Річ у тім, що Майя та її ігри це теж закон життя. Одна річ знати її пастки, і зовсім інша прагнути їх уникнути. Пізнати гру Майї означає усвідомленість. Уникнути ігор Майї означає бути на голову вищим від простого філософа. Це означає сягнути Бога, вийти за рамки суто людських, найпростіших потреб.
Доки ми пробуваємо на сучасному етапі еволюції, доти нас невідступно супроводить Майя. Вона намагається не тільки ввести нас в оману, а й уприємнити запонами й усмішками важкі випроби, які нам судилися, якщо ми справді прагнемо сягнути висот. У Майї більше спочуття, ніж злостивості, більше бажання допомогти, ніж зашкодити. Людина помічає це і вдячна Природі за намагання зробити милішим наше життя на землі.
Вся річ у тому, щоб гратися, не забуваючи, що це грання. Готуватися до того часу, коли ми «станемо дорослими», коли вже не потребуватимемо ані іграшок, ані опертя для нашого розвитку. А тим часом маємо змиритися зі своєю дитячою природою і прагнути вдосконалення. Побіля Майї, в її іграх і під її наглядом, з її чарами та її пастками, з розумінням скороминущості життя і новим важливим досвідченням. Знання уприємнює життя. Усвідомивши все це, ігри Майї стають для нас квінтесенцією життя.
Нараз мені пригадалося, як, бувши маленькою, мене гнітила сіра повсякденність і я не раз застановлялася над тим, що все життя це велика гра, велика вистава на сцені існування. Відтак я бавилась, уявляючи себе актрисою, яка мусила якнайкраще зіграти свою роль на очах тисяч глядачів. І я грала цю роль, дбаючи про свій вигляд і жести, погляди і порухи.
У підлітковому віці я відмовилась від ілюзії театру та сцени Життя було надто серйозною і важливою штукою, щоб гратися в нього.
А нині я знову повертаюся до того, чим жила в дитинстві. Все на світі велика гра. Майя, її іграшки, а ми всі актори. Життя сцена. Коли опуститься завіса, коли згасне світло, вистава видозміниться, і перед наші очі постане нова містерія. І я не певна, що й там, за лаштунками, не буде Майї, яка чекатиме на нас з новими іграшками для життя у тому іншому, новому світі.
Самотність
У синусоїді існування бувають моменти, які виокремлюються з повсякденності. Це миттєвості життя. Натомість інші лишаються поза видноколом. Це ми називаємо смертю. Насправді, і те, й те є існуванням по цей чи по той бік розподільної лінії. Головне, куди веде ця лінія, до народження чи до смерті.
Ми і народжуємось, і вмираємо самотні. Байдуже, скільки людей побіля нас у цей час. Насправді ми самотні. І, найімовірніш, ми будемо самотні ціле своє життя. Не тому, що ми не можемо прожити його разом з кимсь, а тому, що ніхто не годен продістатися в нашу душу. Вона самотня з природи.
Збагнути таїну життя і смерті непросто. Якщо смерть, через наше невідання, захоплює нас зненацька, то життя і причина нашої появи на світ не перестають бути майже нерозвязними проблемами для людського розуму.
Можливо, в якийсь момент наша душа відокремилась від Чогось значно більшого. Вона відокремилась у пошуках нових досвідчень, спонукувана щирим потягом невинної душі до знання. Випавши з небесного лона, вона опинилась на землі самотня, страшенно самотня. Відтоді вона блукає по землі, іноді убираючись в матерію, у пошуках ключа для повернення до свого первісного стану, коли вона не була самотня, бо належала до одноцілого. Цей ключ Знання. Знати це Могти. Настане час, і ми, так само, як відходимо, зможемо повернутися.
Самотність це найближча подруга Майї. Що самотніше ми почуваємося, то більше прагнемо прихистку в іграх ілюзії, аби позбутися відчуття внутрішньої тривоги.
Починається нова драма драма співіснування. Самотні душі прагнуть жити поруч з іншими самотніми душами, хоча їм ніколи посправжньому не порозумітися, адже на кожному познака самотності.
Співіснування витворює різні форми від простого кохання, що єднає дві істоти, до найскладніших почуттів, властивих певному суспільству, а то й людству. Відтак виникають родини, громади, міста, наукові й культурні осередки, церкви, політичні партії Це тенета Майї, потрапивши в котрі, людина вважає, що позбулася нарешті самотності. Та що більше вона в них заплутується, то самітнішою стає.
Згідно з Платоном, людина має дві сутності, і це очевидно. Одна з цих сутностей неподільна і внутрішня. Це самотня душа. Друга маска, що являє себе світові і прагне, за допомогою різноманітних звязків, втекти від самотності.
