Іноді я кажу «мама хвилюється», бо це більше схоже на правду. Треба лише ледь-ледь стишити голос і Вчителька нічого не помітить, вона ж слухає всіх водночас, цілу групу, яка волає дурниці на все горло. Група соціалізації, між іншим, маленька модель Глобального соціуму. А соціум теж екосистема, і йому мати інтелект знову-таки не належиться. Хоча всі по одному ми розумні. Ну, крім хлопчисьок.
Море хвилюється два!
Я, звісно, не сама все це вигадала. Про малу модель і про екосистему говорила Лекторина на годинах соціології й фізичної географії. А я лише трішечки довигадувала. Й нікому-нікому не розповідала, навіть Дальці.
Лише Робові, та він, здається, все одно не слухав. Він взагалі зрідка слухає, що я йому кажу. Він уже дуже великий.
Море хвилюється три фігура дракона замри! Фігура готова?
Так!!!
Господар удома?
Так!!!
Після колективної гри Вчителька дозволяє нам збиратися за інтересами. Причому, за спільними, отже кирпатому Вінсові я зробила ручкою. Ще б язика показала, але за дражніння Вчителька знижує індивідуальний бал. А мені його сьогодні й без того знизили, і теж через цього хлопчиська. Ну хто, скажіть, стане з ними водитися?!
Ми з Далькою вмостилися подалі, у самому кутку, і вона розкрила свого вміщувача. Запхала в нього руку й щось мацала так довго, наче всередині був отвір у інший вимір. Це аби мене зовсім нетерплячка замучила і я сама попрохала показати, що там таке.
Але я витримала, змовчала. І Далька нарешті дістала:
Осьо!.. знаєш, що це таке?
Ну от. А я собі гадала
Знаю. Книжка. В нас удома є, лише мама не дозволяє чіпати руками, бо то анти ак-ти-вари
Антикваріат, запросто вимовила Далька. Сама ти книжка, Юсько. Це альбом. Аль-бом!
Я простягла руку, але Далька відсунулася, прилаштувала в себе на колінах і сама розкрила ну звичайно, книжку, нема тут чого вигадувати. Альбоми в нас також є: там всередині каламутні плівка, з-під якої просвічують оці, як їх фотки. Ну, цифрознімки, але дуже бліді й на папері. А тут просто книжка з картинками.
В альбомах фотки, пояснила я.
Так ось же фотки! Тільки не людей, а всіляких памяток. Це туристичний альбом.
Далька знає купу незрозумілих слів. Але я вдала, ніби теж їх знаю, запитаю потім у Виховальки, а краще у Роба. І з сумнівом глянула на розкриту сторінку:
Якщо це не книжка, то чому там написано?
Там написані різні дурниці. Щоб закрити місце під фотками. Ось візьми сама й почитай!
Вона нарешті випустила свій скарб із рук і передала його мені. Папір був товстий і гладенький на дотик, і картинка на ньому, ще тьмяніша за звичайні фотки, відблискувала на згині, її було важко роздивитися як слід. Під нею й справді залишалося багато місця, заповненого літерами. Я повернула альбом вертикально, щоб можна було прочитати:
«Мільйони трудящих щорічно відновлюють здоровя у санаторіях і пансіонатах цього чудового куточка нашої Батьківщини. Гірське повітря, морські купання й свіжі фрукти надовго залишаться у вашій памяті». Дурниці, погодилася я. Ну й навіщо він потрібен?
Ти не розумієш, Юсько, поважно мовила Далька. Це не просто антикваріат. Це раритет.
Га? я забула прикинутися, ніби все знаю, тому що саме роздивлялася картинку. Вона зовсім не скидалася на фотку принаймні, листя на деревах було підмальоване. Серед рослин я впізнала пальму, кипарис, магнолію й ленкоранську акацію екоботаніка взагалі моя улюблена година. Серед зелені визирало кілька білих блоків. А за ними
Дивися сюди, тицьнула пальцем Далька.
Я знизала плечима:
Ну, гори. Альпійська екосистема.
Сама ти
Вона затнулася, тому що на стіні раптом зявилася Вчителька, але, оскільки конфліктна ситуація заглухла в зародку, відразу ж щезла, щоб не руйнувати нашу індивідуальну комунікацію. І Далька зашепотіла мені на вухо:
Це Гауграз!!!
І на доказ власних слів закрила альбом, показуючи обкладинку: «ГАУГРАЗ. Памятні місця й здравниці». Це ж треба!!!..
Що там у вас таке? запитався Вінс.
Я й не помітила, як він підійшов. І яким чином Дальчин альбом устиг миттю пірнути до вміщувача, теж не помітила.
Нічого, байдуже сказала Далька. А тобі що треба?
Нічого, розгублено мовив услід за нею Вінс. Просто Юсь, там по тебе мама прилетіла.
