SатирикоN (Pro i contra) - Іван Федорович Драч

Чи є у кого-небудь тепер, наприкінці XIX століття, виразне уявлення про те, що поети могутніших віків називали натхненням?

Прогресивний паралітик Ніцше.
Ніцше божевільний смолоскип
Хто прорік і глибше, і буйніше.
Реготав і заридав на схлип.
Гебельсів і Гітлерів минаю.
Чи було? Не знаю! А було!
Із моїм народом, тож зі мною.
Ти ж над нами розвергав крило.
Та сприймаю твої горді висі
І твою високогірну суть.
Обернися, Ніцше, обернися,
Без охвістя того в нас побудь.
Заратустра тут громово скаже:
«Над гробами прапори киплять».
Ворог інший. Знай же, брате-враже:
У тризуба меч по рукоять!..

Це Чечня мстить тобі і мені.
Що ж ми такого зробили Чечні?
Те зробили, що вбили.
Що дозволили вбити Чечню.
Що вбивали її день по дню,
Що за неї тоді не обстали,
Коли в світовому меню
Цін прейскуранти на неї зростали.
І кат здивував мене дивом із див
Путін Кадировим походив
І він їх тримає тепер у руці,
Не чеченці вони вже кадировці
Вже Америку нині Чечня жахає.
Бояться вже Джон і Хаєм
Чеченського сліду.
Посієш отак зненавиду
І не проросте любов.
Яка далі рима?
Рима чеченська?
Вгадали. Кров

Ти тікаєш. Та рятунку
Нема з твого подарунку.
Онде він: це цілий пульт.
Ось інфаркт. А ось інсульт.
Ось тобі кошмарний сон.
А ось повний паркінсон.
Тож забавам годі. Край.
Що ти хоч, те вибирай.
В паркінсоні вже не пити,
А в альцгеймі ще солити
Можна свіжі огірки,
Коли руки дрижаки.
Чарку піднесуть ще друзі,
Не розіллється на пузі,
Спинить все засциматня,
Як ніщо вже не спиня.
Пульт отой в твоїх роках,
Але не в твоїх руках.
Не роби собі ти культу
Із дарунку цього пульту.
А живи як жив. Живи!
Геть дурне із голови!..

Ніщо мені не пахне й не смердить
Як це жахливо! А ніщо не пахне
Очей твоїх зарошена блакить
Мого цілунку виболіло прагне.
Ніщо мені не пахне й не смердить.
Як це потворно! Де той лютий сморід?
Огидитись, о як мені кортить!
Нема огиди. Зеро. О, айм сорі!
А дуб цвіте. Волоття золоте.
Як дивно пахло це густе волоття.
В минулім все лишилось, а проте
Конвалією дихає волосся,
Твоє волосся золоте й пахке.
Ще запах чую, а сивин не видно,
Ледь стріпується, буйне і легке,
В парфумах ледь смеркає ненаситно.
Полин ледь-ледь пробється з полину
Його мерщій у пащу самогону.
То, може, звідти нюх свій поверну
Його я чую й чутиму до скону.
Цибуля ось врятує. Огірок
Із хрону й кропу зеленава дуля.
Ось буде постріл. Зводиться курок.
Сочисто в ніс кума моя цибуля.
Тож все ж не одцурається буття,
Не зашпортнусь я у своєму горі.
Пробігла внучка як пахтить дитя.
Йде сукин син який од нього сморід

Ані штокали,
Ані какали,
Вели мову барвінково,
Розмовляли чорноброво
Лиш балакали.
Ані пшекали,
Ані пшикали,
Як журавлики,
Курликали.
Воловодились,
Плуганились
Все базікали,
Коли вже було смертельно,
Чорно ніколи

Схід солодкий
Захід солоний
Дай мені солоду
З твоїх долоней
Жінко сніжинко
З диханням гюрзи
Ти захмели мене
Але й тверези
На терези
Я не кину життя
Солодко-солоне
Життя не ниття
На терези
Кину долю свою
Сходе мій Заходе
Смерть у раю
Я одраюю
У пеклі твоїм
Усе поруйную
Про все розповім

Вибираю хрест із сонцем
Просить вибрати рідня
Й золотюнім волоконцем
Витись до Великодня.
А на Паску йти крізь вітер
Просто до Теліженців,
Де у святошний гармидер
Так багато промінців,
Де трава буйно-зелена,
Де безсмертя то трава,
І до клена чорноклена
Клан уклінно порива,
Бо хрест вибрали із сонцем,
Неможливо без хреста,
А без сонця скорогонцем
Не впізнає простота

Молодиця. Нівроку собі молодиця.
В якій би міг на ніч заблудиться.
Стриже мені кучері між ногами.
Які лоскітливі гами
Готує до операції.
Радість серед прострації,
А де ж стидоба? А де сорома?
Просто нема
Розпанахав животяру. Покулупався.
 Полковнича аденома. Субчик попався.
А я генеральську сьогодні вже одбатав.
Пішло та поїхало комсостав!..