Ховаючись за маскою, можна грати різні ролі серед інших людей. Відтак виникає дружба, кохання, синівська і батьківська любов, прихильність до всіх людей і тих самих тварин та рослин. На найтонших рівнях любов сягає підхмаря, і людина навіть здатна відчути і полюбити Бога за довершеність явленого Ним Світу.
Але скільки розчаровань на нас чекає! Розриви дружніх стосунків, любов, що не витримує випроби часом, діти, що зраджують батьків, батьки, що покидають напризволяще своїх дітей, люди, яких не обходять інші Наука остуджує романтичне зоряне сяйво, а релігії, воюють в імя одного і того ж Бога, намагаючись його присвоїти собі. То що робити?
І людина скидає свою осоружну маску й у відчаї замикається в собі, вважаючи, що їй ніколи не позбутися самотності. Аж тут на нас чекає неабияка несподіванка.
Справжнього друга, який завжди з тобою, людина знаходить у своєму власному Я, у внутрішньому єстві. Цей друг завжди з нами у стражданні і в радощах, він спостерігає за нашим життям, не дорікаючи нам, і підбиває нас увиш, завжди увиш, не вимагаючи жодної винагороди.
Що далі, то більша дивина. Після віднайдення цього справжнього друга, батька і брата, все набуває сенсу. Читання, слухання музики, втіха від споглядання природи перестають бути ознаками самітника і відлюдника. Це ознака людини, якій товаришить її справжнє Я.
Відтак взаємини з іншими людьми перестають бути проблемою, бо кожному товаришить його друге Я з тими самими турботами. Тепер можливе порозуміння та спочуття. Хто не здобувся на самопізнання, навряд чи доможеться бодай якогось розуміння інших людей. Пізнай себе, і пізнаєш інших.
Це аж ніяк не означає, що самотності не стане. Це властивість душі. Але самотності можуть єднатися і гратися з опонами Майї упродовж цілого життя. Розділити з кимсь своє горе це форма єднання. Можливо навіть, що душі шукають єднання, бо вони однаково нещасні, втративши первісний стан, і жадають повернутися туди, де не існує поділу.
Самотність це вислід поділу. Коли все Єдине, де тоді самотність? Отже, самотність це відокремлення, розєднання, поділ.
Що більше ми ділимося, то більшає самотність, бо ми створили нові часточки, які самотні і відокремлені від інших.
Це теж гра Майї: ділити й ділити, примножувати форми і спонукувати нас робити одне й те саме, переконуючи нас, що кількість є ліками від самотності.
Але кількість не позбавляє самотності. Вона хіба що додає, втрачаючи тим на якості і примножуючи присутності. Слід шукати малого і доброго, глибокого і високого водночас.
Пізнавши гру Майї, ми, можливо, зможемо позбутись ілюзії і розпізнати часточки, яких бракує нашій душі, часточки, які вона втратила, сходячи на землю, і які треба повернути собі, щоб знову стати одноцілим і ніколи більше не почуватися самотнім.
Ти самотній?
Так
Хочеш бути зі мною?
Атож
Відтак вони йдуть удвох, узявшись за руки, злучивши свої тілесні оболони, а тим часом в їхніх очах прозирають подивовані душі, які шукають в іншій істоті своє Я-близнюка, втраченого за первісного поділу.
Життя і смерть
Яка радість! Яке щастя! Дитина народилася! Наш синок побачив світ!
Так святкують появу на землі нової людини. Усі аж нетямляться перед цим крихітним створінням, яке потребує опікування й пестощів. Поцілунки, дарунки, сльози радості та розчуленості знаменують появу на світ людини.
Лишенько! Як мені болить душа! Я втратив наймилішу людину!
Так люди оплакують відхід у небуття своїх близьких, поринаючи в темну містерію смерті. Сльози журби, жалоба і розпач означують перехід душі з одного світу до іншого.
Ми рідко замислюємося над тим, звідки ми приходимо народжуючись. І це не релігійне чи філософське питання походження душ. Мова про дещо простіше: якщо ми приходимо на світ, то звідкись же приходимо? Чи не огорне нас сум і чи не будемо ми плакати в тому іншому світі, полишаючи його і прямуючи на землю живих? А що, коли радісне свято для батьків є скорботою для інших, нематеріальних батьків, котрі бачать, як відходить душа, що тільки-тільки була з ними?
А куди ми прямуємо, коли помираємо і полишаємо землю? Якщо ми звідкись ідемо, то, певна річ, кудись прямуємо. У безмірі немає визначених меж. Можливо, тимчасом як на землі нас оплакують наші рідні, там, куди ми прямуємо, на нас чекають усмішки й сльози нової зустрічі?
Життя і смерть це дві сторони тієї самої монети: ЖИТТЯ. Пробуваючи тут, ми звідкись прийшли і кудись прямуємо, але ніколи не перестаємо бути.