У докладному описі місця подій, побуту, що становить етнографічне тло роману, у портретах персонажів немає й тіні гротеску, гіперболізації чи метафоричності. Точно окреслений час сюжетної дії (18261830). У романі можна знайти історичні екскурси, що мали характеризувати атмосферу післянаполеонівської Франції. У ньому, часом навіть під справжніми іменами, виведено низку історичних персонажів, використано чимало документальних фактів з практики боротьби тогочасних політичних партій тощо.
Роман Стендаля, навіть у персонажах другого плану, становить дуже виразну галерею соціальних типів, які допомагають письменникові підкреслити політичні та ідеологічні конфлікти епохи. Ця галерея відкривається особою пана де Реналя, одного з тих поміщиків, що спочатку соромилися посідати місця серед буржуа-фабрикантів, та скоро навчилися видобувати з цього якнайбільшу користь, і завершується постаттю вишуканого паризького вельможі маркіза де Ла-Моля, якого досвід минулої революції і побоювання революцій майбутніх навчили до певної міри визнавати розум і громадську активність плебея. І між цими двома полюсами суспільної еліти безліч представників інших соціальних різновидів: вульгарних обивателів провінції, столичної «золотої молоді», тупоголових сановників, аморальних кар'єристів усіх мастей від академіка до дрібного урядовця. На цьому тлі особливо вирізняється проблема єзуїтства і церкви, що, як відомо, була слугою й таємним радником уряду Реставрації.
Історизм «Червоного і чорного», створена письменником широка панорама епохи набирає особливої переконливості завдяки свідомо тенденційній позиції автора. Слід проте відзначити, що Стендаль не нав'язує своїх оцінок тим, хто триматиме в руках його книжку. Ніхто з персонажів, навіть його улюбленець Сорель, не стає «рупором» авторських ідей, хоч саме його сприйняття навколишнього світу і стає вирішальним для загальної концепції твору. Ці ідеї випромінює вся образна система роману, вони випливають із життєвих обставин сюжетного розвитку, з еволюції людських характерів. Злочинність і хисткість відновленої влади Бурбонів розуміє не тільки її послідовний ворог Жульєн Сорель. До розуміння цього доходить також суворий і чесний абат Пірар. Зневажає своє перелякане новим «якобінізмом» світське коло горда, романтично настроєна Матильда де Ла-Моль. Навіть наївна і лагідна пані де Реналь не може примиритися з брутальністю свого середовища, байдужого до всього, що не стосується наживи й чинів, нетерпимого до всякого невгодного йому судження.
Проблемний центр твору Стендаля зосереджений навколо долі сина теслі, тендітного на вигляд юнака, чиї очі палали розумом і волею, вогнем благородних пристрастей, а інколи вражали силою презирства або нещадної ненависті. Як уже згадувалося, тогочасна критика вороже сприйняла «Червоне і чорне». Закидали те, що Бейль, колишній наполеонівський офіцер і карбонарій, чужак на батьківщині, карикатурно змалював панівні класи суспільства. Та найбільше дісталося головному героєві. «Король» тодішньої журналістики Жуль Жанен наполягав на тому, що Сорель постать украй ексцентрична, наскрізь фальшива, позбавлена будь-яких ознак, юнацького темпераменту.
Читача часом вражають суперечності між високими політичними ідеями Жульєна, його інтелектом і водночас властивою йому холодною розважливістю, здавалося б, безсоромним кар'єризмом. Однак матеріалістичний принцип історичного підходу до явищ мистецтва допомагає нам правильно зрозуміти як характер тлумачення образу Сореля в романі, так і спосіб мислення Стендаля. Письменник добре уявляв собі високі духовні якості людини-революціонера. Адже ще 1829 р. з-під його пера вийшла чудова повість «Ваніна Ваніні», герой якої, юний карбонарій П'єтро Міссіріллі віддано служить справі визволення батьківщини. Та для автора «Червоного і чорного», як і для Бальзака, справжні революціонери, котрі могли б віддати життя заради щастя народу, це люди майбутнього, ще поодинокі борці темної епохи Реставрації.
Можливо, саме тому письменник-реаліст у своїх пошуках найбільш типових явищ сучасності звертається до близької йому самому постаті інтелігента вихідця з низів, який вступає в «інтелектуальний» конфлікт з реакційним суспільством.
На той час це було питання гостре і злободенне. Ще у XVIII столітті французький третій стан висунув із свого середовища геніальних мислителів і літераторів. Перша половина XIX століття ознаменувалася приходом у літературу нового загону вихідців з робітників і селян. Почалася справжня класова війна в сферах культури. Ежен Пуату, Менш де Луань, Шарль Мазад та інші реакційні критики називали народні таланти «жахливою армією асоціальних умів», що підривають авторитет держави, «штучно розпалюють ворожнечу між бідними й багатими». За боротьбою ідей виразно маячіла тінь Липневих барикад та очікування нових заграв революції. І хоч би які складні й часом хибні були життєві стежки молодого Жульєна Сореля, остання промова на суді свідчить про його безкомпромісність у захисті права народу на гідне місце в суспільстві і його культурі.
«Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани Отже, панове присяжні, я заслужив смерті, говорив Жульєн, проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом».
Напрочуд виразний, динамічний, багатий відтінками образ Жульєна Сореля відіграв значну роль і у вирішенні ще не розробленої тоді естетичної проблеми реалістичного показу духовного формування людини. Стендаль, по суті, був першим французьким письменником, якому завдяки глибині його теоретичного мислення й життєвої спостережливості пощастило зробити це з силою історичної, соціальної та психологічної правди.
Читачеві, який після «Червоного і чорного» порине у бурхливий світ подій, у вир палких пристрастей «Пармського монастиря», може здатися, що він потрапив у якусь нову художню галактику, створену уявою іншого автора. Це почуття спіткало навіть Бальзака, який у листі до Стендаля від 6.IV 1839 р. писав: «Монастир велика й прекрасна книга У всьому, чим ми вам зобов'язані, є рух уперед. Ви знаєте, що я говорив вам про Червоне і чорне. Так от тут усе оригінальне і нове».
Є різні версії щодо часу написання нього роману та документальних джерел його тематики й образів. Сам Стендаль у напівжартівливій передмові до першого видання роману (березень, 1839) запевняв, що він був написаний взимку 1830 р. на підставі нотаток старого каноніка з Падуї про життя Джіни Сансеверіни та інтриги пармського двору. У різних біографічних есе про Стендаля знаходимо згадки про опис дуелі між Фабріціо і Джілетті, запозичений з коротенького оповідання XVI ст. про юнацькі пригоди Алессандро Фарнезе, майбутнього папи Павла III. А у хроніці XVII ст. Стендаль міг знайти відомості про те, що герцогиня Сансеверіна була замішана у змові проти князя Ранунція Фарнезе і т. ін.
Інші дослідники вишукували в романі автобіографічні факти, віддавали багато уваги встановленню реальних прототипів Стендалевих персонажів серед друзів письменника та історичних діячів епохи.
Дехто вказував на допущені автором неточності в описі історичного тла роману. Справді, Стендаль досить вільно поводився з датами, зловживав анахронізмами, переніс у маленьке князівство Парма події, що насправді відбувалися в Модені, тощо. Проте слід відзначити, що письменник у цілому досить точно відтворив загальну політичну й духовну атмосферу Північної Італії 17761831 рр., тобто ранній період італійського національно-визвольного руху від першого вступу французьких військ у Мілан і до останніх спалахів повстань карбонаріїв.
Ці та багато інших не названих тут відомостей, звичайно, могли бути використані у творі, де психологічні конфлікти вирішуються в умовах конкретних історичних ситуацій, а головні герої стають безпосередніми учасниками або свідками політичної боротьби. Однак, підходячи до аналізу останнього роману Стендаля, слід пам'ятати, що перед нами письменник усталеного, зрілого світогляду, але надто примхливої й оригінальної поетики, що іноді утруднює розшифрування окремих тез творчої концепції «Пармського монастиря». У величезній критичній Стендаліані кінця XIX початку XX ст. важко знайти, наприклад, точне визначення жанру цього твору, в якому справедливо вбачають симбіоз соціально-психологічного, історичного і навіть пригодницького компонентів жанру.
Досі триває дискусія з приводу визначення головних героїв роману і його центральної проблематики. Чимало зарубіжних і вітчизняних критиків і сьогодні висувають на перший план постать Фабріціо дель Донго як найпривабливішого персонажа твору, а його стосунки з Клелією Конті як основну сюжетну тему. Інші заперечують цю думку. Дуже вдало з приводу співвідношення характеру Фабріціо і концепції позитивного героя у Стендаля висловився Ж. Прево: «Те, що відбувається в душі Фабріціо, автор показує з більшою ніжністю і з м'якшим гумором, ніж те, що коїться в душі Жульєна Сореля. Але, бажаючи наділити Фабріціо енергією, він дає йому відвагу й примхи».
Не можна не визнати, що найкращою розвідкою про «Пармський монастир» була свого часу і де в чому досі лишається рецензія Бальзака «Етюд про Бейля (Фредерік Стендаль)». Вона становить зразок проникливої об'єктивної оцінки твору сучасника з позицій матеріалістичної естетики, благородну спробу піднести замовчаний і не визнаний іншими талант, прищепити читачам повагу до маловідомого у тогочасній Франції автора.