Отож гіпі, котрого я бачила, не можна назвати щасливим і життєрадісним. Це мандрівне уособлення вічного протесту задля самого протесту. Його зернята добрих ідей, прагнення автентичності, мрія про життя серед братів, що діляться останнім, любов до природи сьогодні викликає тільки поблажливу усмішку. Історія взяла своє, і гіпі не мали успіху. Ось тобі й увесь протест. Суспільство лишилося зі своїми старими виразками.
А в душах молодих досі живе властивий цьому вікові невпокій, бажання повстати проти несправедливості та прагнення витворити новий і кращий світ.
Та ніщо не минає намарне. Тепер протестувальники коротко стрижені, жінки знову вбралися в спідниці, усі мають ошатний вигляд. Сьогодні вони навчаються і працюють. Вони знають, що не варто скочуватись на узбіччя у пошуках якоїсь романтики, бо у самому серці урагану завжди бється щире серце юнака, готового упокорити себе самого і безкорисливо допомогти всім іншим.
Чужопланетянина
Сьогодні я бачила чужопланетянина
Усупереч загальноприйнятій думці, він не вийшов з літаючої тарілки. Та й нічим не відрізнявся від нас. Очі як очі, і жодних телепатичних здібностей. Він навіть не обмовився про свою загадкову планету чи про неймовірні можливості еволюції, певна річ, значно вищі за земні.
Він не претендував на роль утаємниченого вчителя і не пророкував надзвичайного майбутнього нашій планеті.
Не намагався приписати великі здобутки прадавніх цивілізацій чужопланетянам, котрі нібито приходили в різні часи на допомогу людям, керуючись великим «науковим співчуттям». Не тлумачив мені загадку єгипетських пірамід, Брами Сонця в Тіагуанако, «посадкових смуг» для космічних кораблів у пустелі Наска або космічного мандрівника, зображеного на саркофазі майя в Паленке. Він не хвалився своєю причетністю до поступування людства і не намагався переконати мене, що без чужопланетян це людство досі перебувало б на найнижчому, магічному етапі розвитку.
Не подивував він мене і прихованим матеріалізмом, не проголошував всіх богів, яким поклонялася людина, символами позапланетної фізичної науки, що вивищилась над релігією.
Він не пишався заслугами позапланетної науки перед Землею і не вимагав від мене нечуваної відданості чи особливих фізичних та інтелектуальних або, що значно серйозніше, моральних і духових зобовязань перед якимись незнаними мудрецями.
Не пророкував прийдешнього, коли світом правитимуть Можновладці Космосу, і не запрошував мене відвідати його дивовижну планету.
Він не був ані резонером, ані критиканом. Не просив тримати в таємниці його неймовірні одкровення і не запевнював мене, що тільки такі обрані, як я, можуть спізнати цю нову форму космічно-планетарної істини. Нічого такого не було, оскільки чужопланетянин, якого я бачила, це звичайна людина То чому він видався мені чужопланетянином?
А тому, що, попри новомодні вигадки, найпершим і достеменним чужопланетянином, з котрим можна запізнатися, є сама людина, якщо не забувати, що земного в ній тільки матеріальне тіло, а вітчизна її вуші це безмежний шир духу. З цієї вітчизни постало все живе, що, ймовірно, існує і на багатьох інших планетах.
Тож не варто шукати істину бозна-де і вважати, що все добре має прийти ззовні. Навпаки, слід пильніше придивитися до нашої довколишньої реальності, і саме в ній шукати найвищі вартості.
Самозамиловані люди прагнуть зацікавити зовнішній світ своїми нікчемними викликами та експериментами. Звісно, Великі Душі вельми спочутливо ставляться до людей, їхніх страждань та здобутків, але вже тому, що вони Великі, їм не треба прибирати людської подоби, щоб явити себе.
Окрім самозамилування, існує й інша крайність: погорда до людини та планети, бо на землі, мовляв, навіть за допомогою ззовні, нічого доброго не досягти.
Таким чином, ми або чогось варті і здатні на великі звершення без допомоги з космосу, або нікчемні й безпорадні і не заслуговуємо на космічний дар.
Однак людина, яку я бачила, справжній чужопланетянин, є водночас великою і малою. Її мализна полягає в матеріальних рамках, в доконечній необхідності досвідчення для еволюціонування, а також у привязанні до часу і простору. Але вона несе в собі великий позаземний елемент: свою душу, своє безмежне єство, iскру вічності, що пульсує на споді і спонукує до незнаних світів не тільки матеріальних, а й світів віри та мудрості.
