця небезпечно крихітна дитина й одна Соня в цілому світі відповідальна за те, щоби ніяк їй не зашкодити, і водночас лише Соня й може справді зашкодити дитині-квасолині. Заснути Соня побоялася. Зранку Соня подзвонила Насті. Настя привезла живу дитину нормальних, традиційних розмірів, і навязлива ілюзія зникла.
Поки ти не знаєш, що робити, казала Настя, може, й справді поїдь до батька. Навіть якщо він ніколи тебе не бачив у нього могло бути на це багато різних причин. І якщо він ще ніколи тебе не любив він цілком може зробити це зараз.
Я не дуже-то знаю, що йому казати, зізналася Соня.
Ваша грузинка правильно каже, сказав раптом Настин чоловік. Дитина ну, якщо ти вирішиш, це логістично складно і дуже дорого. Це не найтиповіша ситуація, звісно, але кров є кров, і я би повважав, що ти маєш право на допомогу. Навіть якщо ви з батьком, як би це сказати, не були до цього надто близькі. Так йому і скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподіватися на краще.
І Соня стала сподіватися на краще.
Дорога до міста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкі селища й села та нескінченні поля між ними. Соня виїхала надвечір удень машина нестерпно нагрівалася і перетворювалася із засобу пересування на камеру смерті. Відкривати вікна Соня не любила. Тепер же, в сутінках, підстрибуючи на ямах, котрі ніколи не дбала обїжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженість на дорозі ніби забирала на себе активність тієї частини Соні, де крутилося й билося в судомах навязливе намагання усвідомити дитину, а в ідеалі ще й полюбити; сутінки ніби обточували гострі краї розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де їй було добре і вона мала собі своє певне радісне місце, але в тому часі тепер було замкнено. Сади і будинки пропливали повз неї, іноді коло воріт уздовж дороги на винесених із хат стільцях сиділи старі та діти, набувалися теплим повітрям, говорили про щось, передавали речі із рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкіл хлопчики бігали з мячем, уже сонні пси кидалися за автом з глибини дворів, гарчали та брехали але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були ліхтарі, дрібні й більші комахи мерехтіли навколо них, важкі нічні жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потріскуючи, Соні завжди було дуже їх шкода. Усе це тихе, спокійне життя, його повільність та певність ніби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такі самі шкільні футбольні поля та вечірні садиби, покроплені молодим листям, із заднього сидіння, повертаючись з дідом із зоопарку, котрий чомусь ніколи не доїздив до них зупинявся в сусідньому обласному центрі, в передмісті. Вагони-клітки ставили колом, ведмеді, рисі, мавпи, тигр та обскубані єноти гостро пахли брудом і звіром, посередині між вагонів під невгамовним сонцем початку літа продавали липку цукрову вату, в якій траплялися згустки коричневого плавленого цукру, котрі нагадували Соні криваві зародки всередині розбитого на сковорідку яйця. Соня тому не любила цукрову вату і її боялася.
Кожного разу дід катав Соню на верблюді, брудному, запиленому, гарячому і високому, котрий Соні також зовсім не подобався. Але дід казав, що верблюд нещасний, тому що заробляє найбільше а отже, мусить і працювати найбільше, а це замкнене коло. Тільки пізніше Соня зрозуміла, що він не мав на увазі спосіб, в який розставляли пересувні клітки. Хліб, котрий мама давала їм на дорогу разом з мякими торішніми яблуками і термосом чаю, Соня з дідом згодовували натрудженим поні його треба було віддавати правильно, з розкритої долоні, поні підбирали хліб рухливими сухими губами обережно, сторожко, з усім розумінням небезпеки, котру становлять для Соні. Їдучи додому, Соня завжди просила діда зупинитися коло якихось людей чи сутінкових хлопчиків з футболом, чи товстих закутаних бабів на старих стільцях, чи коло дівчат, що вилися, бавлячись, серед гуртків жінок, котрі спинилися поговорити й стояли так, очевидно, довго-довго, чи хоч неподалік понурих чоловіків, котрі йшли кудись, стиха перемовляючись, уздовж дороги, тягнучи за собою старі велосипеди і дим від дешевих цигарок. Це було для Соні ніби продовження зоопарку їй здавалося, що ці люди мають бути зовсім інакші, не такі, як люди, що їх вона бачить вдома, так само як тигр, вовк і єноти були принципово інакші, ніж коти, пси та хомячки, з якими вона мала до діла у звичайному житті. І от їй щемко хотілося долучитися до цих інакших людей, пролізти до них у життя, ніби в шпарку в чужому паркані, й знайти собі серед них місце так добре вона уявляла собі себе з мячем серед хлопчиків, на колінах у бабів чи в біганині з дівчатками. Від цього бажання, від сутінкового світла, вологої темряви придорожніх садів та похитування на трасі в Соні розривалося серце.