Михайло Павлович Загребельний
Сергій Параджанов
Усім відомо, що у мене три Батьківщини
Рядки новин, сухі та байдужі: «У Каліфорнії, в Лос-Анджелесі, 18 квітня 2010 року вдови Сергія Параджанова Світлана Щербатюк, та Михайла Вартанова Світлана Манучарян, відзначені високими нагородами під час церемоніїї винагородження на Міжнародному кінофестивалі у Беверлі-Хілз. Пані Параджанова (педагог) і пані Вартанова (кіноредактор) прийняли ці нагороди. Ця премія свідчення визнання ролі жінки у житті митця-чоловіка. Вартанов (19372009) автор фільму «Параджанов: остання весна (1992)». Параджанов (19241990) легенда та геній всесвітнього кінематографа, як Фелліні, Годар, Тарковський».
Приєднуюсь до вітань Світлані Іванівні Щербатюк. Філолог на пенсії, вона викладала російську мову тисячам іноземних студентів на підготовчому факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка. Багато з них досягли у себе вдома визначних висот. Коли Світлані Щербатюк була потрібна термінова операція, Кіпр зустрів її, немов друга.
Разом із Суреном сином Сергія Йосиповича та Світлани Іванівни архітектором, вони живуть у Києві, у «сталінці» біля Володимирського собору. Сюди, на вулицю Пирогова, йшов герой фільму Параджанова «Київські фрески». Стрічку заборонили. Нібито якимсь чудом залишилось 15 хвилин кінопроб. Після фільму «Саят-Нова» («Колір граната») з кінця 1960-х на півтора десятиріччя його відлучили від Богом обраної для нього професії. Параджанов провів чотири роки в українських катівнях і 9 місяців у грузинських. Він переміг. Він знав, що за нього моляться чесні люди всього світу, його рідні, друзі, що на третьому поверсі київського будинку на нього чекають дружина, її батьки Іван Омелянович та Кіра Романівна, син Сурен.
На відкритті виставки своїх художніх творів 15 січня 1988 року в Єревані Параджанов підбивав підсумки:
«Біографія Я не дуже памятаю свою біографію. Чим є моя біографія? «Дард» [1] ось її довічна суть
Я не професіонал і на це не претендую. Моя виставка не є хобі, але є необхідністю моєї професії. Я режисер: навчався у видатних майстрів Савченка та Довженка, вони обидва малювали, малював і Ейзенштейн, і мимоволі я почав малювати, робити колажі, стикувати фактури, шукати якусь пластику. Я хочу, щоб до виставки приходили діти, адже нині настав час шукати, знаходити та реалізовувати прекрасне навколо нас наші гори, небо. Треба вміти виражати пристрасті, бачити, кохати і благоговіти. Недостатньо кохати! Треба благоговіти.
Тому я й зробив спеціально кімнату для дітлахів, де я показав завдяки лялькам пластику передав трагедію війни, з гумором показав Кармен і Хосе і навіть турка, який здав Карс. Це все дітям наука: мої старі валізи перетворились на слонів, а слони перетворились на валізи. Ось цей світ дуже цікаво відкриється дітям Вірменії, які заслуговують на пильну увагу, оскільки нам треба багато реставрувати у Вірменії в культурі, виховати споживача, вирівняти загальний курс у країні. Одна з кімнат це «кімната памяті Тарковського». Я присвятив йому два манекени, яких назвав «Пієта», і спеціально зробив колаж про нічного птаха. У «кімнаті сяйва» костюми до фільму «Демон», букети-присвячення захоплення життям.
Одна з кімнат «кімната моєї долі». Це моя доля, доля моїх друзів, їх ставлення до мене. Тут я виставляю у гармонійному поєднанні грузинських та вірменських митців і свій автопортрет. Тут я показав благоговіння перед матірю-вірменкою, яка віддала усе своє життя вихованню дітей. На жаль, вона ніколи не була у Вірменії, не мала на те часу: вона то клопоталася, щоб звільнили тата із увязнення, то виховувала дітей.
Тут є і мій диплом, який підписав Довженко, мій атестат, а ось мій дід, який торгував вином, мій дядько, наш інститут: Малик-Авакян, Хуциєв та я троє вірмен, які в один і той самий рік поступали до ВДІКу. Все це бентежить мене «Кімната графіки», де я цілу стіну відвів «бакинським комісарам», стіна «Елегія», графічні твори та букет, присвячений улюбленому братові, який не повернувся з армії. Він загинув на фронті йому присвячено букет. Я не професіонал і забороняю критикам вважати мене професійним художником. Мені подобається мистецтво, і я режисер Ніякого дива не відбувається. Я це шукаю, це знаходиться у природі. Це вона мені допомагає взяти зафіксувати, зробити пластику і благоговіти перед цим. Ця виставка то моє свято. Народність для мене понад усе і найдорожче, що є у моєму житті. Тому я обрав музей народного мистецтва. Я позбавляю критиків права вважати мене професійним митцем. Я режисер і пишаюсь своєю професією. Ніколи не ліз зніматися у своїх фільмах, щоб увічнити себе. Усім відомо, що я маю три Батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україні та збираюсь померти у Вірменії».
