Тощо - Іван Федорович Драч 2 стр.

Перо сови мені на стіл упало,
І стрепенулось дико і зухвало,
І прошептало виклично: «Лови!
Бери й пиши пиши пером сови!»

Я жайвір по натурі. Не для мене
Перо совине, хитромудро вчене.
Ще цілий вік писать мені готове
Перо ясне, ранкове, жайворове.

Перо орла мені кинджалом впало,
Так стрепенулось синьо чорно стало,
Так сила в ньому клекотала зла:
«Бери й пиши шалій пером орла!»

Я жайвір по натурі. Син калини.
Не втримаю в руці перо орлине,
Хоч так мені, буває, закортить
В орлині крила одягнути мить.

Аж тут перо упало соловїне,
В нім місяць в сонці,
                все воно промінне,
Всю душу воно вилюбить до дна
Перо екстаз, перо самотина.

І здався я. Совине взяв. Орлине.
І жайворове взяв. І соловїне.
І кожне з них вмочаю у Дніпро.
Яке ж це зараз у руці перо?

Чому ж тулю до серця всі ці пера?
Чому душа захланна, ненажера,
Хай в іншім щедра,
                тут же хай напасть,
І жодне на виміну не віддасть?!

Чому їх сила завжди на заваді
Й вони в душі взаємно перекляті,
Й коли гримить світів лихий огром,
Найбільш пишу німим своїм пером?!

Як шалено росте залізо,
Лізе в танки, в ракети, в броню,
Лізе в тіло і в душу лізе.
Чим цей ріст його зупиню?!

Лізе в доповіді і в спічі
З нутровини, з ядра землі.
Став залізним я втричі аж вдвічі,
Ми, з заліза, залізні і злі.

Бо залізо залізло повсюди,
Людство глухне од скреготу зла.
На мої на залізні груди
Аж заточується бджола.

Я залізно зимую у літі,
Залізняк я села і зела.
Од заліза на лютій орбіті
Аж заточується Земля

У випускну і пяну ніч
Йшли ніж на ніж і січ на січ
Як безголові
Ще тепла билась голова
Кущі питали Голо вам
У безголовї
Ще джинси теплими були
Коли їх з вбитого стягли
І одягли на себе
А Лаври бані золоті
А щит і меч у наготі
Дивились
Світився вбитий до небес
І наступив на Лавру пес
Завив на меч
Вони вже теплими були
Коли їх теплих загребли
В міліцію
Як ви могли як ви могли
Ще джинси теплими були
А ви на себе
За джинси вбити і в кущі
А потім пити на дощі
На теплім
А світ холодний як вино
А джинси змерзли б все одно
І задубіли б
Віки вбивали за любов
За золоту шалену кров
Тепер за джинси
Кого в тюрму Кого в труну
У що ж одягнемо вину
У теплі джинси
Кого в труну Кого в журбу
А в що ж одягнемо добу
У теплі джинси.

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені і досі світ без неї темний.
Хто був голодний приходив до Корупчихи,
Вона кожного вузликом наділяла.
Хто був холодний грівся у Корупчихи
І виносив од неї вузлик у пазусі.
Хто був безсовісний, той лишався безсовісним,
А вона кожного вузликом наділяла.
Як насняться мені сни чорнющі
Прийде Корупчиха, розвяже вузлик,
Як насняться мені сни солодкі з калиною,
Прийде Корупчиха, завяже їх у вузлик.
Дуже журиться баба Корупчиха в могилі,
Руки їй склали, не може завязати вузлика.
Я не вірю у скатерки-самобранки,
Вірю у вузлики баби Корупчихи.
Сам їх бачив, сам їх розвязував
І завязав їх навіки у памяті.
А Корупчиха білою хустиною запиналася,
Вузлика під шию ніколи не завязувала.
А ховали її у позиченій хустці,
Бо свої вона у вузлики повязала

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,
Жила в епосі тітка Мартоха
Епоха петлі зривала з дверей,
Жив в епосі дядько Варфоломей
Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі
Впали на їхні розгупані плечі!
Вже десь аж на дні і не дивляться в очі
Мартошині трудодні, Варфоломеєві ночі.
Та внуків зростили. Вже правнуків ждуть.
Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.
Синиця на груди шибку взяла,
Допався і я до свойого села,
Усе розтрусив на великій дорозі,
Стою на святому на сивім порозі,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
Старенькі сидять і кутю товчуть.
В куті на ряднині, де сохнуть поліна,
Старі возсідають в чотири коліна.
Дивлюсь то не ступа, а гільза німецька,
А в гільзі пшениченька наша незлецька,
А роки-мороки даються взнаки,
І пріють старі у чотири руки!
А роки-мороки у прірву летять,
А в міді горять щирозлота кутя,
А роки порвали вже тисячу шлей,
І гупає в гільзу дядько Варфоломей,
І гупає в гільзу тітка Мартоха,
І дзвонить та гільза, як ціла епоха.
Гула. Гуркотіла. Пропала як мить.
Стовклася у ступі. Лиш память дзвенить.

