Саме філософський підхід до аналізу економічних проблем дозволяє сформувати не лише систему поглядів на закономірності розвитку економічних систем, але й визначити місце цих систем в оточуючому їх світі, звернутися до визначення ролі людини, як єдиного цілісного субєкта суспільного життя, а не лише як до людини економічної. Такий підхід дозволяє поглиблювати пошук найбільш ефективних мотивів індивіда до праці не лише у сфері матеріальних важелів впливу, але й через використання неформальних інститутів ціннісноестетичних, соціально-політичних, культурологічних, що визначають ставлення людини до людини та до навколишнього світу.
Подібний підхід щодо формування методології дослідження сучасних економічних систем почав складатися задовго до появи постіндустріального суспільства, як реального явища економічного та соціального життя людства, що, зокрема, відбиває як складність, неоднозначність розвязання основного питання філософії відносно ставлення мислення до буття, так і глибину можливостей творчої думки дослідників, які за певних умов на основі розуміння окремих конституюючих, ключових ознак здатні прогнозувати не лише тенденції подальшого розвитку, але й методологію дослідження цих тенденцій.
Яскравим зразком прояву таких можливостей філософського осмислення перспектив і моделей економічного та соціального розвитку можуть служити концептуальні підходи до розуміння принципів методології проникнення у сутність процесів, що знаходяться у зародковому стані або народжуються, класиків економічної та філософської думки А. Сміта, Дж. Ст. Міля, К. Маркса та Ф. Енгельса, Г. В. Ф. Геґеля, релігійного філософа С. Булгакова, Й. А. Шумпетера, М. Кондратьєва, Т. Шульца, футурологів Ф. Фукуями, Т. Тофлера, представників Чиказької економічної школи Дж. Льюїса, Г. Беккера, Дж. К. Гелбрейта, А. Маслоу, вітчизняних теоретиків В. Гейця, А. Гриценко, Б. Кваснюка, А. Чухна, росіян В. Іноземцева, В. Ільїна тощо.
Досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку, слід за будь-яких умов виходити із розуміння того факту, що усі вони повязані з діяльністю людини, індивіда. Саме людина є невідємною складовою, елементом будь-якої складної соціальної системи. Принципова особливість функціонування індивідів у такій системі, і, зокрема у суспільному виробництві полягає у тому, що вони, виступаючи кінцевим результатом виробництва, водночас знаходяться у власному постійному процесі руху, під час якого «оновлюють самих себе в такій самій мірі, в якій вони оновлюють створюваний ними світ багатства»28, визначаючи та опосередковуючи таким чином усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо.
Як соціальна істота, людина вважається універсальним компонентом будь-якої соціальної, у тому числі й економічної, системи, оскільки є «елементарним носієм соціальної системної якості»29, займає центральне місце в її структурі, тобто внутрішній організації, адже така організація завжди уявляє собою сукупність певних соціальних відносин економічних, духовних, особистих, носіями яких виступають окремі особи, колективи, соціальні прошарки та верстви населення. До того ж саме людина забезпечує таку функцію соціальної (економічної) системи як взаємодія її з природним і зовнішнім соціальним середовищем, виступає головним субєктом та обєктом управління, як інструмента інтеграції системи, збереження її якісної визначеності, вдосконалення та розвитку, забезпечує формування, перетворення та використання соціальної інформації з метою реалізації цілей своєї діяльності.
Вже один із перших серед видатних економістів нового часу «системних» дослідників закономірностей розвитку суспільного виробництва А. Сміт закладає критеріальні ознаки нової парадигми функціонування людини, особистості у такому виробництві. Зокрема, у своїй праці «Теорія моральних почуттів» А. Сміт говорить про очевидну недостатність задоволення лише матеріальних, зовнішніх потреб для відчуття себе самодостатньою людиною, здатною знайти своє місце у суспільстві. Вважаючи «піклування про власні інтереси та особисте щастя збуджувальною причиною усіх наших учинків, що заслуговують на похвалу», він водночас виходить із того, що звичка до заощадливості, працелюбність, скромність, та інші якості, повязані з реалізацією особистого матеріального інтересу, отже, з особистим інтересом людини, є доброчинностями «нижнього порядку». Вищим ступенем моральної досконалості він вважає здатність людини до обмеження власного егоїзму, прагнення до співпраці з іншими людьми, насамперед за допомогою певних економічних форм та інструментів, що забезпечує економічну свободу кожної особи, отже, моральність і законність економічного та суспільного життя. Фактично А. Сміт формулює проблему визначення чинників, на основі яких згодом відбудеться трансформація людини «економічної» у людину «соціальну».
