Лише увечері Міра дійшла до повіту, шукала поліцмейстера. Але той сховався, бо його самого ледь не вбили.
Нікуди я не поїду! Немає тепер поліції, немає! бурмотів він пяний та переляканий. Смута почалася, нова смута! В мене двох городничих вбили лише за те, що вони у формі на вулицю вийшли! Не піду я нікуди звідси, не піду!
Міра повернулася до маєтку дядька Анатоля сама. Зайшла у двір і побачила там з десяток селян, які вантажили на вози речі та меблі з будинку. Поруч лежали тіла вбитих дезертирів, але селяни на них уваги не звертали. На Міру теж.
Що вирячилася, іди звідси! сказав їй якийсь мужик, що якраз витягнув з будинку патефон. Чуєш чи ні!
Чую, кивнула Міра і пішла до сараю. Вийшла звідти з гвинтівкою. Знову постріли, крики. Чоловічі. Могилу родині дядька Анатоля Мирі довелося копати самій. Більше нічого копати вона не збиралася. То тепер ось стояла і мружилася на сонці, тоді як поруч бігав розлючений матрос.
Чуєш, оцими от руками я тебе пристрелю! Як собаку скажену! кричав Жникін Мірі. Здавалося, що зараз лусне від люті.
Ач нервовий який, прошепотів один із солдатів.
Він у полон до Вовчої дивізії потрапив, тихо сказав другий.
Ти що! Всі перелякано подивилися на Жникіна, бо не уявляли, як людина може повернутися з полону Вовчої дивізії, найвідоміших у цих місцях зарізяк та душогубів.
Жникіну той полон частенько снився. І тоді він прокидався з криками і весь в поту. Матрос досі памятав той жах. Кілька десятків червоноармійців у спідньому зі звязаними руками сиділи у тіньочку великої груші. Перестиглі плоди час від часу гепалися на землю і розбивалися. Дзижчали оси, яких тут було багато. Полонених охороняв десяток бійців у дуже строкатому одязі, але в кожного на шапці був пришитий вовчий хвіст. Охоронці сиділи колом і різалися в карти на гроші. Точніше, на майно. Час від часу той, хто програв, йшов до коней, що паслися поруч, знаходив свого, ліз у приторочений мішок і брав щось із награбованого. Чи то дорогу жіночу хустку, чи золотий червонець, годинника або двійко-трійко золотих зубів, яким платив борг. Грали далі, грали азартно, часто сперечалися, хапалися за зброю, однак не стріляли.
Полонені дивилися на ту гру, переглядалися між собою. Серед полонених був і Жникін. Кусав собі губи, крутив невдоволено головою. Оце б зараз кинутися, та передушити цих бандитів, як курчат. Тільки нічого не зробиш зі звязаними руками, тим більше що на них дивиться кулемет з тачанки, за яким сидить хлопчик років чотирнадцяти, не більше. Наче дитина, але всі бачили, як вправно винищував він червону кавалерію зі свого кулемета.
Батько їде! закричав хлопчик, коли помітив на дорозі куряву. Потім стало чутно торохтіння двигуна автівки, яку отаман Вовчої дивізії забрав у вбитого німецького полковника. За машиною рисила сотня отаманської охорони, перших зарізяк у всій Вовчій дивізії.
Бійці, почувши про Батька, вмить сховали карти, розсовали по мішкам вигране і стусанами примусили полонених підвестися та вишикуватися у ряд. Коли порядок був наведений, десятник стрибнув на коня і помчав до Батька на доповідь.
Тридцять сім полонених, чекаємо наказу!
Зараз подивимося, кивнув Батько, він же отаман Куделін, колишній кримінальник, якого вітри війни та руїни видули в отамани Вовчої дивізії.
Коли підїхав автомобіль Батька, один з охоронців шанобливо відкрив дверцята, і ступнув отаман Куделін на землю. Підійшов до полонених.
Ну що, комуністики, добігалися? спитав він і зареготав. Наслухалися жидівських патякань і полізли куди не треба! Еге ж? Світле майбутнє почали будувати, йолопи!
Батько ішов уздовж лави полонених, посміхався. Потім зупинився біля Жникіна, який аж скривився від ненависті до ворога революції.
Чого це тебе мордує, га, дурню? спитав отаман і хижо вишкірився.
Нічого, зле відповів матрос.
Диви, як неввічливо зі мною розмовляєш! Комісарам своїм чоботи лизав, а на мене аж гиркає! В очі дивися! Отаман узяв матроса за підборіддя, смикнув угору, вдивився. Посміхнувся. Хочеш сміливим бути, але ж боїшся, гірший за мишу перед котом! Дивися, хоч не всрися! Отаман зареготав і за ним зареготали його бійці. А Жникін не витримав і плюнув Куделіну в обличчя. Той вдарив його кулаком. Майстерно вдарив, звалив на землю і почав лупцювати. Ах ти ж виблядок комісарський, ах ти ж тварюка червонодупа! Ах ти ж мудило!
