Нарешті він вийшов із цеху. Було тепло. З луків дмухав жвавий вітрець, а на заході линяли останні смуги рожевого проміння. На цей раз Кметь переліз через паркан більш удало. Він пішов туди, де маячив лісок. Ішов по драговині і вязнув. Але що далі відходив од заводу, то краще почував себе. Завод гнітив його. Здавалось навіть, що тепер, після того, як він побував у заводі «не через ворота», він у ворота більш ніколи не зайде.
Ходив він дуже довго і, хоч головного ще не зробив, почував себе добре. Про злочин він сьогодні нічого не думав.
Коли Кметь вертався додому, вже було зовсім темно. На горі, де стояла церква, блищали вогники: сині, червоні, фіолетові. Вогники метушились, ховались один за одного і знову вискакували у простір. Кметь згадав, що сьогодні четвер, «страсті», і згадав ту весну, коли він перший раз виходив із села. Це теж було перед Великоднем. Згадав, як він стояв перед заводською Брамою, і як у нім боролися два почуття: бажання повернутись у тихі селянські оселі і друге навіки покинути їх.
Кметь ішов угору, а за ним, назустріч горовим огням, бігли спогади. Було тепло, йшла весна.
Мало не всю ніч Кметь не спав і перевертався з одного боку на другий. Його знову почала мучити думка: як він зробить те, що надумав? Порох він уже положив, і треба, значить, кінчати. Але чи встигне він зробити це до великодня, щоб хоч на свята найти собі спокій?
Ранком, повний враженнями дня, Кметь заснув. Але і ранковий сон був недовгий. Він прокинувся, ледве засіріло, коли Сонька й Митька ще спали. Підвівся з ліжка й вийшов на ґанок. Погасли зорі. На схід лягли пасма сірого світла. Десь кричали півні задерикувато, бадьоро. Кметя пройняв дріж, і він пішов у хату. «Сьогодні, як стемніє, піду й запалю», думав він.
Митька вже одягся, але Сонька ще лежала.
Що ж це ти так звернувся Кметь до Митьки, побачивши, що той бере робітничу сорочку.
Як це так? підвів син брови.
Я питаю: і сьогодні підеш на роботу?
Звісно, піду! Чого ж мені не йти?
Підвела голову від подушки й Сонька.
Візьми там, Митю, у скрині паски шматок, а то хліба нема.
Добре, мамо, сказав Митька.
«Яка дружба», подумав Кметь, і тут же пригадав Кирпаневі слова. «Невже й вона пішла по синовій доріжці?» І йому до болю захотілось зробити їм обом якусь неприємність.
Кметь подивився на дружину. Одно її око, що вийшло з-під ковдри, стрілось із його очима. Якось допитливо дивилось це око, так допитливо, що в нім знову прокидалась лють. Кметь перевів погляд на сина, але й тут його очі стрілись з уважним поглядом. Ледве стримуючи себе, Кметь нахабно зміряв сина з голови до ніг. Це був уже не той гарний Митька, який колись так уважно слухав його. Це була конче доросла людина. Це був його ворог. Він добре помітив, як ніздрі породистого Митьчиного носа широко роздимались, а на високому лобі, над переніссям (помітив), лежала грізна й уперта складка. І Кметеві знову до болю захотілось, щоб скоріш прийшов той бажаний момент, коли він піднесе сірники до пороху.
А ви хіба не підете, тату? спитав Митька, і голос його був тихий, лагідний, навіть наївно-дитячий.
Чого ж я піду? Хіба забув, що говію?
Ви ж одговілись уже?
Ну, все одно! Одпуск я маю до кінця тижня. Митька перевязав мотузком сорочку і ніби не про себе сказав:
А воно б слід було. Роботи багато!
І на самім ділі. Пішов би ти на роботу, Мусію! сказала Сонька.
Не піду! кинув Кметь і підвівся.
Син теж підвівся і насмішкувато подивився на батька. Саме насмішкувато. Кметь це добре зрозумів.
Потім Митька вийшов, і його довго не було: мабуть, пішов на завод. Кметь залишився з Сонькою. Вона вже поралась біля печі. Він підійшов до вікна й сів біля попелястої кішки. Кішка так жалібно мявкала, що Кметеві стало її шкода, і він спитав:
Чи нема там у тебе чого-небудь кішці дати?
Де там візьметься! Хіба не чув, що я й Митьку без хліба випровадила?
Але Кметь ще більшу жалість відчув до кішкі, і він сказав:
Тоді дай їй шматок паски. Вона ж голодна.
Сонька спалахнула:
Скажіть, будь ласка! Кішку жаліє. Треба спершу людей пожаліти. Одразу видно чоловіка Не дам!
Сонька рішуче одрізала, і Кметь замовк. Він почував якусь безсилість і не мав охоти сваритися.
Кметь вийшов на вулицю і побрів на базар. Тільки по дорозі до базару він згадав, що йому вже порох не потрібний, і повернувся до Кирпаня. Біля воріт його зустрів сам Кирпань. Як і завше, він солоденько усміхався й мав такий вигляд, ніби запитував улесливо: «чи нема у вас табачку?» Але на цей раз в його очах була ще розгубленість: він дивився на Кметя так жалібно, як побите цуценя. Кирпань надто поспішно простяг руку. Кметь поліз у кишеню по кисета й кинув:
Сонька спалахнула:
Скажіть, будь ласка! Кішку жаліє. Треба спершу людей пожаліти. Одразу видно чоловіка Не дам!
