Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку. Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев'є, то вквiтчається
Ах, бабусечко, було викрикне, коли вже я в атласову сукню вберуся?
Як заручишся, дитино моя, одказує стара. Дам тебе за князя чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, панночка й зiтхне:
Що, бабуню! Тiльки говоримо I досi ще нiкого в нас не було!
Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.
VI
Та й справдi перхнуло до нас гостей, як на погориджу. Однi з двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо, вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться, танцює, їсть, п'є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм коло нашої панночки звиваються, так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла либонь вона їх усiх, кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посiм'янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали, схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, а бiльше що?
VII
Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, життя i господарство.
Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця, абощо.
Та нудно без роботи, дитино! одказує стара.
Вiзьмiть книжку почитайте.
Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче око викольте тим дротиком!
Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати. Приїдуть гостi вона напоготовi, привiтає їх.
Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або штовхне стиха та й сама почервонiє як жар, засоромиться. Поки ж тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де воно в свiтi лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не натерплюся!.. Заплiтаю коси не так! Знов розплiтую та заплiтаю, знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає, чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!
Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка зачiсуватись Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на мене, аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: "Я тебе на шматки розiрву! Задушу тебе, гадино!" Оглянусь я на неї, страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, дух менi захопило, так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась. Дивлюсь дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так то вже мене лає, така вже люта, аж їй у ротi чорно.
Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!
А панночку вмовляє:
Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
А тобi, ледащице (знов свариться на мене), а тобi буде!..
Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть, того, що вже дуже була я слаба, так панi тiльки ногою мене совманула та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.
Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене плачучи:
Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що се над нами таке безголов'ячко?
X
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
Iди, иди, хутенько иди, Усте!
Куди йти?
До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе, щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було. Ходiм-бо, ходiмо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав смикає Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї те личко гожеє!..
На той крик i панi не задлялась прилiзти Давай мене лаяти. Ще нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) панночка бiжить до старої: "Бабуню, мене не шанують!" Чи хто заплаче: "Бабуню, дiла не роблять, та ще й плачуть!" Та на всiх такеньки вадить та й вадить навадниця наша. А стара лютує, нас карає, молодий вiк iзгадала!
IX
Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, усi на панщинi, лежу та все собi думаю:
"Таке молоде, а таке немилосердне, господи!"
У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею. Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня сонячний промiнь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе сама-самiсiнька iз своїми думками як у свiтi жити! Рада, було боже мiй, як рада! коли зашумить садок, стемнiє свiт i загурчить дощ об землю!.. От, чую, щось затупоче регiт i гомiц у хату до мене зграя дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем. Iз себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають, вигукують:
Зiйди, зiйди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зiллячко,
На наше подвiр'ячко!
Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому, наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.
Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать хiба який зiтхне важко або заспiває сумної, сумної стиха