До речі, одне з визначень економічної людини (нomo economicus) уявляє її як сукупність економічних потреб, інтересів, цілей індивіда, органічне поєднання у ньому рис працівника та власника. Економічна сутність людини розкривається в суперечливій єдності людини-працівника, як основного елемента системи продуктивних сил, і людини-власника, як субєкта економічних відносин, передусім відносин економічної власності. Людину соціальну можна визначити як умову, інституціональну форму та результат становлення системи соціальних відносин, в межах якої всебічно розвиваються сутність і сили людини, відбувається її перетворення в особистість, що передбачає діалектичне заперечення економічної сутності людини. Соціальна людина не може сформуватись, не досягши найвищих якостей людини-працівника і раціональних меж людини-власника. Тому людина як індивідуальність, за словами Геґеля, утримує в собі нескінченну множинність відносин і звязків30, що належать до конкретного змісту людської душі. З-поміж потреб соціальної людини вирішальну роль у перспективі відіграватимуть потреби у вільній творчій праці, універсальному характері дій особи, у власному її вдосконаленні, потреби у всебічному розвитку здібностей до сприйняття знань, максимально можливому подовженні активного життя [5, с. 439 440].
Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована або малокваліфікована праця як масове явище у XVIII XIX ст., не могла стати основою висхідної концептуальної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у системі виробництва, соціально-економічних відносин, оскільки слабо впливала на трансформацію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у характері та змісті праці, її творче збагачення. Адже, як це зазначав ще Г. Геґель, вирішальне значення має не рефлексія як така, а те середовище, у якому й утворюється тотожність загального та одиничного [14, с. 23]. Лише завдяки якісним змінам, що відбувалися в економічній системі на основі її циклічного розвитку, перетворенням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин власності, у ХХ ст. складаються умови, як для зміни ролі людини у системі виробництва, так і для формулювання якісно нової парадигми розвязання теоретичних і практичних проблем такої зміни. В основі такої парадигми лежить уявлення про те, що «Людство повинно надалі обєднуватися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соціальними»31.
У цьому контексті надзвичайно плідною та конструктивною уявляється філософія методології економічних досліджень запропонована на початку ХХ ст. усесвітньо відомим релігійним філософом С. Булгаковим. Учений у праці «Філософія господарства» (1912) сформулював деякі ключові принципи методології досліджень, які є надзвичайно актуальними у наш час. Зокрема, він надавав великого значення необхідності аналізу таких інституціональних чинників економічного розвитку, як свобода та творчість, місце особистості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що свобода є загальною основою творчого процесу: «там, де є життя та свобода, є місце й для нової творчості, там уже виключений автоматизм, який випливає з визначеного та незмінного устрою світового механізму, що йде як заведений годинник, тому й господарство як у широкому, так і в вузькому, політикоекономічному розумінні також є творчість, синтез свободи та необхідності» [15, с. 184 186].
Як можна зрозуміти з наведеної вище позиції філософа, вже на початку ХХ ст. синергетичний ефект дослідження проблем функціонування та розвитку економічних систем можна було забезпечити лише на базі парадигми, що своєю основою визнавала уявлення про економіку, як про синтез свободи, творчості та необхідності. У 50 80-ті рр. ХХ ст. такий підхід до визначення закономірностей трансформації базових інститутів економічної системи розвинених країн, адекватних їм суспільних форм прояву та функціонування, таких як постіндустріальне, інформаційне, постекономічне суспільство, став розповсюдженим, вважався новим і, якщо так можна висловитися, революційним в економічній теорії.
Водночас С. Булгаков вже на початку ХХ ст. прогнозував вихід економічного життя з жорстких рамок детермінізму, оскільки господарство, що розглядається як творчість, є й психологічним феноменом або, кажучи ще більш визначено, господарство є явищем духовного життя так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці. Дух господарства є знову-таки не фікція, не образ, а історична реальність. Будь-яка господарська епоха має свій дух і в свою чергу є породженням цього духу, кожна економічна епоха має свій особливий тип «економічної людини», що народжується духом господарства. Тому проголошувати його рефлексом даних економічних відносин можна тільки при тому логічному фетишизмі, в який впадає політична економія, коли вона розглядає господарство, розвиток продуктивних сил, різні економічні організації через призму абстрактних категорій, поза їх конкретністю. Саме тому, зазначає вчений, політична економія має потребу в щепленні справжнього реалізму, який необхідно включає в себе й «причинність через свободу» й історичний психологізм, який може помічати духовну атмосферу даної епохи [15, 187; 2, с. 3 17].