Що, що, Галочко, запитливо промовив, інші «Га-ди-ни»?
Та ні, Михайлович, дівчина зайшлася щирим сміхом, не «га-ди-ни», а «га-дже-ти». Це прилади такі, сучасні, теперішні. Допомагають людям у житті, полегшують його.
Коли я був такий, як ти зараз, мені допомагали моїх дві руки, чоловік підняв їх вгору, перебираючи пальцями, долонями до її очей, демонструючи, та голова на плечах.
На шиї, Михайлович. На шиї, додала дівчина.
Ну так-так, ти трава на шиї. він повернувся до собаки і, у пів голосу, так щоб дівчина чула, додав, ці жінки завжди такі язикаті. Як не всунуть свої пять копійок то не проживуть!
От і такими ви нас любите, підсумувала дівчина і вони обоє розсміялись. Від цього собака підняв голову, потрусив нею, ніби відкидаючи залишки осінньої дрімоти.
Бачите, показала на нього, і ваш друг зі мною згоден. Махає головою.
Ах ти, зраднику, із ти м же хорошим настроєм, продовжував старий, усе, нікуди тебе з собою більше не візьму. Перебігаєш на сторону ворога. Де твоя чоловіча солідарність?
Собака на це і ще раз потрусив головою.
Невелике приміщення, схоже на картонну коробку, знову наповнилось радістю. Легкий, молодий сміх зєднався із старим, трохи надірваним.
Так, Галочка, уже заспокоювався чоловік, будь розумницею, а принеси мені ще один чистий конверт. Я лиш пригадав, потрібне відправити ще один лист.
І ще один? її ліва брова злегка піднялась. Можна поцікавитись, кому цього разу, вічно молодий Ромео, пише свої вірші?
Галочко, не смійся із старого дурня, його голос звучав ласкаво, все як завжди, і тому самому одержувачу.
Ви ж щодня приходите сюди і
Я тобі набридаю, так?
Та ні, що ви, Михайлович, додала дівчина, навпаки, я рада вас бачити. Щодня! вона опустила очі вниз, промовила. Мені просто цікаво, про що, з дня на день, ви пишете?
Нічого особливого, так дрібниці. Мої теперішні пригоди: там бійки з бандами, перегони на оленях, боротьбу з драконами і так далі, розумієш?
Ну таааак! Звичайно. далі посмішка прошмигнула на її обличчі.
Вона подала йому новий конверт, ще не заляпаний ручкою. Старий цього разу не сів за столик, а швидко, як міг, писав на стоячи. Ось і протягнув її ще один готовий лист.
Ти знаєш, про що я от собі подумав, Галочко?
Про що?
Люди розучились писати листи. підсумував чоловік. Люди не здатні більше чекати, надіятись. Сказати все як є, щиро. Визнати свої почуття, переживання, а потім все це перенести на папір. Розумієш мене?
Майже, Михайлович, здивування відчувалось у її голосі. майже розумію. Добре, тоді скажіть мені: що ви написали у другому листі?
Правду, сумно, але із посмішкою промовив старий, тільки правду. Якщо чесно, то там лише кілька слів.
Яких? мовила дівчина.
Найголовніших!
Дівчина трохи почервонівши, запитала:
Що саме ви написали?
«Дякую за все і»
І?
«прощай назавжди»
Надворі сутеніло.
Дві тіні обігнули огорожу міського кладовища.
Стомлено, старий тягнув обважнілі ноги. Його друг, здавалось, теж був не у кращій формі.
Перш ніж додибати сюди, компанія обійшла ще кілька точок у місті. Пошту замінила школа, яка з того часу, як чоловік сидів за партою, змінилась до невпізнання. Потім лікарня, де відвідали прикутого до ліжка товариша по роботі. Перекинулись кількома словами, згадали минуле, моменти. Подав руку, обняв його, побажав швидшого видужання, тай попрямував далі.
Заглянув до бібліотеки. Віддав останню недописану книгу Діккенса про «Таємницю Едвіна Друда». Старий, як багато інших шанувальників англійського письменника, вибудував ланцюжок розгортання можливих подій. Власне продовження цієї історії записав у свої голові, але так і не виклав на папері.
«Таки краще, подумав він, залишити при собі».
Вулиці змінювались, відмітки на карті були пройдені.
Квест закінчено? Майже.
Залишилось, тільки купити букет ромашок.
Залишилось, тільки відвідати ще одне місце. Кладовище.
Тому присівши біля могилки, він поклав квіти і спершу просто сидів. Мовчки. Хвилини тягнулись довше років. Видавалося, що від останньої їх зустрічі пройшла вічність.
Спогади помалу огорнули його. Забігали навколо картинки із життя.
Спільного подружнього життя.
Памятаєш, Яся, слова давались важко, нашу першу зустріч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Памятаєш?
Спогади помалу огорнули його. Забігали навколо картинки із життя.
Спільного подружнього життя.