Бив, поки не заморився, плюнув на Жникіна, важко дихав, витирав піт з обличчя. Потім подивився на своїх охоронців.
Ну що, хлопці, пограєтесь?
Можна, Батько! хором відповідають вони.
Тоді червонодупих у поле! Нехай побігають!
Полонених стали тіснити з-під груші у поле на відому забаву Вовчої дивізії.
А цього залиште! З цим я ще попрацюю! наказав отаман, коли Жникіна теж намагалися вигнати в поле. Залишили на землі скривавленого.
Біжіть! наказали полоненим. Ті стояли, тупцювали на місці. Їм під ноги почали стріляти. Тоді тільки червоноармійці побігли у степ. Спочатку нерішуче, а потім все швидше. Охорона отамана Куделіна вичікувала кілька хвилин.
З Богом, хлопці, кивнув Батько.
І з дикими криками зірвалася з міста сотня на своїх швидких конях, виблиснули на сонці шаблі. Полетіли «вовчики» у степ. Швидко наздоганяли полонених і рубали їх. Неабияк рубили, а стинали голови одним ударом. Цим витонченим мистецтвом Вовча дивізія була відома всім.
За кілька хвилин задоволені охоронці вже поверталися. Витирали з шабель кров, гиготіли, що ті червоні бігали від них, наче зайці. Дякували Батька за забаву. Той наказав рушати далі. Жникіна запхали у багажник отаманської автівки, і колона зникла у степу.
За кілька днів червоні перейшли у наступ під прикриттям двох бронепоїздів, погнали Вовчу дивізію геть. Один з ескадронів червоних козаків атакував село, де був штаб «вовчиків», але трохи спізнився отаман Куделін устиг утекти.
Узяли сімнадцять полонених, машину отамана і чотири вози здобичі! доповів командир ескадрону комполку Єрофеєву, який керував операцією. А ще товариша Жникіна знайшли.
Жникіна? Живого? здивувався Єрофеєв, який знав, що по собі «вовчики» залишали тільки понівечені трупи.
Живого. Але катували його.
Жникін лежав долілиць на возі, який віз його у шпиталь. На всю спину в матроса була вирізана велика зірка. Шматок шкіри, який зрізав особисто отаман Куделін, лежав поруч.
Ото після того і став матрос Жникін таким нервовим. Солдати розуміли, через що він пройшов. Всі про Вовчу дивізію чули, то співчували матросу. Оце і зараз, навіщо він у ту дівку вївся? Кричав, наче опечений. Не береже себе, зовсім не береже.
Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми її в чиюсь яму кинемо, і все. Вона худа, всюди вміститься, сказав один із солдатів, чоловік років сорока, з селянським обличчям і довгими, сильними руками хлібороба.
Ні! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати кинемо її тут, нехай її собаки зжеруть! Підстилку офіцерську! закричав матрос. Копайте швидше! кинувся він до інших полонених, які зупинилися і дивилися на нього. Копайте! Нумо! навів на них маузер, тоді вони знову взялися копати.
Жникін трохи відійшов і став робити самокрутку. Пальці тремтіли, нічого не виходило, він вилаявся. Полонені копали, Міра стояла та посміхалася, наче не розуміла, що от зараз її вбють. Зовсім спокійна, насолоджувалася сонцем. Чет здивовано дивився на неї, коли вона несподівано підморгнула йому. Потім зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозуміло що. Чет відвів погляд. Дивився на товаришів, які курили «козячі ніжки» з міцного самосаду. Уважно огледів їх, перевірив револьвер у кобурі і ще один узяв у сіні з возу. Міра подивилася на нього і загадково посміхнулася, кивнула головою.
Що ти посміхаєшся! Смішно тобі! закричав матрос, який помітив її посмішку. Кинув так і не скручену цигарку і побіг до дівчини. Зараз побачимо, кому смішно буде! Зараз побачимо! Все, досить копати! Зараз же всіх до стінки!
Товаришу командиру, малі ж ями, намагався заспокоїти матроса хтось із солдатів.
Для цієї контри і таких вистачить! Все одно їх земля не прийме, бо вони вороги революції! Нумо кидай лопати та шикуйся! Швидше!
Полонені покидали лопати і заморено подивилися на своїх майбутніх вбивць. Точніше на вбивцю, бо тільки матрос дістав свій маузер, а солдати, хоч і підвелися, тримали гвинтівки за плечима. Дивилися на полонених. А Міра все посміхалася, наче купалася у сонячному світлі.
Весело тобі, весело! ще більше роздратувався матрос. Зараз я тебе засмучу! Він тицьнув у неї маузером. Чет тримав руки на обох револьверах. Іменем революції ви засуджені до страти, як контрреволюційні елементи! І зараз я особисто виконаю вирок! Дам вам покарання, яке ви заслужили, виступивши проти революції, проти святої справи, за якою світле майбутнє нашого народу!