Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат мяса, рішуче сказав Білл. Нам більше не можна втрачати собак.
Але в тебе ж лише три патрони, заперечив Генрі.
А я цілитимуся так, щоб не схибити, відповів Білл.
Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.
Ти так солодко спав, сказав Генрі, покликавши Білла снідати, що мені жаль було тебе будити.
Білл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.
Послухай, Генрі, ти нічого не забув? сказав він з мяким докором.
Генрі уважно обдивився і похитав головою. Білл простяг йому порожню чашку.
Сьогодні ти не питимеш кави, заявив Генрі.
Невже закінчилася? стурбовано спитав Білл.
Ні.
Може, ти боїшся, що вона погано впливає мені на шлунок?
Ні.
Білл аж почервонів спересердя.
Тоді дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, сказав він.
Бігун пропав, відповів Генрі.
Не поспішаючи, неначе заздалегідь примирившися з лихом, Білл повернув голову до собак і полічив їх.
Як це сталося? апатично спитав він.
Генрі знизав плечима.
Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремінь. Звісно, сам він не міг би цього зробити.
От паскуда! повільно й спокійно мовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. Свого ременя не дістав, то удружив Бігунові.
Ну гаразд, Бігун уже покінчив з турботами цього світу. Тепер він вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовків, сказав Генрі. Пий каву, Білле.
Білл похитав головою.
Та випий, умовляв його Генрі, беручися за кавник.
Білл відсунув від себе чашку.
Ні, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, і не питиму.
А сьогодні така смачна кава! спокушав його Генрі.
Але Білл був непохитний і їв сухий сніданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.
Тепер уже попривязую їх так, що не дістануть одне одного, сказав він, коли вони рушили в дорогу.
Не пройшли вони і ста ярдів, як Генрі, який ішов попереду, об щось спіткнувся. У темряві нічого не можна було розгледіти, але на дотик він впізнав, що це таке. Піднявши свою знахідку, він кинув її назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Біллу під лижу.
Може, ще тобі знагодиться, гукнув Генрі.
Білл вилаявся. Це було все, що лишилося від Бігуна дрючок, до якого той був привязаний.
Вони зжерли його разом із шкурою, сказав Білл. Навіть ремінь з дрючка одгризли. Які ж бо вони голодні, Генрі! Поки ми доїдемо, доберуться, певно, й до нас.
Генрі зневажливо усміхнувся.
Вовки за мною, щоправда, ще ніколи не гналися, але бувало мені набагато скрутніше, і все ж лишився живий. Ні, Білле, якійсь жменьці паскудних тварюк я не дамся.
Це ще хтозна, ой хтозна, зловісно мурмотів Білл.
Ну як дістанемося до Мак-Геррі, тоді й подивишся.
Я в це щось не дуже вірю, не вгавав Білл.
Ти просто нездужаєш, от у чім лихо, заявив Генрі авторитетним тоном. Тобі потрібні ліки. Як тільки доїдемо до Мак-Геррі, я змушу тебе прийняти добру порцію хініну.
Білл, не згодний з цим діагнозом, щось сердито буркнув і замовк. День був такий самий, як і всі попередні. Розвиднилось о девятій годині, о дванадцятій обрій на півдні прояснів від невидимого сонця, і зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути ніч.
Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Білл узяв з саней рушницю і сказав:
Іди вперед, Генрі, а я піду подивлюся.
Ти б краще йшов за саньми. У тебе тільки три патрони, і ти знаєш, що все може трапитися.
Ну а тепер хто каркає? задоволено посміхнувся Білл.
Генрі нічого не відповів і пішов далі, але раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сіру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Білл за годину нагнав сани.
Вони розбрелись і никають скрізь, куди не глянь, сказав він. Шукають якоїсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певні, що ми від них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподіваються, що по дорозі їм може трапитися щось їстівне.
Тобто їм здається, що ми від них не втечемо, виразисто мовив Генрі.
Але Білл не слухав його.
Я бачив кількох, казав він далі. Які ж вони худі! Уже, мабуть, кілька тижнів нічого не їли, крім наших собак; та їх така сила, що не всім, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Світять ребрами, а животи попідтягало до самого хребта. Вони вже дійшли до краю. Скоро і про страх забудуть. Отоді начувайся!
Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Білл оглянувся і спокійно спинив собак. Позаду, зовсім на видноті, за поворотом, який вони нещодавно проминули, біг вюнкий кудлатий звір. Уткнувшись носом у слід від саней, він біг підтюпцем якось легко і плавно.