Цей чужопланетянин і всі ми перебуваємо тут у тих самих умовах побудови космічного ковчегу з дерева жертовності, з потужним рушієм знання та автентичної релігійності. Наш ковчег скориться спонуканню внутрішньої людини неземної істоти і дістанеться забутих планет чеснотливості, гідності, неегоїзму, міці і любові. А в часі цих подорожей він принесе в наш світ таке сподіване знезараження, очистивши земну атмосферу від хмар матеріалізму та зіпсутості.
Так, кожен з нас може побачити неземних істот. Для цього варто лиш розбудити оспалу і знечулену від психологічного та духового забруднення душу. А відтак, з безсмертною снагою нашої позачасової сутності ми знову вдихнемо життя в ті цивілізаційні дива очевидного космічного змісту і не менш очевидної земної фактури.
Нове диво, яке слід долучити до переліку вже традиційних, це диво бути людьми, що ногами стоять на Землі, а головою сягають зоряного неба.
Творіння велетів
Сьогодні я бачила творіння велетів
По всіх усюдах ці гіганти залишили свій слід, і величну познаку на їхніх творіннях неможливо не помітити.
Я називаю їх велетами, хоча ніхто не знає, якими вони були, адже, бувши такими великими, вони залишили свій слід, а відтак щезли, загубившись у таїні часу.
По цих міфічних велетах лишилися самі руїни. Але з цих величних руїн можна виснувати, в якому світі вони жили. Якщо нас вражають навіть рештки споруд, то що б ми відчули, споглядаючи їх у цілісному вигляді?
По пятьох континентах розкидані безмовні свідки, що зберігають таємницю людейвелетів минулого.
Та й як тут не подумати про велетів, споглядаючи гігантські брили, колони та блоки, якими вони орудували? Сьогочасна наука досі не може дати задовільну відповідь, в який спосіб прадавні люди рухали такі махіни. Вважається, що вони не мали якихось особливих наукових технологій, тим паче, що це означало б принизити наші теперішні здобутки. То як вони діяли? Як їм вдавалось упоратися з такою вагою, розмірами, силою інерції? Як вони робили виміри і визначали перспективу без відповідних інструментів? Може, ті люди були не такі, як ми? Гадаю, саме так. Вони були велетами, хоча велетами, яких я побачила в душі моїх дивовижних руїн, вони були не тільки своїми розмірами. У безлічі образів античності, чи так званої античності, ми бачимо дуже подібних до нас фізичними рисами людей. Але не під оглядом розмірів.
В різних краях землі Європі, Азії, Америці, Африці мені доводилося бачити величні памятники, зведені не на честь людини і не на догоду людині. Навпаки, вони вшановували Бога, Таїну, цикл життя і смерті, зрештою трансцендентне. Саме тут повністю увиразнюються мої люди-велети. Всі їхні творіння позначені глибоко укоріненою в їхній душі міццю і величчю.
Кожен блок, що зберігся дотепер, це не тільки загадка технічного здійснення, це і уроча хвала життю і Творцю життя. Ці люди були впевнені в своїх почуттях, тож були впевнені і в тому, що робили.
Я побачила, що ці люди розуміли, що помруть значно раніше за свої власні витвори. А ще я побачила, що вони загорнули зерня вічності в ці камені, щоб через багато років інші люди з раси велетів могли зрозуміти їхнє послання мовою символів.
Сьогодні я бачила це послання Необхідно добре його зрозуміти, оскільки сьогодні ми маленькі, і на часі не можемо осягнути великі ідеї, як і великі творіння. Сьогочасні люди кохаються в матерії, в інертному камені творіння і, дивна річ, оскільки вони не можуть бачити нічого поза цим, творіння і камінь щораз маліють. Люди працюють задля того, щоб жити чи, радше, вижити сьогодні. Завтра це мрія без опертя. А вчора чи не однаково?
Отак, без минулого і без майбутнього, руйнуються оселі і храми. Маліють споруди, мрії та почуття. Відтак маємо людину-недоростка пересічну й сіру, незичливу, без творчої уяви.
Але людина-недоросток багато мандрує, часто натрапляє на сліди людини-велета, власне, руїни. І їй стає моторошно, бо це вже занадто. Навіщо стільки і такого великого?
Але, не зважаючи на вроджений острах перед величчю, її зачаровують творіння велетів, і виникає потаємне бажання мати велику душу, щоб і собі витворити щось велике.
Таємниця велетів криється в зерняті велета. Це зерня проростає в людині, а відтак буйно розростається зелом, у тіні якого виростають найвидатніші творіння, які знало і знатиме людство.
Сьогодні я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного все одно, що боятися самого себе. То чи готові ми прийняти цей виклик?