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,
Жила в епосі тітка Мартоха
Епоха петлі зривала з дверей,
Жив в епосі дядько Варфоломей
Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі
Впали на їхні розгупані плечі!
Вже десь аж на дні і не дивляться в очі
Мартошині трудодні, Варфоломеєві ночі.
Та внуків зростили. Вже правнуків ждуть.
Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.
Синиця на груди шибку взяла,
Допався і я до свойого села,
Усе розтрусив на великій дорозі,
Стою на святому на сивім порозі,
Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.
Старенькі сидять і кутю товчуть.
В куті на ряднині, де сохнуть поліна,
Старі возсідають в чотири коліна.
Дивлюсь то не ступа, а гільза німецька,
А в гільзі пшениченька наша незлецька,
А роки-мороки даються взнаки,
І пріють старі у чотири руки!
А роки-мороки у прірву летять,
А в міді горять щирозлота кутя,
А роки порвали вже тисячу шлей,
І гупає в гільзу дядько Варфоломей,
І гупає в гільзу тітка Мартоха,
І дзвонить та гільза, як ціла епоха.
Гула. Гуркотіла. Пропала як мить.
Стовклася у ступі. Лиш память дзвенить.

Ладів аж цілих штири він вживав:
Бандурний, скрипошний, жалобний, косий.
Та й козачка на кобзі награвав
Ногами босими. Бувало, сяде босий
Та й пальці струнами
                бринь-бринь перебира.
Не без нечистого були його прояви.
Його обліпить роєм дітвора,
А він над нею кобзою державить.
А так співать, бувало, не хотів,
Хіба пропє до драної свитини
Все рамя і в корчемному гурті
Голосить, братця, голосом дитини.
А що вже грав, то, знаєте, втинав
Отак, що й не пособить сила Божа,
Про трьох братів, про Хмеля й Богуна,
Про людославне наше Запорожжя.
Було, як сяде, то й струна кипить,
Та як зашкряба, ридма як затужить,
То плачуть всі, а він і плаче, й кпить,
Бо з нього був гординя пишний дуже.
А мідяки в коновочку його,
Як той горох:
                тр тр та в бідолахи
Був норов, вам скажу, як той вогонь,
Хоч був бідаха: кісточки та лахи
Кого вже не возлюбить, то ні-ні,
Його й пани вдягали-пригощали,
Він все пропє і знову в буряні
Сидить, як цвяшок, і життя печалить.
Гордяка був. Чи Бог, чи сатана
Побив його на тижні Великоднім.
А душу співом випивав до дна,
Пекельний був, тож нарекли Холодним

Вони ж його насамперед барзо привітали,

Через сім днів з його кожу по пояс здирали,

І голову облупили, сіллю насолили,

Потім йому, як чесному, назад положили

Многосте світу, тяжка і буденна,
Односте світу, метка й навіжена,
Дикосте світу, вертка й монотонна,
Лагодо світу з Божого лона!

Кинув на тебе я клич Святославів,
Вийшов на ви, заки день не поржавів,
Вийшов на ви, заки супрязь з добою
Десь в бойовищі двобою з собою.

Ненасить долі впокорилась мулом,
Та проростає майбутнє в минулім,
Вишаблює з піхов коріння цупкіші
З лона непамяті в пахолодь тиші.

Дню мій стоболісний дню чорногрекий,
Навзір правдивий, від правди далекий,
Буйний, громохливий, підступний, солодкий,
Предовгий для марень, для дій закороткий.

Нам би зажити слави з тобою,
Тільки з тобою в тяжкому двобою,
Нам би з тобою козирувати
Над людські ґрати і царські гармати.
Та тільки бджілка сіла на шаблю,
Й занести шаблю вже не потраплю

Привязали, примоцювали,
                    гей, мотуззям
Устима, лицаря, гей, Кармалюка
До кобили дубової, до позорища
Три екзекутори та й четвертий кат.

Як один екзекутор шкірив зуби іржаві,
Як другий екзекутор
                    дрижав у пропасниці,
Як третій штабс-лікар в пенсне
                    похукував,
А кат походжав та бабам підморгував:

«Молодиці та дівоньки,
                    фартухи підставляйте,
Фартухи підстеляйте
                    під сльози лайдацькі,
Пригорщі підставляйте та ще й відерця
Зараз дощ я висічу
                    із очей та й розбійницьких».

І зойкнув народ,
                    і сахнулись солдатики,
Як свиснув батіг блискавицею з громом,
І тільки душилась косою чорною
Якась кароока, мабуть, полюбовниця.

І тільки втомився хреститися батюшка
За сотим ударом, сто першим посвистом,
І тілька рука у ката зомліла,
І тільки сонце осліпло від поту,

І тільки в маленького хлопчика русого,
Гей, замурзаного,
                 гей, засмальцьованого,
Маленька сльоза собі по щоці,
А він її стер кулачком та й порепаним.

Встав Кармалюк. Намочив сорочку.
Сплюнув. На вітрі повів плечима,
Гей, на вітрі, на долішньому,
                      на подільському,
Гей, на вітрі,
               на кривавому та й вітрищі.

Та й натяг Устим на плечі посічені
Тюремну сорочку, в діжі намоклу,
І величезна макова квітка кривава
Зайнялась на плечах, гей, спалахнула.

Та маленьке дитя, найменше, як маківка:
«Мамо, я хочу такої льолі, сказало.
Я хочу льолі червоної, мамо,
                                та й льолі,
Такої льолі, як в того дяді, ой, льолю!»

І простягло рученята замурзані
До побитого сонця, до сонечка,
І рота солдатиків, гей, муштрованих,
Дивилася на Сибір, на схід сонечка.

І стер Кармалюк свою першу сльозу,
Першу сльозу на сто першім ударі.
І тільки замурзаний хлопчик кричав:
«Мамо, я хочу льолю червону,
                              ой мамо, хочу!»