Я певен, панство, що ви чували про святого Губерта хороброго патрона мисливців і лучників, а також про благородного оленя, який постав перед ним у лісі зі святим хрестом між рогами. Щороку в товаристві з іншими мисливцями я сумлінно віддаю шану та хвалу цьому покровителеві полювання. Разів сто я мав нагоду бачити того оленя то намальованого у церквах, то вишитого на гербах лицарів. Як чесний і правдивий мисливець не беруся стверджувати, чи такі олені з хрестами жили тільки в старовину, чи існують також у наші дні. Але ось що трапилося мені бачити.
Одного разу, коли я на полюванні вже вистріляв усі свої набої, враз переді мною наче вигулькнув із-під землі чудовий олень. Стоїть і дивиться на мене, ще й так сміливо, ніби знає, що мені нічим у нього стріляти. Та хіба я міг проґавити таку здобич?! Отож, я зарядив хутенько рушницю порохом, a замість шроту досипав до нього жменю вишневих кісточок, швидкома зірвавши з дерева, що росло поруч, і зївши кілька ягід. Цим зарядом я вистрілив у оленя і вцілив йому просто в маківку між рогами. На якусь мить приголомшений звір похитнувся і впав, одначе враз схопився на ноги і гайнув щодуху поміж хащі.
Якось за рік чи два полював я знову в тому лісі. І тут уявіть собі! Біжить попри мене красень-олень, а в нього між рогами розкішне вишневе дерево футів десять заввишки. Отоді пригадав я свою давню пригоду. Після першої нашої зустрічі я цілком справедливо вважав цього звіра своєю власністю, тож цього разу без зайвих роздумів вклав його на місці влучним пострілом.
Отже, крім чудової оленини, я одержав ще й десерт, бо ж дерево було рясно вкрите такими смачними червонобокими вишнями, що кращих я доти й не куштував.
Хто зна, панове мої, можливо, якийсь преподобний Немврод настоятель монастиря чи єпископ, палкий мисливець отак і прикрасив хрестом між рогами оленя святого Губерта Адже духовні мужі споконвіку славилися мистецтвом оздоблювати чужі лоби, та й тепер старанно підтримують цю славу. А вправний мисливець у вирішальну хвилину не добирає засобів і ні перед чим не зупиниться, воліючи отримати ласу здобич. Знаю це з власного багатющого досвіду, бо ж сам не раз піддавався таким спокусам. У які халепи я втрапляв через оцю пристрасть, годі й збагнути!
* * *Наприклад, як вам сподобається ось хоча б така оказія?
Якось у Польщі я так захопився полюванням, що й незчувся, як почало сутеніти. Ліс ураз проковтнула темрява ні тобі світла Божого в небі, ані пороху в порохівниці! Розвернувся вже я, щоб іти геть, аж бачу вивалює з лісової гущавини страшенний ведмідь із роззявленою пащекою і суне простісінько на мене. Дарма обмацував я спритними пальцями свої кишені в надії надибати залишки пороху та свинцю.
Мені попалися під руку тільки два запасні кремені для рушниці, які узяв про всяк випадок. Схопив я одного кременя і з усього розмаху жбурнув його ведмедеві у роззявлену пащу так сильно, що камінчик залетів просто йому в горлянку. Не вельми втішений моїм частуванням ведмідь почав розвертатися до мене задом, воліючи втекти, і став навкарачки. Цим моментом я скористався, щоб іззаду поцілити другим кременем йому в нутро. Кинутий з такою самою вправністю камінчик не тільки потрапив за призначенням, а й у широчезному ведмежому пузі з усієї сили стукнувся об перший. Пролунав гучний тріск, блиснув вогонь, і звіра розірвало на кавалки.
Кажуть, удало наведений аргумент a posteriore[1], який до того ж влучно зіткнувся з аргументом a priori[2], з таким самим успіхом розривав ущерть багатьох запеклих науковців та філософів із ведмежими манерами. Що ж стосується мене, то хоч я й вийшов сухим із води, однак, не волів би вдруге таке пережити або здибатися знову з ведмедем, не маючи при собі інших засобів оборони.
Утім, така вже, мабуть, моя доля найстрашніші та найлютіші хижаки нападали на мене саме тоді, коли я не мав змоги дати їм відсіч, ніби вони здогадувалися про мою беззахисність завдяки своєму звірячому чуттю.
Так, одного чудового зимового дня на полюванні я відкрутив був кремінь від своєї рушниці, щоб трохи його нагострити. Щойно я це зробив, як поруч залунало пронизливе ведмеже гарчання. Озираюсь а кудлате чудовисько вже от-от накинеться на мене! Єдине, що придумав я зробити для свого порятунку, хутко видертися на найближче дерево. Та й тут мене спіткало лихо: коли я видряпувався на дерево, з моєї руки вискочив мисливський ніж. Тепер мені нічим було закріпити тугий гвинт рушничного кременя. А ведмідь уже зупинився під деревом і люто зиркав на мене, тож я мусив готуватися до нападу в будь-яку мить.