Сергій Параджанов похований у Пантеоні героїв вірменського духу в Єревані. Поряд Арам Хачатурян, Вільям Сароян, Фрунзик Мкртчян
Режисер народжується у дитинстві
Тбілісі. 9.01.1924 1945
Сергій Йосипович Параджанов народився у Тифлісі (Тбілісі з 1936 р.) 9 січня 1924 року в родині вірменських імігрантів з Туреччини. Батько Йосип (Овсеп) Сергійович Параджанов (Параджанян) (18601962). Мати Сірануш Давидівна Бежанова-Параджанова (18941975). Був хрещений з імям Саркіс. У день його народження головна газета Закавказької СФР «Зірниця Сходу» опублікувала коротеньку бесіду з товаришем Сталіним «Про дискусію».
Курка кукурікнула, наче півень, білим кольором взимку розквітла вишня. Тифліс місто забобонів. У Тифлісі вважають, що ці прикмети натякають на смерть. Тиран повідомив, що уявний розклад більшовиків це суцільна вигадка, і заявив про воцаріння повної спільноти думок. Що він хотів сказати насправді? Ідея революції наказала довго жити. З 1924 року починалося всевладдя бюрократичної касти, для якої Маркс і Ленін мали таке ж значення, як Платон чи Конфуцій. Вони їх просто не читали.
СРСР перетворювався на державу-монополію, державу-трест, державу ковбасну фабрику, державу заздрості (згідно з Ю. Олешею). По-своєму ефективну для побудови заводів та фабрик. По-своєму щедру до потреб культури. Але з цілковитою спільністю думок. Та непоборною заздрістю до тих, хто не перебуває у строю. До тих, хто не проходить байдуже. До тих, хто нездару називає нездарою, а за талановиту людину готовий віддати усе. На зламі 1970 1980-х років кінематографія СРСР як галузь процвітала, на початку року на неї у держбюджеті виділялось 100 млн карбованців, а наприкінці року вона повертала 1 млрд. Яке значення мала для цієї апаратної налагодженої машини доля митця? Декілька позначок у резолюції чи в рядкові плану, в кошторисі. У 1924 році Параджанов-старший не побажав змиритися з тим, що у світлому майбутньому його покликання антиквара не знадобиться. З тим, що його замінить комісіонторг, де йому доведеться перетворитися на рядового оцінювача. Йосипа Параджанова пять разів кидали за ґрати. У 1960 1980-х його син також не змириться, почне нерівний бій за майбутнє нашого мистецтва.
Радість Йосипа Параджанова, тріумфування, що у його донечок Ганни (19221985) і Рузанни (19231989) зявився брат, затьмарив початок у СРСР епохи термідора. Один з найобізнаніших торговців художніми цінностями Тифліса був змушений оформити фіктивне розлучення, аби у його родини залишилися засоби для існування на випадок майбутніх репресій і конфіскацій, наклепів і наїздів.
Тифліс театральне місто. Сучасний мислитель Р. Ангаладян вважає, що Тбілісі в часи дитинства Параджанова місто театральне, декоративне, вкрай еклектичне лише на перший погляд:
«А всередині цього, наче з різноманітного кольорового скла складеного, склеєного з різноманітних світів міста, був не хаос, а дивовижна гармонія взаємовідносин несхожих культур. Перська і вірменська, грузинська і російська, тюркська і курдська, грецька і єврейська, французька і німецька, кавказька і казахська дійсно сусідили одна з одною і створювали пишну красу розкоші й убогості, щирості і лицемірства, безправя та рівноправності чудового Тифліса.
Художня інтелігенція міста зберегла вірність своїм національним пріоритетам, але вона жила одночасно як на Сході, так і на Заході. Це означало, що вся побутова культура була занурена в якусь тягучу умовність спілкування, яку можна характеризувати як еклектизм світовідчуття. З іншого боку, двадцяті роки були для тифліського художнього життя останнім сплеском вільного волевиявлення митців, поетів, музикантів, інших творців у Країні Рад, яка швидко змінювалась і жорстко трансформувалась. Тифліс був чутливим до змін та, можливо, саме тому швидко сприйняв мистецтво кіно. Гадаю, що стихія кіно являє собою сутність Тифліса того часу, бо тут міський пейзаж зявляється немов декорація, і життя являє собою той пейзаж, який проходить на тлі добра і щирості. І історія кожної нації зявляється, наче німе кіно тих років».
Маленький Сергій на все життя запамятає звуки маршу, який наспівувала йому мати, мелодію у виконанні військового оркестру з дореволюційного Олександрівського парку, смерть дівчинки-сусідки, тітку Сіран, яка зшила для ньго першу сорочку з віскози, другу вже з шовку, прощання з тіткою Сіран, похорон курдського куртана, першу купанку в турецькій лазні, старі кладовища, тарілку, яку на очах у трирічного сина розібє батько під час розмови на підвищених тонах з матірю. Запамятає кипариси, які зростали разом із ним, зникаючі вуличні картини дорадянського Тифліса з його лавками-майстернями без передньої стіни.