Коли люди спинилися, став і звір. Підняв голову й пильно на них подивився. Роздувши ніздрі, він здалеку принюхувався до людського духу.
Це вовчиця, сказав Білл.
Собаки полягали на сніг, а Білл підійшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стільки днів гналася за ними і вже встигла знищити половину їхньої упряжки.
Як слід обдивившись, звір зробив кілька кроків уперед. Отак потроху наближаючись до саней, він нарешті опинився не далі, як за сто ярдів від них. Тоді коло групи сосон він знову став на місці і, підвівши голову, вивчав носом і очима людей, які теж пильно стежили за ним. Звір дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому погляді не було собачої відданості. То була уважність, породжена голодом, хижа, мов звірячі ікла, й люта, мов мороз.
Як на вовка, звір здавався надто великим, обриси його худого тіла говорили про те, що він належить до найбільших представників вовчої породи.
Заввишки футів зо два з половиною, зауважив Генрі, і, запевняю, що не менше, як пять завдовжки.
А яка чудна масть! сказав Білл. Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.
Білл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цілому вона була сіра, але з ледве помітним рудуватим відтінком, який то зникав загадково, то знову зявлявся. Це був якийсь обман зору: шерсть звіра то здавалася сірою, чисто сірою, то мінилася чудним червонястим світлом.
Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнісінького їздового собаку, сказав Білл. Здається, ось-ось завиляє хвостом. Гей ти, собацюро! гукнув він. Іди сюди, як там тебе звуть!
Нітрохи не боїться тебе, засміявся Генрі.
Білл насварився на звіра кулаком і покликав його голосніше, але той не виявив ніякого страху. Він тільки більше нашорошився і дивився на них з відчайдушною голодною тугою. Вони були мясо, а його мучив голод, і, коли б тільки випала можливість, він би кинувся вперед і зїв би їх.
Послухай, Генрі, сказав Білл, несвідомо притишуючи голос до шепоту, у нас лише три патрони. Але зараз можна стріляти напевне. Нізащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаєш?
Генрі на знак згоди хитнув головою. Білл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг він прикласти її до плеча, як вовчиця метнулась убік і зникла в соснах.
Товариші переглянулись. Генрі значуще й протяжно свиснув.
Це можна було б знати наперед, уголос докоряв собі Білл, кладучи на місце рушницю. Раз вовк приходить їсти разом з собаками, то, звісно, він мусить знати й про рушницю. Кажу тобі, Генрі, що все наше лихо від цієї тварюки. Якби не вона, у нас би зараз було шість собак, а не три. І я таки з нею розквитаюся. На видноті в таку хитру бестію не вистрелиш, але я забю її зненацька. Хай там що, а я її висліджу.
Тільки далеко не заходь, застеріг товариша Генрі. Коли зграя кинеться на тебе, то три патрони допоможуть тобі, як мертвому припарка. Звірі страшенно голодні, й від них не втечеш.
Того вечора вони рано спинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти сани так швидко й довго, як шість, і вкрай стомилися. Люди теж скоро полягали спати. Білл на цей раз попривязував собак так, щоб вони не дісталися один до одного.
Але вовки дедалі сміливішали, і люди не раз прокидалися. Звірі підходили так близько, що собаки казилися з жаху, і у вогнище доводилося весь час підкидати хмизу, щоб утримати зухвалих напасників на безпечній відстані.
Я чув від матросів, як акули пливуть за судном, сказав Білл, знову залізаючи під шкуру після однієї з таких розвідок. А вовки це сухопутні акули. Вони знають, що роблять, і йдуть за нами не для прогулянки. Вони сподіваються на здобич, Генрі, і ще як сподіваються!
Тебе вони вже наполовину загризли, сердито відповів Генрі. Коли людина каже, що її переможуть, то вона вже майже переможена. Ось і тебе наполовину зїдено, раз ти весь час про це говориш.
Це траплялося і не з такими, як ми з тобою, відповів Білл.
Та годі вже тобі каркати! Аж набридло слухати.
Генрі спересердя повернувся на другий бік і був дуже здивований, що Білл на це промовчав. Це було так не схоже на Білла. Адже він завжди ображався за грубе слово. Генрі довго міркував про це і, коли очі в нього вже злипалися, подумав: «Так воно і є. Бідоласі страшно. Треба буде завтра підбадьорити його».