Так, одного чудового зимового дня на полюванні я відкрутив був кремінь від своєї рушниці, щоб трохи його нагострити. Щойно я це зробив, як поруч залунало пронизливе ведмеже гарчання. Озираюсь а кудлате чудовисько вже от-от накинеться на мене! Єдине, що придумав я зробити для свого порятунку, хутко видертися на найближче дерево. Та й тут мене спіткало лихо: коли я видряпувався на дерево, з моєї руки вискочив мисливський ніж. Тепер мені нічим було закріпити тугий гвинт рушничного кременя. А ведмідь уже зупинився під деревом і люто зиркав на мене, тож я мусив готуватися до нападу в будь-яку мить.
Вибивати іскри собі з очей я не мав ні найменшого бажання. Ще минулого разу я так пошкодив собі око, що воно болить мені навіть досі. Не кажу вже й про інші безрадісні наслідки такого прийому.
А мій мисливський ніж стирчав зі снігу й наче піддражнював мене. Я поглинав його очима, але мої благальні погляди ніяк не могли зарадити біді. Врешті мені спала на думку незвичайна і водночас щаслива ідея: я почав плювати на ручку ножа. На тріскучому морозі моя слина миттєво замерзала, і хвилини за дві я вже наплював стільки, що утворилася довжелезна крижана бурулька, яка досягала нижніх гілок дерева. Я примудрився дотягнутися до неї рукою і без особливих зусиль, але дуже обережно, щоб не зламати таке крихке пристосування, дістав нарешті свого ножа.
Ледь устигли мої закоцюблі пальці міцно закрутити рушничний кремінь, як ведмедько уже дерся до мене з візитом.
«Їй-Богу, подумав я, треба бути справжнім ведмедем, щоб так вдало вибрати момент». За мить із дерева гримнув такий вітальний салют на честь шановного гостя, що той злетів шкереберть додолу і простяг лапи.
* * *Ще якогось разу накинувся на мене зненацька величезний вовк. Не маючи під руками ніякої зброї, я інстинктивним рухом засунув у його роззявлену пащеку свого кулака. Рятуючи власне життя, я пропихав руку щораз глибше, глибше, глибше в горло, аж поки вона майже до плеча опинилася в нутрощах вовка. Та що ж робити далі? Не можу сказати, що таке безпорадне становище було мені до душі. Опинитися віч-на-віч із вовком! Гадаю, це справа неабияка. Ми позирали один на одного вельми непривітно. Вартувало мені витягти з пащі звіра свою руку, і він би накинувся на мене з подвійною люттю це було зрозуміло з його скаженого погляду. Тоді я схопив його міцніше за кишки, добряче трусонув, вивернув навиворіт, як рукавичку, кинув на землю та й на тому кінець.
Одначе вдруге я не наважився таке зробити, коли невдовзі в одному вузькому петербурзькому завулку за мною погнався скажений пес. «Ні, тут треба дати драла», сказав я собі, скинув із рамен важезну шубу, щоб було легко бігти, та й шмигонув у перші-ліпші ворота. А шуба, смію зауважити, дорога, підбита розкішним хутром із блакитних полярних лисиць, яких я настріляв власноруч під час наших чудових зимових полювань. Та я не сумнівався в тому, що шуба не пропаде. Вулиці того дня були порожніми всі боялися скаженого псиська, який гасав містом, і не наважувалися навіть потикати носа з хати.
Трохи згодом я послав за шубою свого слугу. Він справді знайшов її, приніс додому і сховав за моїм наказом до шафи. Лишень уявіть, як я злякався наступного дня, коли вдосвіта мене розбудив страшний лемент у квартирі. А за хвилю мій лакей Іван голосно кликав мене до роздягальні:
Пане бароне, прошу вас сюди, тут ваша шуба сказилася!
Прибігаю я до роздягальні а там таке коїться: повсюди валяється моє подерте на клапті вбрання. Слуга таки не помилився моя улюблена шуба зі шкури полярних лисиць просто знавісніла. Певно, стала-таки жертвою собацюри, от і сказилася. Тож тепер простісінько на наших очах вона накинулася на мій новий парадний камзол, почала немилосердно тріпати його, топтати, возити ним по підлозі, не шкодуючи ні оксамиту, ані золотого гаптування! Озвірілу шубу ледь удалося вгамувати добрим кийком, після чого у моїх покоях нарешті оселився спокій.
Пригода третя
Як бачите, панове, моє життя не раз висіло на волосині. А рятувало мене з тих смертельних халеп сліпе щастя, яким я вмів учасно скористатися завдяки власній хоробрості й сильному духу. Щасливий випадок це та умова, що гарантує успіх мисливцям, воїнам і мореплавцям. Одначе сподіватися у кожній ситуації на свою щасливу зірку, відвагу та спритність, нехтуючи мудрі розрахунки, підготовку чи кошти, потрібні для успіху справи, може тільки зовсім безголовий та необережний мисливець, адмірал або генерал. От мене, наприклад, важко звинуватити у недбальстві. Можу гордо заявити, що за відбірність моїх коней, мисливських собак, вогнепальної та холодної зброї, а також за майстерне володіння нею я давно маю якнайкращу репутацію серед знавців справи.