Памятаєш, Яся, слова давались важко, нашу першу зустріч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Памятаєш?
Відповіді не було.
А пригадуєш, як я на шматках пожовклого паперу малював наші зустрічі? Особливі миті. Моменти, які більше не повторюються?
Собака приліг біля лавочки, що приросла при могилці. Опустив голову на лапи, слухав.
Закінчувались пари, а я уже у парку, чекаю тебе. А лавочку, ту стареньку, що біля маленького озера. Там зараз острівець посередині зробили, будку поставили, лебеді живуть. Ти б це бачила!
Тільки тиша.
А зливу, зливу не забула? Без парасолі, із квітами до тебе. Звичайно, від них тоді нічого не лишилось і я мокрий, як плющ. Поки дійшов, ще й продуло мене, кашляв. Ти ж чаю заварила, принесла рушник, взяла мою куртку поставити сушити, а з кишені із дзенькотом
Старого розчервонілись очі, почали пекти.
Я не знав, що тобі тоді говорити. Боягуз просто. От, ким я тоді був? Інакше не назвеш. Ти ж все зрозуміла одразу, без слів. Ти ж завжди була розумницею, красунею
Потекла перша сльоза.
Я не знаю, що зараз тобі говорити. Чи ти чуєш мене, слухаєш? Хоч слово. Чуєш, скажи?
Чоловік проковтнув грудку, що каменем застрягла у горлі.
Просто, дякую тобі за все. За кожну хвилину, за тепло і турботу. Любов, доброту, дітей. За важко втягнув всередину повітря. Я не знаю! Ще так багато хочеться тобі сказати. Просто сказати сказати. Дякую.
Старий, легко приставши, потягнувся до гранітової плити. Притулився рукою до холодного каменю, поцілував. Тіло нило від болю, але на колінах, він притулив своє чоло до чорного памятника.
Сльози подяки покотились додолу.
Тиша. Темрява.
Кладовище мовчало не довго.
Тієї ночі, над ним чулося тужливе виття собаки. До ранку.
Міський парк, вечірні вогні, лавочка.
Невисокий, худорлявий чоловік із глибоко врізаною сивиною.
Рудоволоса дівчинка, яка ледь досягла букварного віку.
Я встиг? тихо промовив старий.
Це було риторичне запитання? на дитячому обличчі грала посмішка. І це я б тебе мала запитала, чи ти встиг? Використав свій, іще один дарований день?
Чоловік замислився, перш ніж дати відповідь. Зітхнув.
Вони чекають на мене?
Ти ж сам знаєш, давно. Для них: твій один день ще десять років.
А там усі? Ну я хотів запитати, чи невпевнено питання зринало з його уст.
Навіть твій собака.
Блохастий?
Аякже! Собаки потрапляють сюди швидше, дівчинка зупинилась, але він там, показала пальцем вниз, просидів біля твого тіла до ранку. Заснув, намагався гріти.
Він так і не прокинувся?
Так, твій блохастий щасливець!
Секунди бігали надірвано, важко.
Ну то що, ходімо? тепер, посічена долоня опинилась перед очима дівчинки.
Ще тільки одне питання, мовила дитина, чому?
Що чому?
Чому ти попросив, ще один день? Їх і так було у тебе багато. Чому ще один, він особливий?
Після недовгої паузи, лиш вимовив:
Ти памятаєш Горація?
Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всіх памятаю!
В кінці, коли я знав, що завтра уже не буде, чоловік поглянув вниз, задумався, а потім звів свої очі до неї, я хотів прожити день на повну. Побути у місцях, які мені дорогі. Попрощатись з усіма, закінчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, засмівся. «Зловити день!»
«Carpe diem»? вихопилось у дівчинки.
Секунда тиші і погляд карих, вицвілих очей.
quam minimum credula postero»,[2] додав чоловік і зловив дівчинку за руку.
Бажання
«Будьте обережні зі своїми бажаннями вони мають властивість збуватися»
М. Булгаков «Майстер і Маргарита»Зробивши крок вперед, світловолосий хлопчик, років десяти, потягнув руку до незнайомця.
Ти впевнений, малий? сині очі чоловіка здавались крижаними горами, що вросли у сіре обличчя планети Плутон. Це все? Це тільки одне
Так! вистрибнула відповідь глухим пострілом серед ночі на Різдво.
Ти розумієш, мелодійно звучав голос чоловіка, що в тебе ще
Ні, тільки одне Це тільки це одне! сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетіла на деревяний поріг будинку.
Незнайомець присів, зігнувши ноги, та зрівнявся у рості із хлопчиком. Його погляд зловив невпевненість, що перебігала у дитячих очах, зєднавшись із страхом та гнівом, але не розчарованість. Серце, завбільшки із тенісний мяч, голосно билось у грудях, мов від удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплі засмоктування повітря в середину, за ковтки колючої криці. Тілом пробігав легкий трепет.