* * *не найвищий бал. Але безпроблемних дітей не буває, пані Калан. Раджу звернути увагу перш за все ось на що: Юсті дуже складно вибудовувати широку мережу комунікацій у групі, вона віддає перевагу утворенню відокремленої діади з Далією Седвер. Такий тип соціальної поведінки вважають варіантом норми, але все таки придивіться пильніше, у майбутньому це може негативно вплинути на інтеграцію особистості в Глобальний соціум. Крім того, я помітила у вашої доньки деякі прояви гендерної нетерпимості. Не хочу здатися нетактовною, пані Калан, але причини цього швидше за все мають витоки з ваших стосунків із чоловіком
Мама усміхнулася. З того місця, де я стояла, сховавшись за дверима, монітор відблискував, і мені зовсім не було видно Вчительку. Здавалося, що мама слухає, киває й усміхається просто до стіни. А може, й не слухає зовсім, а просто усміхається й киває, щоб Учителька не образилася. Вона щоразу скаржиться мамі на одне й те саме як я товаришую з Далькою й не бабраюся з хлопчиськами. Теж мені проблемна дитина!..
Оце й усі мої рекомендації. Зараз я покличу Юсту.
Отут я, звичайно, мала б швиденько повернутися до групи, щоб Учителька могла мене звідтіля викликати. Але мама стояла так близенько, така гарна й усміхнена, найкраща, моя!.. що я не витримала та стрибонула їй на шию.
Юсику, засміялася мама десь біля мого вуха, ти важка. Злазь.
Я сповзла донизу й обхопила її обома руками, встромивши носа їй у живіт. Від мякої й шорсткої конусилі пахло дуже смачно. Мамою.
На мить глянула позад себе: Вчителька досі була на стіні і, здавалося, хотіла зробити мені зауваження чи пригрозити, що знизить бал, але в маминій присутності вже не могла, в неї такі налаштування. Лише сказала:
До побачення, Юсто. На все добре, пані Калан.
До побачення! відповіли ми з мамою.
Капсула мчала міським тунелем. За її прозорими стінами пролітали житлові блоки: деякі сріблясто-сірі, деякі білі чи золотаві, а більшість із віртуальними картинами різних екосистем, цифрознімками тварин і людей чи просто різнокольоровими візерунками. Якщо загадати число й рахувати блоки, то по тому, якого він буде кольору, можна дізнатися про свою долю. Проте коли капсула летить на повній швидкості, постійно збиваєшся з лічби.
Роб каже, що картини на блоках було б страшенно цікаво роздивитися, стоячи на місці: вони ж дуже розтягнуті з розрахунком на швидкість капсул. Тільки з якого, питається, місця? У тунелях немає де зупинитися, та й узагалі не можна, адже там відкачене повітря, щоб не було тертя.
Я щільно-щільно притискаюся до мами. Так добре Мама сьогодні забрала мене раніше від усіх в групі. Забрала сама, а не прислала, як зазвичай, запрограмовану капсулу з автономною Виховалькою. Тепла мамина рука обхопила мене за плечі, і хотілося, щоб так було завжди-завжди
Але коли дуже добре, то чомусь хочеться, щоб стало іще краще. Я задерла голову й попросила:
Мам, а давай підіймемося на верхній рівень!
Давай.
А минулого разу вона відмовилася. Зайва перевитрата енергії й часу, а тоді все одно спускатися. Центр соціалізації розташований на четвертому рівні міста, а блок, де ми мешкаємо, на пятому, тому наша капсула запрограмована на серединну мережу тунелів. По верхньому ми катаємося лише на вихідних, та й те якщо в мами й тата однакові плани, про Роба я вже не кажу. Але на вихідних нагорі стільки капсул, що неба через них майже не видно.
Мама пробігла пальцями по кнопках, вводячи нову програму. Перед цим, звичайно ж забрала руку з мого плеча. Шкода.
Капсула трохи стишила хід, вишукуючи найближчий наскрізний шурф. Я замружилася. Не тому, що боялася, хоча від вертикального злету стає холодно всередині й спирає подих; страшніий лише спуск вертикально вниз. Але я не боюся, чесно-чесно! Просто дуже здорово отак замружитися, а тоді, вже нагорі, розплющити очі і
Побачити небо.
Величезне-превеличезне, яскраво-синє, вкрите білими візерунками хмаринок Небо!!!
Ну як тобі, Юсько? мама закинула голову, і її золотаве блискуче волосся лоскотало мені обличчя, теж задерте догори так, що боліла шия. Подобається?!..
Хмаринки ледь-ледь мерехтіли від подвійного заломлення світла через дах капсули й склопластиковий купол над містом. Але синява була такою сліпучою, що я ніяк не могла повірити, ніби між нами є якась перепона.
Між мною і небом.
Капсула розігналася і тепер летіла ще швидше, ніж дозволено на внутрішніх рівнях. А назустріч летіли хмари. Цікаво, на що вони схожі, коли подивитися на них з місця? Таке місце напевно має десь бути
І раптом ми миттю я навіть не встигла замружитися впали вниз.
Знову помчали тунелем назустріч різнокольоровим і сріблястим блокам. Але перераховувати їх було чомусь уже зовсім нецікаво.
Зате мама обійняла мене за плечі:
Як твої справи, Юсику? Що робили сьогодні в групі?
Бавилися в «море хвилюється». А Далька, мамо, ти уявляєш, притягла альбом! Але не з фотками, а
«Море хвилюється»? перепитала мама.
І я зрозуміла, що далі вона не слухала. Дорослі взагалі зрідка слухають, коли їм щось розповідаєш. Навіть мама а про решту не варто й згадувати. Не розумію лишень, для чого тоді питати, якщо відповідь зовсім не цікавить?..