Вибрані - Народное творчество (Фольклор)

Леся Українка

Вибрані переклади 

Життя і філософські думки пінгвіна

1

Коли б я не родився саме ополудні (опівдні), під промінням палкого сонця, дякуючи котрому я й проклюнувся і котре б то я можу вважати за свою матір, стільки ж, як і Пінгвінку, що зоставила на піску яйце (дуже міцне), котре я повинен був пробити, зявляючись на світ і коли б я до того міг жартувати, говорячи про такі поважні речі, то я б сказав, що родився під нещасною звіздою.

Але родившись, як я тільки що сказав вам, при ясному сонці, і коли, звичайно, не було ні щасливих, ні нещасних зорь, я можу тільки сказати, що родився в нещасливий день, і докажу сеє. Коли мені вдалося нарешті визволитись із шкаралупки, в котрій я був увязнений досить довгий час, і де мені запевняю вас було страшенно тісно, я більше як годину не міг опамятатись від всього, що зо мною сталося.

Я мушу признатись, що в народженні єсть щось таке нове і несподіване, що хоч би у вас на той час було в сто раз більше сміливості, ніж буває звичайно при таких обставинах, то й то б ви потім дуже неясно памятали про ту хвилину.

«Оце! подумав я, як тільки опамятався. Хто б сказав мені за чверть години перше, коли я сидів, скорчившись в цій бридкій шкарлупці, без всякої спроможності поворухнутись, що зробившись занадто великим для яйця, я дійду до того, що мені буде де-небудь занадто просторо?» Я признаюся, що я відвертий, і для того скажу, що мене скоріш здивувало, ніж зрадувало видовище, котре зявилось перед моїми очима, коли я вперше одкрив їх; одну хвилину, бачачи над собою небесне склепіння, я подумав, що перейшов тільки з нескінченно маленького в нескінченно велике яйце. Признаюся теж, що мене далеко не врадувало до нестями моє зявлення на світ, хоча в першу хвилину я був певний, що все, що я бачу, належить до мене і що земля, певно, ніколи не мала іншої признаки, як носить мене і моє яйце. Простіть бідному Пінгвінові сю гордість, котрої він потім досить позбувся. Коли я догадався, до чого можуть служити очі, котрі у мене мались, себто, коли я уважно обдивився навкруги себе, то побачив, що сиджу в так званій, як я дізнавсь пізніше, розщелині скелі, недалеко від моря, і один однісінький.

Отож, скелі і море, каміння і вода, безкраїй виднокруг, незміренна просторінь і посеред того всього я сам, як атом, от що я побачив найперше.

Найбільш вразила мене величінь того, що я бачив, і я зараз же подумав: нащо світ такий великий?

2

Скільки раз з того часу доводилось мені, та й ще скільки раз доведеться повторять (проказувати?) се питання, перше, що прийшло мені в голову.

Та й справді, нащо світ такий великий?

Хіба ж маленький, зовсім маленький світик, де було б місце тільки для друзів і тих, котрі люблять один одного, хіба ж він не був би в сто раз краще сеї величезної безодні, де все губиться, де є місце не тільки для створіннів, ненавидячих одне одного, але для цілих племен, котрі бються між собою, грабують, забивають і навіть їдять один одного; для немилосердних, ворогуючих одна на одну пород, для різних бажаннів, незгодних між собою пристрастів, і що гірше всього, для звірів, котрі, після того, як вони дихали одним повітрям, бачили один місяць, одно сонце і одні зорі, мусять умирати найдурнішим способом, навіть не знаючи про існування один одного.

Питаю вас усіх, Пінгвінів, читаючих моє оповідання: Пінгвіни, друзі мої любі, хіба маленька земля, на котрій була б маленька гора, не дуже висока, укрита свіжим маленьким ліском з густим ярим зеленим листям, і прехорошими квітками, і добрими овочами, славою і гордістю гілля, на котрому вони ростуть, з дюжиною або двома прехороших кубелечків, заселених добрими, веселими та чепурними Птицями, що блищали б красою та здоровям, а не такими нещасними Пінгвінами, як ми з вами, кубелечків, на дні котрих лежало б скілька яєчок, котрі тепло та любо висиджували б; хіба така земля, питаю я вас, не була б до мислі всім і кождому? Хто, скажіть на милість, хто міг би повстати проти сеї маленької землі, сього маленького лісу, сих прехороших дерев, сих надзвичайних птиць, люблячих одна одну, звязаних між собою тісною дружбою ну хто ж?

Вже, звісно, не я, пишучий сі щілки, або, може, ви, читаючі їх? Але коли так, я, невважаючи ні на що, одказав би вам: «Ідіте ви к дідьку, ви мене одурили; ви навіть не Пінгвін; закрийте сю книжку, і посварімося».

Але прости мене, друже чительнику, прости; звичай жити одиноким зробив мене воркуном, навіть нечемним, я (забываюсь) і забуваю, що ніхто не смів (забываться) перед вами, можний чительнику!

Німфи

Я стояв перед гарним узгірям, що розкинулось півколом; молодий зелений гай укривав його з верху до низу.

Прозоро синіло над нами південне небо; сонце грало промінням з високості; далі, прикриті травою, гомоніли прудкі джерела.

І згадалось мені давнє оповідання про те, як першого року по різдві Христовім один грецький корабель плив по Егейському морю.

Час був південний Тиха стояла година. Аж ось в високостях, над головою керманича, хтось виразно промовив: «Як будеш плисти біля острова, голосно покликни: «Умер величний Пан!»

Керманич здивувався злякався. Але як тільки човен полетів повз острів, він послухався, він покликнув:

Умер! умер величний Пан!

І в ту хвилину, на відповідь тому гуканню, по цілому березі (а острів був безлюдний) знялось голосне ридання, стогін, жалібне проквиляння: «Умер! умер величний Пан!»

Мені згадалось те оповідання І дивна думка завитала до мене: «Що, якби й я гукнув ті слова?»

Але посеред тої радісної розкоші, що мене оточала, я не міг думати про смерть і що мав сили гукнув:

Воскрес! воскрес величний Пан!

І в ту ж мить, о диво! на відповідь моєму поклику, по всьому широкому півколу зелених гір, залунав одностайний раптовий сміх, знявся радісний гомін і плескіт. «Він воскрес! Пан воскрес!» гомоніли молоді голоси.

Все там, передо мною, зненацька засміялось ясніше сонця високого, жвавіше струмочків, що бриніли під травою. Почулась легка, поспішна хода, крізь зелену гущавину замигтіла мармурова біль хвилястих тунік, жива барва нагих тіл То німфи, німфи, дріади, вакханки збігали з верхівїв у долину