Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.
Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.
Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! говорить Катря, а то наче для себе ховаєш
I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? озвалась i я до неї.
Та що я маю казати?
Який вiн?
Молодий, чорнявий
Отеє i всього! смiється Катря. Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчівськi парубки усе чорнявi Як його пiзнати? А може, в його на чолi мiсяць, а на потилицi зорi сяють?
Ото ж людей на улицi i коло хати нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, з молодою словце перемовили
Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся все на тебе незнакомi очi блискотять
«Де ж отой Чайченко, думаю собi, отой вславлений?» Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, коли чую: «Ой менi лишечко!» жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: «Що тобi?» Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася так то вона стояла, дивилась кудись Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi Задивилась i я на його Трохи схаменувшись, питаю:
Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?
Не знаю не знаю
Чи не Чайченко!
Нi може не знаю
Я до Марусi, найшла її; вона задумалась не погляне
Марусе! кличу: хто се стоїть он тамечки? Чайченко?
Вiн, каже.
«Що ж то за краса! Що то за парубок!» шепотять дiвчата мiж собою.
Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.
Чи ж тобi не до сподоби? питаю.
Хороший, промовила стиха.
А що вже Катря, говорю Марусi, то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!
А Маруся менi так-то вже поважно вимовляє: «Ти, сестрице, коханням не жартуй!» от, мов, вона ворожка стара, абощо.
Ну, добре, кажу, iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? Взяла її за руку, притягла до Катрi.
Катре! почну, а Катря як стисне менi руку.
Iде, iде, просто до нас iде! шепче, а сама так i трiпоче.
Чайченко став коло Катрi i взяв її у танець. Вона, ота смiлива меткая Катря, немов перелякалася чого, збiлiла
Марусе, iзмiчаєш?
Маруся їм услiд дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усi дiвчата так i тиснуться до неї:
А що? Чи знаєш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
Та я ще його добре й не розгледiла, одмовляється Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.
Декотрi й вiри їй пойняли: «Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!» а которi так з-пiд брови на неї подивились.
А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.
Вiн нами гордує, обижалися iншi дiвчата, що бере нас, у вiчi не подивившися!
Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, вмовляли знов другi.
Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?
Добре, як взяти любу та милу! озвавсь Чайченко.
Чому б тобi i не взяти, одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.
Багатий на дрiбнi сльози, промовив Чайченко всмiхаючись.
Музики заграли, усi пiшли у танець i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло задумалися.
Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, «нi!.. еге ж!.. авжеж!» одкаже Маруся: якiсь її свої мислоньки заносять, а Катря то й зовсiм менi одвiту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане
Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко Який в його голос був отруйний! I почуєш, i пiзнаєш всюди хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тiї жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.
IV
У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiмєю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона не знаю; а менi то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi
Катря мене будить я їй розказую: «а чи ж не дивний сон?»
Як же вона вжахнулася, почувши!
А що те вiщує? Що вiщує? притьмом iскажи їй.
Не полохайся, Катре, вмовляю, се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.
Боже, боже! Що то буде! бiдкається вона
Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, розчiсувала й плела вона свої коси довгi; румянець густий спахував на личку, а личко було блiде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.
Катре! говорю їй стиха: чи побачимо ми там Чайченка?
Не знаю, сама одвернулася.
А в жадiбку його побачити? Не чує.
Катре? А хочеш, кажу, побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.
Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей
Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.
Чи не диво ж? питаю.
Усе дива в бога! одказала задумавшися.
Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.
Обiдня година; нiщо не правдить мого сну А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.
Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його де вже сей заговорить!
Якого тут людей! знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:
Багато гостей!
Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
Недавно.
Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, так вже!..
Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi жалко вам буде їх кидати
Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.
В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.
Добре вам жити буде!
Де жити, то жити, почула я од його
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? «Здужаю», каже.
Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо вряди-часи: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.
На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: «Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!»
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає-думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова не залюбила i других чути як говорять. Стала вона до дiброви учащати.