Не оминала ця доля прокурорів, суддів, голів комітетів Верховної Ради, міністрів і всіх тих, хто, здавалося б, мусив розуміти, що не личить високопосадовцям отак нагло і відверто демонструвати злиття держави і криміналу. Але їм було байдуже. Морок оповив країну, точився отруйними міазмами російської попси та шансону з усіх державних глоток, радіо та телевізійних ефірів.
Тож коли ми з дружиною полишали свято, із залу чулося могутнє хорове: «Мурка, ти мой мурьоночєк! Мурка, ти мой котьоночєк!»
Суки! Покидьки! Уроди! Ненавиджу! кипів я від безпорадної люті, коли вона тягла мене, пяного та розхристаного, до автівки.
Тієї ж ночі я вперше познайомився з Орестом Лютим.
Він прийшов до мене під ранок в одеському готелі «Моцарт», коли я ледь забувся у тривожному сні. Сів поруч і спитав: «Боляче?»
«Дуже боляче, підвівся я на ліжку, абсолютно протверезівши, і закрив обличчя долонями. Втратив свій шанс на щось гідне, продався, скотився до скоморошества. Книжок не пишу, віршів не складаю. Отак веселю народ, розважаю, маю незлі гроші, славу гламурного телеведучого й цілковиту депресію. З матеріального боку все добре: будинок, діти, автівки, закордонні подорожі. А в душі пустеля. Країну просрали. Не можу дивитися на ці владні пики, чути їхні слова, посміхатися їм, тримаючи дулю у кишені. Бридко це все, огидно. А найбільше сам собі огидний!»
«То час ставати до боротьби, брате!»
«Немає сил. Та й не вірю я, що в цій країні можна щось змінити».
«Будь-яка дорога починається з першого кроку. Бо якщо не ми і не зараз, то хто і коли?»
«Так що робити?»
«Дій. Тільки вчинки, а не слова і роздуми, вимощують шлях і освітлюють путь. Не захищайся і ні перед ким не виправдовуйся. Стій на своєму та йди уперед. Ніхто на світі тебе не знає так, як знаєш себе сам. Уся сила в тобі. А отже, ніхто не має права тебе судити, бо в кожного своя дорога і своє призначення. Я час від часу являтимусь тобі й буду підказувати, що робити».
«То краще скажи з чого починати?»
«З найсвятішого для них. Бий у саме серце, викривай їхні негідні молитви, позбавляй сенсу їхні сакральні псалми. Ось тобі тема: памятаєш обкладинку диска Братів Гадюкіних Було не любити? Там дівчина у віночку з грудьми до пупа? Напиши на мотив Мурки українську пісню Груди 6. І будемо вважати, що ми з тобою почали нашу творчу співпрацю!»
Кімнатою готелю вже блукав травневий ранок. Не вмикаючи світла, я сів за письмовий стіл і за півгодини олівцем у брендованому блокнотику «Моцарт» написав текст. Коли закінчив, перший промінь зазирнув у номер крізь тюлеві фіранки і впав на те місце, де нещодавно сидів Орест. Поклавши блокнот під подушку, я засмикнув штори, забрався у ліжко і міцно заснув. І снилася мені якась приємна хєрня, типу вареників зі сметаною. Таке буває.
Пісня друга
А я не москаль
(відео Ютуб за тегом: Орест Лютий «А я не москаль»)Зазвичай після українізованої «Мурки» в залі зчиняється овація. Інколи зал вітає колектив стоячи. Але цього разу глядачі просто шалено аплодують.
Гутен абенд, бон суар, гуд івнінг, доброго вечора, дорогі друзі, лєді енд джентльмени! На сцені високохудожній антитоталітарний гурт «Сталін унд Гітлер капут» (барабанщик робить музичний акцент) та професор антропології Орест Лютий із проектом «Лагідна» та, можливо, трохи згодом «Сувора українізація»!
Овація вибухає наново. Орест піднімає капелюха над головою і чемно вклоняється навсібіч. Поправляє імпозантну краватку-метелик. В його руках зявляється диригентська паличка.
Перед тим як продовжити наш концерт, я б хотів дізнатися, чи є в залі москалі.
Якась наволоч, навіть у Стриї чи Коломиї, обовязково закричить:
Є-є-є-є!
Сєкундочку, каже Орест і робить рукою такий жест, наче трохи зігує. Перед тим як вигукувати такі дурниці, давайте розберемося зі значенням слова «москаль». Адже, як відомо, багато наших російських друзів плутають його із національною приналежністю до російства. Тобто якщо росіянин то обовязково москаль. А це в корені неправильно. Як професор антропології авторитетно заявляю: москалем може бути будь-хто росіянин, француз, англієць, німець чи навіть китаєць, але здебільшого росіянин. Бо «москаль» то синонім до слів «окупант, загарбник, наволоч і кат». Людина, дотична до паназійської шовіністичної великодержавної ментальної парадигми, чиєму народженню і процвітанню ми завдячуємо злиттю двох форм буття: європейського та азійського. По факту маємо мутанта начебто європеоїдної зовнішності, але з абсолютно азійським варварським мисленням та деспотичною формою суспільно-політичного буття. Я не занадто складно висловлююсь?