Сонька рішуче одрізала, і Кметь замовк. Він почував якусь безсилість і не мав охоти сваритися.
Кметь вийшов на вулицю і побрів на базар. Тільки по дорозі до базару він згадав, що йому вже порох не потрібний, і повернувся до Кирпаня. Біля воріт його зустрів сам Кирпань. Як і завше, він солоденько усміхався й мав такий вигляд, ніби запитував улесливо: «чи нема у вас табачку?» Але на цей раз в його очах була ще розгубленість: він дивився на Кметя так жалібно, як побите цуценя. Кирпань надто поспішно простяг руку. Кметь поліз у кишеню по кисета й кинув:
Зараз дістану!
Ні, я здоровкаюсь, сказав Кирпань, ходім, братіку, до тебе!
Ага, зрозумів Кметь і взяв його руку. Потім спитав: До мене? Чого? А я до тебе прийшов!
Ні, краще до тебе підемо. Не можу я з цими сволочами жити. Нема вже терпіння, і Кирпань покривив обличчя.
Тоді вийшла Кирпанева жінка. Вона була бліда, похмура, і хустка злізла їй з голови. І тому, що весь одяг її був з різнокольорових латок, здавалось, вона наділа комедіантське вбрання.
Хай заходить чоловік! одразу накинулась вона на Кирпаня. Ти скоро всіх гарних людей одібєш від нашої хати. І звернулась до Кметя: Заходьте, пожалуста.
Кметь хоч і знав, що Кирпань не бє вже свою дружину, але він ніяк не уявляв її такою. Останній раз вона мала саме такий вигляд, який зараз має Кирпань. Кирпань не сперечався, ще більше погорбився й заговорив улесливо:
Та й у самім ділі, заходь, куме!
І ти йди, суворо накинулась на Кирпаня жінка. Нічого шлятись, все одно прогулюєш дні.
Кирпань побіг уперед, за ним пішли в хату Кметь і жінка. В кімнаті було брудно. Через невеличкі вікна ледве проточувалось світло. На пічці й підлозі плазували маленькі діти. Старша, десятилітня дівчинка, прокачувала на столі скатертину. Від пічки йшов дух печеного тіста. В колисці лежало дитинча й хникало. Ще пахло пелюшками.
Кметь зняв капелюха й сів біля столу.
От подивіться на нього, говорила Кирпанева жінка. Добрі люди роблять, стараються, як би сімю прогодувати, а він (і вона кивнула головою на Кирпаня) тільки й знає, що прогули робить Ну, скажи ж: чого ти не пішов сьогодні на завод?
Не всім же й робити, невміло виправдувався Кирпань. От і кум не працює сьогодні. Жінка похитала головою:
І совісти в тебе немає? Кум говіють, а ти самогонку жреш. Совість у тебе собача!
Кметь пересів на другий стілець, він почував себе ніяково.
Ну, ви чесний, роботящий чоловік, звернулась жінка до Кметя. Ну, скажіть хоч ви мені, хіба ж то діло, що він мудрує? Я, каже, дурно не хочу робити, хай мені жалування дадуть, як слід. Та невже ж я від його гулянок більш дістаю? Я, каже, краще поспекулянчу. А де ж воно дівається те, чим похваляється він? Отак і вилітає, як приходить. Сьогодні з приятелями пропив, а завтра в карти прогуляє.
Кирпань вдавав із себе байдужого, але жінка, очевидячки, його допікала, і він раз у раз підводився з місця.
А я все-таки на тому стою, що нам не рощот покинути моє діло, казав він тоном комерційної людини, яка й сама не певна того, що вона діло каже: треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.
Не рощот! скипіла жінка. Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торгівлі й бублика не дав! Він дітей жаліє Щоб тебе так чека пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісти, анцихристи!
Кметь слухав Кирпаневу жінку й відчував, як до його обличчя підступає гаряча кров. Він дивився на підлогу, і здавалось йому, що в нього встромлено тисячу допитливих очей.
Заплакала дитина.
Манько, іди покачай! сказала жінка. Десятилітня дівчина повісила на гвіздок рушника й пішла до колиски.
Ая-я-я! Спи, моя дитиночко, заспівала вона одноманітно, тоненьким голоском.
На печі шаруділи діти і, мабуть, старший учив меншого:
Та не так, не так. Ти от як «ми на горе всім буржуям мировой пожар роздуєм».
Кирпанева жінка розкладала на столі біле шмаття, вибирала подерте й відкладала його. Кирпань стояв біля дверей і пускав дим у щілину. Кметеві хотілось виправдати Кирпаня, але він не знав, що сказати. Кирпань допоміг.
Да, сказав він, тобі гарно говорити. А хіба в мене серце не болить? От як жили ми в льоху, так і живемо. А дехто й тепер у панських хоромах розкошує І пю я, щоб ти знала, з горя. Ну да, з горя!