«Книга Лева», вибране - Богдан-Ігор Васильович Антонич

Умерлих квітів царство спить пустиня
в піску сорочці золото-червоній.
Малюк осот рослинне чортовиння,
екстазу сонця й блискавок погоні.

Живі свічки понад землі труною,
жорсткий бурян нараз кущем горючим.
Немов кущі розхилені рукою,
розхиляться бездонні віри кручі.

І бачиш вічність небо опалеве
і шум червоних полумя потоків.
З-за гір століть веде сузіря Лева,
цей знак монархів, воїнів, пророків.

Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих,
його вінчають лаври бурі, сині,
і грім, мов підпис золотий у книзі,
триватиме на сторінках пустині.

Автограф грому в царській книзі Левів,
написаний вітрами з-під Синаю,
з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий
вінками божих блискавиць квітчає.

Синайський вітре, бий в відкриті карти!
Без тебе я порожній посуд форми.
Ввесь день над віщим джерелом на варті,
а ніч мов біблія червона й чорна.

Мистецтво що ж?
Це надаремне
в дно дня, дно дна сягати словом,
в ядро ціляти світла темне.
Ні, не чорнила треба крові!

Хай ваші терези розумні
відважать форму, зміст, прикраси,
достоту зміряють безумне
і скажуть: небагато важить.
Хай!

Але в те сутнє, в дно дна срібне
не сягнуть мірою ні разу
і сятимуть, мов царство мідне,
ці строфи щільні і доцільні,
ці строфи формули екстази.

Мініатюри сонця яблуко натхнення
на дереві життя на дереві мистецтва,
і творчість, наче присуд, творчість невмоленна
і з світом торг красою муз скупих купецтво.

За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій
узором кола вчить про досконалість міри.
Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi
із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами
краси помильні судді і відважать смуток,
діапазон пяніння, думку, слова гаму,
а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

Зелені сутінки. Гвоздики
посли весни. Пяній до краю!
Який цей світ знов став великий!
І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,
ядро гвоздика електрична.
Ні, ми до того ще не звикли,
що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем
Та поки що свята омана
ота дружба з життям не никне,
що нас, моя кохана,
помазує весни єлеєм.

Поезія?
 Ні, не питай,
який рецепт її есенцій!
Пючи свій золотавий чай,
так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,
екстракти мови в срібній чаші
хай їх краси аптекар зважить!
Ні, не туди, коханий, стежка!
Символіка завбога наша,
і орнаментика засіра.
Де ж міра мір, єдина міра?

Чай процідивши, попрощавшись,
розходимось. Ніч чорна мушля,
ті самі зорі в ній, що завжди,
той самий захват серце душить.
Тоді, чужі дрібній прикрасі,
слова, затиснуті у горлі,
слова, гальмовані в екстазі
бють, мов джерела животворні.

Від спеки місто важко дише,
й чоло його шорстке й червоне
під віялом нічної тиші
поволі стигне і холоне.

Тремке натхнення віддзвеніло,
застигло в мудрій вірша брилі.
Твоє чи не твоє це діло,
ти сам збагнути вже не в силі.

Крізь гамір дня незмінне «завжди » .
Заснеш, заснеш без зір, поете,
життя на звуки розмінявши,
мов золото в дрібні монети.

Не думай! Спи! Думки отрута щастю.
Цвітуть дві тіні дві лілеї чорні.
Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний
і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім,
що тінню вихиливсь з-за яви краю,
в солодкім марнотратстві почуваннів
кохання вицвіле знов прикликаеш.

Це справді зле, що покохав занадто,
заміцно, зарозтратно. Захват ясний
в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?.

Червона молодість півоній.
Яка краса! Яке пяніння!
Візьми моє чоло в долоні
й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок,
ще крок, ще крок, мене поцілить
мій друг найкращий і мій ворог
найзавзятіший, боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!
Бє ніч у тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі, мов кров трагічна,
півоній молодість червона.

Коробка радієва й квіття.
Крізь чорну скриньку йде музика.
і душі квітів світлом світять,
що з нього ясність бє велика.

Дрібненька флора звуків, човен
мелодій на морях етеру
і світла з квітів вечір повен
змінив кімнату в чар-печеру.

А знизу під концертом квіття,
мов кара за краси провину,
жде кіш подвіря царство сміття,
де квіти й звуки згодом згинуть.

Дивись у яму мертвих квітів!
О, чи зумієш, майстре сяєв,
своє мистецтво протерпіти?
Не тільки їх краса карає.

Долоні сну в весінніх сінях
лягли на струн прощальнім шумі.
В твоїх очах блакитна сутінь.
Не дно кларнета дно задуми!
Мов зустрічі давно забуті,
подертий шовк твоїх левконій.
Мембрана памяті найтонша,
не пропустивши світла, дзвонить.
Навіщо, сестро,
навіщо пестиш тіні тіней?
Закрижаніле соло сонця
мов дно музики у в оркестрі,
що грає в сну блакитних сінях.

Пора троянд спізнилась, сестро,
так довго ждали, аж приходить.
На милі сонця, світла верстви
розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,
хоч надто рано й сніг упертий,
ощадне сонце й зелень гола,
все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,
під горлиць воркування перше
ідем, далека, поміж буки,
зоря з зорею й серце з серцем.

Мов птах, співає телефонна трубка,
мов чорний птах в ліщині срібній дроту.