У переповненому залі Українського дому панує ніякова тиша. Мовляв, ми тут прийшли концерт слухати, матюки всякі співати, а він отаке!..
Але Орест продовжує антропологічну атаку.
Так от, москаль це падлюка, яка теоретично може жити в кожному з нас. Основна її ознака імперська, загарбницька сутність, що живе за рахунок окупованих народів, придушення свобод, брехні, пропаганди та інших злодійських схем та схемочок, а також, і це дуже важливо, впевненості у власній «богоізбранності», що проявляється в термінології «Особєнний путь», «Духовність», «Трєтій Рім», «Руський мір» ну і таке інше.
На жаль, зараз Росія хвора на «москальський синдром». Але й там лишається багато людей, які відстоюють високі принципи європейського гуманізму та лібертаріанських цінностей, що їх москалі навмисне спростили до зневажливих плебейських лінгвістичних фейкоформ «підори», «піндосія», «гейропа» і таке інше. Нестійка, схильна до шаблонізації зовнішніх факторів психосоматична система типового москаля вдається до спрощення та нівеляції будь-яких складних філософських та естетичних форм цивілізованого впливу.
Типове для москалів явище «шаріковщини», заснованої на превалюванні тваринних інстинктів над суто людськими якостями аналізу, самопізнання, самовдосконалення, і зараз є дуже розповсюдженим на теренах колишнього Радянського Союзу. Та й сама висока російська культура є радше опором «внутрішньому москалю», що живе в російській колективній душі й багато чинить лиха не лише довколишнім народам, а й «внутрішнім ворогам» у вигляді митців та інтелігенції.
Узяти, хоча б, стовпів російської літератури та філософської думки Пушкіна, Лєрмонтова, Грибоєдова, Гумільова, Бєрдяєва, Маяковського, Пастернака, усі вони в той чи інший спосіб боролися з великодержавним імперським москалем і врешті ставали його жертвами. І зараз чимало росіян не піддаються на пропаганду рашизму. Пропоную згадати їхні прізвища! Хто то може бути?
Із залу чуються вигуки: «Макаревич, Каспаров, Акунін, Парфьонов, Ахеджакова, Собчак»
Ну от бачите, вже шість є! жартує Орест, і в залі чути сміх. На сто пятдесят мільйонів і це непогано! Адже сказав Господь до біблейського Лота: «Не знищу Содом і Гоморру, якщо знайду там хоч одного праведника». Тому треба відрізняти москалів від нормальних росіян. Я навіть сам зізнаюся колись був москалем!
По залу пробігає хвиля здивування. Чути таке від українського праворадикального українізатора готові не всі.
Це сталося тоді, коли мене примусово забрали служити до армії і я два роки провів в окупаційному контингенті радянських військ у Німеччині. Співав в ансамблі пісні й танцю. Саме там у 1989 році було написано пісню «А я не москаль». Але перед тим як її заспівати, я знову хочу задати питання: «Чи є в залі москалі?»
На цей раз у залі тиша.
А чи є в залі хохли?
Є-є-є-є-є! знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та східних українських містах таких глядачів трапляється більше.
Стоп, стоп, стоп, каже Лютий і знову наче трошки зігує. Тут теж треба розібратися. Бо хто такий хохол? Хохол це той, хто служить москалеві, визнаючи над собою його силу і моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишені, нехай сокиру за спиною або обріз під пахвою, але все одно вклоняється йому і служить. Бо москаль і хохол нерозривно повязані й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи є в залі хохли?
Тиша.
Чи є в залі українці?
Є-є-є-є! вибухає зал.
СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
Оце інша справа! Орест Лютий широко і щасливо посміхається. А тепер трохи історії. Як уже казав, пісню «А я не москаль» написано у далекому 1989 році. Ми з моїм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом і відсидів 12 років у мордовських таборах, присвятили її хлопцям, що закосили від радянської армії й не стали «москалями». Співали підпільно для підняття бойового духу. Від радянської окупаційної армії закосити було не гріх. А от від української, яка захищає нашу честь і свободу, косити аж ніяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залі оплески на адресу наших славних воїнів, які тримають бойові позиції на сході та півдні України, які сьогодні знаходяться в цьому залі, нашим славним волонтерам і медикам, усім тим, хто творить історію нашої молодої держави!
У залі зчиняється овація. Цього разу всі підхоплюються і довго, зі сльозами на очах аплодують.