Тому сьогодні я звернула увагу на одну дитину Достеменну дитину простодушну, з допитливими оченятами, жваву і кмітливу, що було цілком природно. Хлопчик ішов, роззираючись довкола, немов дошукуючись прихованої сутності всього, що бачив. Разу-раз він сипав запитаннями у невситимій жадобі знань.
Його запитання були прості і водночас глибокі саме своєю простотою. Він хотів знати про небо, про зорі і про край неба. Придивлявся до комах і цікавився, чому у людей немає крил. Він хотів знати, чому хтось плаче, чому йому іноді хочеться сміятися і галасувати Але дитина має спілкуватися з іншими дітьми А це невинне дитя відчувало, що вони не розуміють його і зовсім не схожі на нього. Їм не подобалися його іграшки, їх не обходило те, що цікавило його. Вони мали себе за «дорослих», тимчасом як він хотів бути дитиною. «Нормальні» діти вели мову тільки про телебачення, про свої маленькі радощі, про проблеми своїх родин і про те, які нестерпні їхні батьки, брати та сестри. Дитина, яку я сьогодні бачила, почувалася серед своїх однолітків беззахисною Відтак, у пошуках розуміння вона повернулася до старших. Але з неї тільки сміялись і кепкували. «Що з нього вийде? Він зовсім на нас не схожий Мені навіть соромно за його запитання, бо він якийсь нетямущий Чому ти не такий, як усі інші? Чому не граєшся зі своїми друзями? Синку, ти хочеш, щоб я розповів тобі про місяць, але все, що знаю, я тобі вже сказав».
Зачарований і щасливий погляд моєї дитини згас, і вона засмутилася. Гадаю, тієї миті хлопчик втратив свій свіжий погляд на життя і, сам того не бажаючи і не здаючи собі з того справи, став до часу дорослим.
То була сувора життєва наука: мовчати, коли тебе не розуміють, не виповідати свої найпотаємніші мрії, не говорити про прекрасне, а лише про те, що хочуть чути інші.
Тепер я бачила не хлопчика, а дорослого чоловіка, приреченого на страждання в цьому світі.
Чому ми прирікаємо на смерть усе прекрасне і невинне? Де та дитина, яка була в нас і якою мала б рухати непогамовна допитливість і потреба ласки? Чи, може, ми вже не годні зрозуміти нічого доброго і чистого? Чи, може, подорослішання конче означає втрату дитинного подиву?
Печальний був той день, коли я побачила цю дитину. Відтепер я не випускатиму її з очей, шукаючи якоїсь ознаки простодушності перших ідеалів ідеалів, які досі не забруднені і не заплямовані зіпсутістю нашого теперішнього життя.
Я шукатиму молоді очі неспокійні й лагідні, приречені на самотність, очі, спраглі неба, очі, які ставлять вічні запитання, відповіді на котрі заховані на споді душі душі, що нині спить в очікуванні кращих часів.
Щодня в цей світ приходять діти Хочеш допомогти мені в пошуках того, хто досі має в своєму погляді клаптик неба? Зроби так, щоб він не втратив цього скарбу, і всі ми ти і я вийдемо переможцями у цьому пориванні до краси та чистоти.
Дитину (ІІІ)
Сьогодні я бачила Дитину
Незвичайну Дитину, яка недавно прийшла в світ і яка аж промениться чарами та благодаттю.
Як і про всіх дітей, про неї піклується її Мати найчистіша невинність і молодість, ласка і жертовність, що прозирають в її рухах і в очах, простота, що над усе шанує божественний порядок. Мати, яка стала Богинею, прочувши свою долю і обернувши свою віру до майбутнього людства.
Як і на всіх дітей, з ніжністю і втіхою дивиться на Дитину її Батько. Тесля, великий майстер своєї справи, який прийняв Сина, що перевершив усі його сподівання, як дивовижний дар Неба, даний йому в опіку.
Немовляті потрібні тепло та їжа. І вся Природа зачинає їй догоджати. Ясла її скромні, встелені соломою, але в тій соломі спочиває душа Вогню, теплоти, мякості ліній і форм Усяка животина ласкаво горнеться до неї і оздоровлює своїм теплим подихом повітря. Віл і мул не здатні мислити, але вміють любити.
Рознеслася новина довкола Сходяться вівчарі зі своїми отарами; вони хочуть бачити таке гарненьке, таке світле Дитя, яке спить у яслах з одвічним усміхом на устах. І вівчарі беруться рознести по всіх усюдах новину про маленьке диво. І новина розходиться. На всі чотири сторони світу. Волхви теж прознають про гарне Дитя, яке гідне посісти трон і стати над людьми. Вони вирушають у путь у пошуках дива і таїни, без яких Волхви не Волхви. Троє їх іде дорогою до ясел. Належать вони до різних рас, мають різний колір шкіри, різні мови і несхожі убрання. Але всі троє ідуть за тією самою Зорею. Бо й до Неба дійшла новина
Бог-Отець розпросторює Благодать. Зі Слави його народилося на Землі Дитя, яке має знову прославити всіх людей. І Благодать Бога-Отця це яскрава комета, що сяє в темряві ночі, щоб ніхто із смертних не заблукав, щоб усі могли прийти до ясел.