Двадцять халатів не на Бессарабці.
Знов понеділок, човгають капці.
Маски задраєні. Йде професура.
Всі очі на тебе. Знайома фрезура.
А поміж ними пані з косою,
Спішить, бо не знає ні миті простою.
Скелет із косою, з отою, що косить.
Може, кирпатої з тебе вже досить?
Найбільше ж тебе облягли сорома,
Ти ж голий лежиш, навіть плавок нема,
І припнутий корінь твій, кореневище
Донизу вагою, бо пнеться все вище,
А ядра підняті (так служба веліла)
З тремтячого твого нещасного тіла
Це ж хто підхіхікує, хто це хихоче?
Як ти заплутався, друже мій, хлопче,
Очі сміються в палких молодиць,
Що ниць вилітали з пахучих спідниць.
Тепер вони зверху, в халатах халатні
Чи ти боєздатний? Вони боєздатні
Професор розводить у скрусі руками.
Буває ж таке! Практикуєм роками,
А тут щось не вийшло. Невдалий момент!
Рішуче наступимо на сентимент!
Пробити попробуєм механічно.
Дививсь академік на нього критично.
Я знав, що усе на мені окошиться.
Дивилась професорка, славна лошиця,
Кирпата з косою скелетом трясла,
Й сестричка була з Домонтова села.
«Давай, пробивайте»,  сказав так синкліт,
Й кирпата косою махнула як слід

Вона лиш в палату сміх без причини:
Всім слухать мене вище яйця мужчини!
Всім слухать мене корінця одтягнути
А яйця підняти як хочете бути
Знову при ділі шануйте ядра
Так вчила Цезаря Клеопатра
Так вчили індуси у Камасутрі
Вони ж були ловкі і хитромудрі
Синочок, не смійся, тобі я поправлю,
Твоє причандалля тобі переставлю
А ти депутат починайся із дна ти
Мені ти не хочеш підняти зарплати
То хай в тебе корінь не підніметься
Он бач одвернувся уже він і дметься!
Тож вище мужчини не голови яйця!
Нехай молодиці ще ними пограються
Бо кожна свого перелюбчика варта
Бо кожна чекає свойого більярда
Сміється регоче медсестра з Домонтова
Аби ти була мені вічно здорова!
Ганчіркою вазяє сова відерцем
А кожне словечко у неї із перцем
Стала. Одхукалась. Сміх без причини
Яке наше гасло? Вище яйця мужчини

Федорченко з Миколаєва, учасник ВВВ.
Хай ще сто літ дядько живе!
Поруч на ліжку правду розповіда
Спеціально приїхав мучать года,
І забрала у кума його швидка,
Напилися, звичайно ж, не молока
Дядько могутній. Персонаж із Довженка.
Сила колотить його навіжена.
Він вже прапрадідом декому буде.
Для нього лікарня ця зовсім не будень.
Треба ще вижить, бо внуки пропють
Його минуле, сучасне й майбуть.
Треба праправнуків виходить, сину.
Хтось мені прийде із них на заміну.
Я рядовий. Аденома моя генеральська.
Видно, що доля у мене райська,
Півлітру ще двигну у вісімдесят.
Так хто генерал з нас, а хто солдат?
Федорченко з Миколаєва, учасник ВВВ.
Хай до ста літ дядько живе!..

Баночки-шманочки, груші з авоськи
Прибігли родиною. Горіхом волоським
Мене пригощають. Сусід я, сусід.
Він інвалід. Таж і я інвалід.
Щебечуть сімейством повна палата.
За віщо мені така люта розплата?
Щодня їх по пятеро. Я ж чом один?
Євреї вони. А я що грузин?
Сімейство моє десь розбіглось в світи.
Чічко-Марічко, хіба що є ти.
А то вже здурів би! А тут ще, як кат,
Московський видзвонює Патріархат.
І кличуть до сповіді тут, у лікарні.
Та ліпше зведуся й подамся до псарні,
Аніж їх чути та ще сповідатись.
Поверну, поверну всі цифри і дати,
Не дамся, не здамся, нехай хоч сто бід!
Вставай і ходи. Ти не інвалід!

Лежать гострі голки на дезінфекції,
Чекають, як видно, якоїсь протекції,
Щоб дався я колупатись в мені
І пропадати в тяжкому вогні.
Молоді практикують. Я кровю зійшов.
Давай розпанахали знов його шов.
Каже сестра: «Депутат кабаняра.
Кров, як в кнура. Йому це покара,
Що ми отут гибнем за копійки.
Рачкую щоночі в мої то роки!»
Молодша сестричка: «Та він як Ісус!
Терпить, не стогне. Йому за це плюс»
Я чую й не чую. Та, видно, біда,
Життя моє десь і кудись пропада.
Гукають професора вже практиканти,
Як я побував десь у пеклі у Данте.
Все чую. Все бачу. Видно, живу.
Сестричку вже бачу. Вже третю. Нову.
Це вже професорська асистентка,
Дуже ловкенька, видно, доцентка.
 Що пізнаєш нас, бачу, обох.
Я плачу. Сміється він. Білий, як Бог,
Професор мій Бідний. Бідний це я.
Зі мною, багатим, родина моя.
Провідали. Зїхались. Господи Боже!
Ти помагай, як ніхто не поможе