Дитя широкославне, Дитя Боже Це воно сколихнуло цілий світ.
Волхвів
Сьогодні я бачила волхвів. Вірні тисячолітній традиції, в означений день вони зявилися на видноколі ілюзії дітей та дорослих, бо вони владарі для всіх.
Певна річ, невинні діти сприймають дива як належне. Ось чому діти вміють і можуть тішитися кожною дрібничкою: жовтим листочком, якоюсь шворкою, деревянкою чи кристалом, що міниться барвами під сонячним промінням. Чарами цих волхвів дитина прозирає заховані скарби, що належать простодушності.
Та якось прийшли обтяжені прожитими роками дорослі і байдужісінько скинули їх на дитячу душу, зістаривши її і збіднивши на надії. Дорослі розтлумачили, що волхви це звичайнісінька вигадка, щось нереальне і неможливе, оскільки жоден з наявних приладів не зареєстрував їхнього існування чи появи серед людей. Того дня дорослі вигубили багато дітей, навіть те добре дитя, яке жило в глибині власних сердець.
Та не всіх дітей вигублено; ті що лишилися, сіяли нові зернята ілюзії в очікуванні іграшок, радощів, тихої ходи волхвів, які приходять з Таїни зірок і, сповнивши свою місію, знову повертаються в Таїну.
Та й не всі дорослі постаріли. Дехто потай від усіх з дитинства зберігає внутрішній редут первовічне і добре, здатність снити волхвами навіть у подобі дорослих. Ці дорослі досі вірять у волхвів, які все відають, усе можуть і всьому зараджують самим лише небесним поглядом. Вони й дотепер нишком просять у них улюблених дорослими іграшок і трохи любові, трохи слави, шляхетну ідею, задля якої варто жити, трохи супокою в серці, трохи просвітлення для затьмареної загадками голови.
Саме завдяки цьому багато дорослих з крихтою дитини в душі навчилися жити у захмарних замках, побудованих з цеглин ілюзії руками дітей, які нічого не відають про цеглу з глини. Кожен рік приходять до цих химерних замків волхви з різними дарами, з ідеалами для маленьких і великих, а над усе з чудодійною панацеєю надії, яка допомагає перечасувати сірі дні в очікуванні нових відвідин волхвів, чиї чари ніколи не щезають.
Натовп
Сьогодні я бачила натовп У нашій мові існує чимало слів на позначення великих скупчень людей у фізичному чи в метафізичному розумінні. Це групи, народи, суспільства, людський рід, людство Але я веду мову саме про натовп зібрання людей, коли окремої людини, як такої, вже немає.
Ми багато чули про доконечність жити в спільноті, тобто не уникати людей, а шукати з ними контакту, щоб жити спільними потребами, здобутками, сподіваннями і, взагалі, жити так, як усі живуть. Певна річ, гуртування є важливою ознакою суспільства, і всі ми визнаємо величезні блага, що з цього випливають.
Щоб удовольнити свої потреби в матеріальних гараздах і потамувати свої метафізичні гризоти, людині потрібне товариство інших людей, що є також неоціненною підтримкою в пошуках сенсу життя.
Та, на превеликий жаль, у цьому пошукуванні збиваються на манівці, а відтак забувають і мету Тому я веду мову про натовп, що я його сьогодні бачила
Безліч людей без впорядкування, коли практично неможливо розрізнити дітлахів і дорослих, чоловіків і жінок Маємо тільки скупчення тіл і цей безперервний рух, що засвідчує постійний неспокій маси і виказує ознаки життя. Дивного життя Це більше подібне на величезну неосвідомлену тварину, ніж розумну сукупність багатьох людей. В натовпі розчиняються основні характеристики людини. Йти, куди хочеться, не вільно; мусиш іти туди, куди порушається вся тварина. Дивитися вгору не вільно; треба дивитись під ноги, щоб не збочити. Руки слугують не для жестикуляції, а для виживання, щоб протовпитися і не задихнутися. Голоси не мовлять нічого значущого. Чутно тільки мурмотіння, нарікання, незвязні звуки і мало не рикання цієї великої тварини, про яку ми згадували. У штовханині не до думок; це не життя, а животіння; жодних очікувань, тільки нетерплячість
Іноді гарикання чи шарпання свідчать, що натовп починає збурюватись. Тоді харапудлива тварина обертається на звіра. Відтак кожен учасник групи стає частиною звіра і відповідно діє
Такий натовп я сьогодні бачила Він виникає де завгодно: і в містах, і в містечках. То що це? Інстинкт самозахисту? Страх? Агресивність? Брак індивідуалізації? Хтозна Можливо, все зокрема і все разом